«Нашій Україні» вдалося стати фундатором нового широкого демократичного об’єднання
Формування альтернативної Комуністичній партії політичної сили в Україні почалося ще наприкінці радянської епохи. «Рух за перебудову » — так називалося найбільш масове громадсько-політичне об’єднання, створене у 1989 році, яке, втім, поки не мало статусу партії і ядром якого стали колишні дисиденти, не задоволені засиллям російської мови письменники, інтелігенція. А вже у першому, демократично обораному парламенті 1990 року було створено депутатське об’єднання «Народна Рада», яке зайняло нішу опозиції комуністичному режиму. Поруч з націонал-демократами із Західної України та Києва до неї входили також ліберали зі Сходу, переважно Харківщини, Дніпропетровщини, і таким чином, вона представляла населення практично всієї країни. Хоча чіткої ідеологічної основи і тим більше організаційно фінансової бази в новітньої опозиції не було, і складалася вона переважно з більш-менш яскравих індивідуальностей, які, правда, самолюбуванню дуже часто присвячували набагато більше часу, ніж справі, за яку боролися.
Тому на перших президентських виборах в Україні «Народну Раду » представляли аж 4 кандидати на противагу Л.Кравчуку, який уособлював діючу владу, з її здатністю мімікрувати під будь-яку політичну кон’юнктуру. Відповідно Леонід Макарович доволі легко виграв ці вибори, набравши 61,6 %, а представники «Народної Ради» значно йому поступилися: В’ячеслав Чорновіл — 23,3%; Левко Лук’яненко — 4,5%; Володимир Гриньов — 4,2%; Ігор Юхновський — 1,7%. Тим не менше ідеї та цінності, які несла «Народна Рада» мали переважаючий вплив на українську політику і Л.Кравчук прагнув залучити «Рух» до влади. Хоча в більшості випадків полум’яні революціонери та трибуни виявлялися досить слабкими практиками та державними управлінцями. Не досяг на цій ниві результатів також В’ячеслав Чорновіл, який ставши при величезній підтримці населення Головою Львівської обласної ради, реальних змін в карї здійснити не зміг.
Однак загальна державна політика в значній мірі вже формувалася під впливом націонал-демократичних ідей, про що свідчать результати наступних президентських виборів, коли кандидат, який обирався голосами Сходу за роки президентства ставав улюбленцем Заходу. Так сталося і з Л.Кравчуком, і з Л.Кучмою. Хоча потужної націонал-демократичної сили, яка б могла формувати законодавчу базу, постачати управлінські кадри, здійснювати ефективний контроль влади в Україні створено не було. Більше того, «Рух», який вже став політичною партією розколовся на дві частини, бо вождістські амбіції і схильність до авторитаризму його лідерів, мало чим відрізняли за внутрішнім устроєм цю організацію від КПРС.
Проте після другого обрання Л.Кучми президентом, коли переважну частину голосів йому дав Захід та Центр країни, Леонід Данилович зробив широкий жест, запропонувавши парламентарям самим визначитися з кандидатурою прем’єр-міністра. І тут в значній мірі під впливом націонал-демократичного табору виникла постать Віктора Ющенка. Автор і реалі затор бездоганної грошової реформи, авторитетний у світових фінансових колах банкір, управлінець із зовнішністю європейського політика в значній мірі влаштовував також великі фінансово-промислові групи в Україні, як більш-менш рівновіддалений від них усіх.
Однак головною причиною призначення В.Ющенка прем’єром стала нагальна необхідність реструктуризувати зовнішній борг України у 12 млрд. доларів, а західний світ вже мало кому готовий був повірити з українських діячів. Паралельно з цим привладні олігархи розраховували або зробити В.Ющенка ручним, або за допомогою власних ЗМІ знищити його як політика. Але не так сталося, як гадалося. Успішно реструктуризувавши борг В.Ющенко зумів також в парламенті затвердити програму уряду, отримавши таким чином, річний імунітет. І тут в українській політиці почалися парадокси, до цього не бачені. Вперше український прем’єр нещадно критикується усіма провладними і державними ЗМІ, але його рейтинг неухильно росте. Вперше представник вищої влади стає народним улюбленцем, а націонал-демократичні кола знаходять лідера, який зміг би перетворити цю силу із західноукраїнської регіональної у загальнодержавну. Тим більше, що до Віктора Андрійовича потягнувся і великий капітал, який на відміну від прокучмівських олігархів прагнув європейських конкурентних стосунків.
Таким чином, на момент своєї відставки В.Ющенко де-факто вже перетворився в лідера потужної політичної сили, яка символізувала собою європейський вибір країни. Залишалося лише оформити це юридично та організаційно. Цілком природно фундаторами нового блоку, що отримав назву «Наша Україна» стали обидва Рухи та націонал-ліберальна ПРП Віктора Пинзеника. Проте, надзвичайно важливе значення для перетворення блоку в загальноукраїнську силу стало входження до нього «Солідарності» Петра Порошенка, який дуже сильно зміцнив прагматичне, бізнесове крило. Він же очолив й передвиборчий штаб «Нашої України» у 2001 році. І вже на дебютних своїх виборах НУ випередила всіх, вперше потіснивши із верхньої сходинки рейтингу комуністів. Загалом для країни це означало остаточне прощання за радянською практикою формування вищих органів влади, бо тепер не ліва опозиція не лише захищалася, а й перемагала. Підтвердили її дієвість й наступні президентські вибори, які засвідчили вже силу громадянського суспільства. Проте, здолавши вогонь і воду «Нашій Україні» необхідно було ще пройти випробування й мідними трубами, тобто владою. І це завдання виявилося не менш складним. Зайнявши високі посади, і створивши партію НСНУ, значна частина новітніх можновладців не втрималася від спокус пристосувати старі олігархічні схеми до своїх потреб. І вже в середині демократичного табору почалася доволі виснажлива й затяжна боротьба між бізнесовими прагматиками, які зайняли ключові позиції у партійному керівництві та ідейними романтиками, які не бажали миритися з девальвацією ідей Майдану. Але напередодні виборів 2006 року першим вдалося зберегти свої позиції за рахунок значних фінансових та організаційних ресурсів. В результаті, НСНУ зазнала на виборах відносної поразки, пропустивши вперед БЮТ, що осідлала популістські гасла. Проте, наступна невдача вже з формуванням коаліції лише стимулювала внутрішні демократичні процеси в «Нашій Україні», яка за рік пройшла складний шлях рефлексії та самоочищення. В результаті, від керівництва партією відійшли практично всі представники крупного бізнесу, а чільні позиції зайняли представники середнього класу. На зміну Порошенку, Мартиненку, Безсмертному, Безпалому прийшли Кириленко, Балога, Ляпіна, Павленко. Відтак «Нашій Україні» вдалося стати фундатором нового широкого демократичного об’єднання, куди увійшли майже 10 партій, а обличчям блоку стали колишні й теперішні успішні міністри Юрій Луценко, Анатолій Грищенко, Арсеній Яценюк. Однак позбавившись однієї недуги, новітня «Наша Україна» впала в іншу крайність, заразившись сучасною політичною хворобою — популізмом. Тому сьогоднішня її передвиборча кампанія практично не відрізняється від кампаній інших сил, тим більше, що «Регіони», соціалісти, литвинів ці своїм мавпуванням, напевно, вирішили довести політичну агітацію до абсурду. Виправданням подібної практики НУНС може бути лише теза, що мовляв розумні й так розберуться, а для кількості необхідно використати й «замануху». Однак маленька брехня породжує велику недовіру і чи вдасться НУ втриматися в руслі відповідальної політичної сили покаже час. Існує ще один вислів: «Краще з розумним програти, ніж з дурнем виграти». А захоплення над популістськими гаслами заради влади роз’їдає душу не лише виборців, а й політиків. Тому, було б дуже сумно, якби такий не простий, часто драматичний шлях до формування європейської політичної сили в Україні завершився черговою балаканиною, заради балаканини.
Результати політичних сил, які мають стосунок до "Нашої України"
1998 р. НРУ — 9,4%, ПРП — 3,1%; на Закарпатті відповідно — 7,2%, 4,9%.
2002 р. «Наша Україна» — 23,6%,; на Закарпатті — 36,6%.
2006 р. «Наша Україна» — 13,9%, на Закарпатті — 25,9%.
