Нещодавно видавництво «Грані-Т» за підтримки Ґете-Інституту в Україні оприлюднило антологію сучасної німецької літератури 90-х «Вертиголов та інші політичні тварини».
Книга є не лише яскравою візитівкою сучасної німецької літератури – літератури після падіння Берлінського муру, а й цікавою підставою для порівняння німецького й українського літературних процесів у добу розгортання посткомуністичних трансформацій. Ці та інші теми ми обговорюємо з літературознавцем-германістом, перекладачем, співупорядником антології «Вертиголов та інші політичні тварини» пані Нелею Ваховською.
– Наскільки разючими, на Вашу думку, є процеси в новітній німецькій літературі після падіння Берлінського муру? Чи почалася нова – не лише естетична, а й світоглядна – доба?
– Нова доба, безперечно, почалася, адже падіння Муру означало закінчення Холодної війни, і в цьому світоглядному аспекті українці, як ніхто, мають розуміти жителів Східної Німеччини. Ейфорія початку 90-х, наступне розчарування, економічна, а за нею й світоглядна криза, ностальгія, радикалізація настроїв – все це нам добре знане, близьке. Хоч література, що виникає у схожих політичних контекстах створення національних держав у добу постмодерного нігілізму, досить сильно вирізняється на тлі світових процесів. Ця антологія представляє лише частину розлогого літературного процесу Німеччини і не включає ні літератури «поп», ні текстів, присвячених опрацюванню ІІ Світової.
Йдеться переважно про молодих, на той час 30-річних авторів зі Сходу, які з багатьох причин в НДР не публікувалися і використали шанс Об?єднання як можливість вийти на великий непідцензурний ринок ФРН. Не можна сказати, що їхня естетика була чимось абсолютно новим – це умовне повернення до літератури доби Ваймарської республіки з її ремінісценціями до шахрайського роману, що має великий сатиричний та суспільно-критичний потенціал, травестія «ікон» літератури НДР (передусім Крісти Вольф), алюзії до раннього й середнього Ґраса, традиції фейлетону та гуморески.
– Молоді східні автори стали дуже популярними в 90-ті роки – я маю на увазі Брусіга, Шульце, Шпаршу, Ланґе-Мюллер та ін. Чим вони так привернули увагу публіки всієї Німеччини?
– Вважається, що в НДР, де література була змушена до різних форм інакомолення і маскування своїх повідомлень від цензорів, розвинулися дуже складна і вишукана літературна мова, стратегії множинного кодування висловлювань, віртуозне вміння працювати з «багатошаровими» метафорами. Про це, до речі, дуже дотепно й майстерно пише Гільбіг у своєму романі «Я», представленому в антології. Молодше покоління літераторів НДР, навіть перебуваючи в опозиції до стратегій такого «пристосуванства» своїх старших колег, продовжили цю традицію блискучої роботи з мовою, подекуди довівши до абсолюту навіть мовні жарти.
Іншим чинником принадності нової східнонімецької літератури стало експериментування із суспільною мораллю: сексуалізація, ба навіть порнографізація офіційного дискурсу Об?єднання, політики, звісно, привабили увагу читача. Зображення всієї тотаілатрної системи як системної кастрації народу, в якого буквально «надто маленький член» (Брусіг), чи ночі Повороту (єднання Заходу і Сходу) як порнографічної копуляції західного політика і східної блондинки на німецько-німецькому кордоні (Гетхе) – це дуже потужна заява літератури про неприйняття симульованого мас-медіями ідеального «возз?єднання», порожнього конструкту, чергової політичної брехні.
Цим мене й приваблює література Нових земель: є в ній якась чесність, за якої навіть секс у текстах використовується не для досягнення комерційного успіху, а для травестії політики, тобто як прийом певного критичного соціального висловлювання.
– В книзі обігрується метафора «вертиголова» як такого собі пристосуванця. Чи можна так стверджувати, що наш сучасник позбавився отієї чіткої політичної ідентичності, яку він сповідував ще в роки Холодної війни, і став, по-суті, істотою вкрай прагматичною, не зацикленою на якихось етичних чеснотах?
– Гадаю, мої попередні «монологи» вже частково містять відповідь на це запитання. Так, вертиголов (нім. Wendehals – А.Д,) – це дійсно цинічний прагматик, що вміє блискавично змінювати своє політичне забарвлення. А тому ця метафора залишиться актуальною ще багато років і то не лише в Німеччині. З іншого боку, тематизація цієї знижено-моструозної фігури в літературі, її зле висміювання свідчать про те, що, мабуть, не всі члени перехідних суспільств автоматично стають вертиголовами. Навпаки, прошарки культури, репрезентовані літературою, цю фігуру не приймають, намагаються вбити її своїм сміхом.
– «Вертиголов» – книга дуже соціологічна, бо показує складні трансформації зближення колишньої ФРН та НДР. Чи можна так сказати, що сучасні німецька література шукає/виробляє нову модель німецької «об´єднаної» ідентичності?
– Певною мірою так, наскільки взагалі можлива соціологія засобами літератури, адже забувати про суб?єктивну складову будь-якого авторського голосу ми також не можемо. Проте існують навіть дослідження, які показують, що в ситуації Німеччини 90-х саме художня література взялася заповнити певну лакуну в колективному уявному країни, що болюче переживала трансформації. Розхвалена пресою революція падіння Берлінського муру (Поворот) була вигадкою, симуляцією (про це докладніше в моїх коментарях у книжці). І колективна уява просто не могла виробити той новий образ Німеччини, адже досвід повсякчас вказував на невідповідність картинки «в телевізорі» і звичного життя.
Прикладом цього є й той факт, що так звані «революційні маси» в ніч Повороту не кидалися громити ненависний Мур, а швиденько розбіглися по магазинах Західного Берліна (знову-ж таки, кому з жителів постсоціалістичних країн невідома туга за інтершопом?) Крім того, розтиражований образ німців по той бік Муру як «братів і сестер» вже в перші роки Об’єднання, виказав свою неспроможність: жителі НДР та ФРН мали різні уявлення про свою історію, цінності, ба навіть різну мову. Економічно об?єднання взагалі реалізувалося як ґвалтівний аншлюс східних земель без права голосу. Тому вже в 1992-93 роках стало ясно: проект «Возз’єднання єдиної країни» провалився.
Художня література стала почасти вирівнювати комунікативний дисбаланс, не просто вказуючи на брехливість преси й політикуму (кого ж тим здивуєш?), але пояснюючи відмінність світів західно- і східнонімецького мислення, критикуючи експансію «вільного ринку» на затишний світик «кухонного дисидентсва» Сходу, подекуди просто стібаючись із усталених стереотипів та їхнього зіткнення в об?єднаній країні.
– Німецька класика (з числа, скажімо, учасників групи «47»), залишила після себе твори «з фундаментальними питаннями» – етичними, філософськими, культурологічними. Романи Носсака, Ґраса, Андерша, Бьоля та багатьох інших – це, по суті, велетенська сага про «незатишні» повоєнні роки Німеччини. Чи здатна сучасна німецька література створити власну сагу – сагу про свою сучасність? І які її ключові риси?
– Спроби такі були – і саме про це йшлося під час «другої години нуль», коли критика стала вимагати «великого загальнонімецького роману». Проте намагання «з?їхати» на відомій схемі опрацювання повоєнної кризи зазнало повного краху: сага сучасності реалізувалася лише як сага повсякдення. Хрестоматійним прикладом є роман Інго Шульце «Симпл сторіз», український переклад здійснив пан Сидор). Тому етичний імператив а-ля Бьоль був неприйнятним для покоління бунтівників проти моралізаторства, які будь-яке «Розділене небо» / „Der geteilte Himmel“ (К.Вольф) по-блюзнірськи переписують як «Зцілений хуй» / „Der geheilte Pimmel“ (Т.Брусіг).
Тому література 90-х ближча радше до 1968 року, а не до «групи 47», хоч про травестію «батьків-моралізаторів» говорити, звісно, можна.
Як на мене, етичний вимір (проте в жодному разі не дискурс, як у «групи 47») літератрури 90-х полягає в намацуванні колективного витісненого, певних точок, що лежать глибше за маскувальні наративи «години нуль», тих болючих точок колективного страху, симптомами яких стали, скажімо, погроми мігрантів у Нових землях 1992, загострення праворадикального руху після Повороту тощо. І тут на думку приходять, звісно, неоаванґардні пошуки Томаса Гетхе та особливо Райнгарда Їрґля, представлених у нашій антології.
– Чи не вбачаєте Ви паралелей (після падіння Берлінського муру) між німецькою та української літературами? З одного боку, карнавалізація, а з іншого – схильність до соціальної клініки. Різноманіття стильових пошуків та експериментів... втеча від великих тем і навпаки – фокус на повсякденності.
– Безперечно, такі паралелі є, хоч загальний спектр тем і пошуків німецьких авторів 90-х мені видається ширшим. Можливо, це пов?язано з тим, що німецький книжковий ринок набагато більший, тож письменників більше. Тож німці не лише стьобно викривають своїх соціалістичних монстрів, але й дуже критично ставляться до сучасності, а також до «давнього» минулого, що передувало ІІ Світовій війн, яка в колективному уявному країни стала порогом глобального витіснення. Також німців вирізняє якесь потужніше перепрацювання власної філософсько-літературної традиції – від Ґрімельсгаузена до Шпенґлера, Арно Шмідта і Ґраса, – що, можливо, пов?язане із більшою неперервністю цієї традиції на відміну від України.
Гадаю, в літературі, яку ми представили у «Вертиголові» мене найбільше привабило те, що пошук образу нової нац.ідентичності в ній не пішов українським шляхом «народництва», «страдництва» і «шароварності»; це пошук тонший, глибший, але при цьому не-правий, хоч і аполітичний. Представлені автори в різний спосіб говорять про антропологічну кризу, кризу людськості як такої (звідси й мотиви тваринності, також заявлені в назві антології), а не просто про втрату національного означника.
Також кприємно те, що представлені тексти дещо перевертають наші стереотипні уявлення про типову німецьку літературу, від якої ми зазвичай чекаємо важкості, заплутаності, інтелекту і, ніде правди діти, занудства. Автори ж, представлені в антології – це хулігани, шибайголови, дотепні інтелектуали, які створили не завжди просту, але веселу й іронічну літературу. І я щаслива з того, що наш художник Анатолій Бєлов геніально вловив і втілив цю іронію у своїх ілюстраціях.
- «Вертиголов» показує різноманіття німецької літератури 90-х – від поезії до прози й есе. Чи плануєте Ви роботу над новими подібними проектами для українського читача? І що це може бути?
- Мені дуже цікаво працювати над таким змішаними проектами, з різними перекладачами – за досвід роботи з якими я дуже вдячна, - також з ілюстратором, що дозволяє в дійсно дуже динамічний спосіб спробувати передати зріз не лише певної літератури, але й певної доби.
Зараз хотілося б подивитися на реакцію українського читача на такий формат. І якщо ця реакція буде позитивною – спробувати зробити інші подібні зрізи: берлінської літератури чи Берліна в літературі, сучасних німецьких авторів-мігрантів тощо. Мене дуже приваблює суспільно-критичний потенціал німецької літератури, особливо в кризові періоди, на зразок Ваймарського модерну, тому працювати є над чим.
Також дякую всім, хто працював над проектом, нашим партнерам Ґете-Інституту в Україні та онлайн-артжурналу «Простори» і бажаю читачам веселого й критичного читання!
