20 вересня 2011 року в київському Будинку вчителя відбулася презентація-обговорення книги есеїв «Від бароко до постмодерну» професора Леоніда Ушкалова.
У Будинку вчителя – метушня й галас, туди-сюди снують кіношники, піротехніки, оператори, стилісти, актори, помічники режисера. Знімають чи кіно, а чи кліп про якогось хіп-хопера чи панка. Один із кіношників пояснює, що буде дуже шумно, екстраординарно, словом, у якомусь авральному стилі. А в цей час на другому поверсі, в затишній авдиторії, у камерному колі професорів і письменників відбувається обговорення нової книги «Від бароко до постмодерну» харківського історика літератури, доктора філологічних наук, професора Леоніда Ушкалова.
Від стрілянини, вибухів та галасу, які інколи лунають, учасники обговорення інколи здригаються. Професор Павло Михед, міркуючи про бароко, влучно завважить, що «барокові» риси, як це не дивно, припадають на найбуремніші епохи, коли про себе заявляло українство, особливо на початку ХХ століття. За дверима знову стрілянина і вибухи. «Мабуть, це почався штурм Центральної Ради» – зауважить письменник Анатолій Дністровий, відволікшись від головної думки. Поет і літературний редактор «Граней-Т» Іван Андрусяк також додасть, що бароко – це постійні вбивства, стрілянина, але водночас – затишні келії, де добре думається, читається та споглядається глибини. Професор Елеонора Соловей, міркуючи про «спалахи» та «пориви» бароко, враз спиняється – за дверима знову постріли та вибухи. «Добивають» – підсумовує учениця професора Леоніда Ушкалова, літературознавець, доцент Катерина Борисенко. І так безкінечно, і так по-бароковому…
У результаті обговорення всі учасники залишилися живими й здоровими, покинули залу неушкодженими. «Бароко – це наше все», – певно, думав кожен із них з усмішкою після зустрічі.
Микола Сулима, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ:
Леонід Ушкалов – універсальний вчений, людина неймовірних знань і глибини. Скажімо, можна згадати відомий аналіз, здійснений Ушкаловим, знаменитого вірша Григорія Сковороди «Всякому городу нрав і права». Він буквально кожен рядок розібрав і показав джерела, які за ним стоять, включно з античними – грецькими та римськими. Для мене ця праця Ушкалова – шедевр медієвістики. Він володіє неймовірними та масштабними знаннями. Була несподіванка й закономірність, коли Ушкалов «перейшов» у ХІХ століття. І свої знання він застосував і до аналізу української літератури після доби бароко.
Думаю, що випадок із Леонідом Ушкаловим є дуже повчальним для українських філологів. Не можна зосереджуватися на чомусь одному, варто справді оволодіти «сумою знань», і цими знаннями оперувати. Я часто звертаюся за допомогою до професора Ушкалова з тих чи інших питань або фактів і мене вражає його миттєва відповідь. Здавалося, бароко – сакральна доба й література, але Ушкалов порушує і тему сексуальності. Це просто вражає, скільки ним знайдемо цікавого фактажу.
Анатолій Дністровий, письменник, кандидат філософських наук, PR-директор видавництва «Грані-Т»:
Книга Леоніда Ушкалова цікава з багатьох міркувань, але найбільше мені імпонує погляд автора на літературу з позиції не сьогодення, а з ретроспективи. По суті, через окуляри бароко професор Ушкалов відчитує всі наступні періоди, скажімо, романтизм, усе ХІХ століття, модернізм і навіть сучасний літературний процес.
Павло Михед, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу славістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України:
Мені здається, що українське бароко – це тло самоідентичності українців. Дуже цікаво, як Україна поставала (чи недопостала) саме в добу бароко. Якщо ми спробуємо осмислити бодай певні обриси цього процесу, то побачимо, що він був бароковим. Мало того, що на українстві печать бароко, – думання, естетичного сприймання. Треба сказати, що українство відроджувалося в моменти, які типологічно були споріднені з бароко: доба романтизму, початок ХХ століття (УНР і відповідні процеси). І кінець ХХ століття багато в чому також «бароковий». У такі ірраціональні епохи українство й виходило на арену. Тому ця книга достойна всілякої уваги, як і люди, які займаються бароко, адже вони займаються також українською ідентичністю. Зрештою, в Ушкалова блискучий стиль викладу, приємно бачити, як у нього буквально переливається українське слово.
Катерина Борисенко, кандидат філологічних наук, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка:
Мені в житті дуже пощастило, що в мене викладав давню літературу професор Леонід Ушкалов. Його манера викладання і подачі матеріалу, коли ми за текстом бачили автора як живу людину, а не щось схематичне, – це його велика заслуга, як і те, що давню українську літеатуру ми, його випусники та учні, сприймаємо як органічну та невід’ємну від сучасної. Ушкалов завжди заохочує студентів читати стародруки, а не обмежуватися хрестоматіями.
Не перестаю дивуватися йому: скільки професор Ушкалов працює, і яку титанічну роботу він здійснює, і якими різноманітними є його наукові інтереси. Ця книга показує його дослідницькі зацікалення: це й есей про Тарас Шевченка, якого в кожну епоху можна прочитувати «по-своєму»; це і блискучий есей про Мелетія Смотрицького, одного з найяскравіших представників барокової доби, роль якого в історії України, можливо, не до кінця прояснена чи оцінена…
Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, шеф-редактор Богословського порталу:
Те, що робить пан Леонід, є дуже важливим. Недавно приїжджав в Україну один із найкращих американських теологів, професор богослов’я Джорджтаунського університету о. Лео Лефебюр, який зацікавився спеціалізованою літературою в Україні. Окрім книг професора Леоніда Ушкалова майже немає що показувати. Побачивши праці Ушкалова, він завважив, що це навіть більше, ніж Чижевський наших днів.
Нам необхідна теологічна рефлексія навіть над сучасною літературою, до чого, поза сумнівом, наближається Леонід Ушкалов. Це, по суті, також є формою реґенерації традиції, і варто завважити – традиції не лише теологічної.
Елеонора Соловей, доктор філологічних наук:
Читаючи книгу Леоніда Ушкалова, я згадала спостереження львівського, уже покійного, професора Чичеріна, що завжди дрімають у якомусь згорнутому вигляді формації людського духу, які, на перший погляд, пішли на дно, заникли, але не зникли. Це говорилося в контексті «спалахів» і «поривів» бароко в Достоєвського. Можна сміливо сказати, що цим займається в багатьох своїх розвідках і Леонід Ушкалов. Він буквально робить «розтини», від яких стають явними ці заниклі формації. Все звідти, адже бароко – це наше все. Й Ушкалов – один із небагатьох, хто серйозно за це береться. Наприклад, його есей про Мелетія Смотрицького мовби наближає добу, все постає в крупному плані, в напрузі духовній та інтелектуальній; це не лише внутрішня драма ідей, а й палка саморевізія. Втім, при всій такій панівній тональності – академічно-есеїстичній, є моменти пронизливого ліризму: «Філософ шукав щастя там, де шукала його вся моя добра стара Україна, яку сьогодні мало хто знає і розуміє».
Іван Андрусяк, поет, літературний редактор видавництва «Грані-Т»:
Бароко нас переслідує. Скрізь. Якщо подумати, що таке XVII століття? Довкола бабахають, ріжуть – і в той же час у келіях сидять самітники, які мислять, пишуть… Один узагалі тікає – і що ж? Світ його так і не зловив…
Насправді я відчитую дуже багато текстів професора Ушкалова як надзвичайно захоплюючий роман. Есей про Смотрицького – це реально роман! А взагалі, в мене є одна велика читацька мрія: авторська історія української літератури від професора Ушкалова!
