Пішов із життя закарпатський герой України Сергій Фесенко (ФОТО, ВІДЕО)

На жаль, рано чи пізно всі ми переходимо у неминучий світ потойбічних субстанцій. Для когось – це крапка, для когось – це вічність, а для когось – перехід у нове. Всі наші рідні для нас є героями. Були вони на війні чи не були, діставали державну відзнаку чи ні. Всі вони є незамінними і безцінними. Але в цій трагедії з життя пішов дійсно справжній Герой своєї країни і чудовий батько Сергій Дмитрович Фесенко, який так багато не встиг довести до кінця, безліч нездійснених речей назавжди залишилися мріями. Народився Сергій Дмитрович Фесенко 28 липня 1958 року в м. Ужгороді в сім’ї робочих Фесенка Дмитра Федоровича і його жінки Анни. Після армії навчався і працював в Ужгородському художпромі, маючи добрі здібності до образотворчого мистецтва. Також мав чудові музичні здібності: володів гарним голосом та вмів гарти на гітарі. Завжди був душею компанії. Але згодом його творчий шлях, на жаль, припинився. Під час вибуху на Чорнобильській АЕС у званні сержанта працював у ДПС ДАІ м. Ужгорода. На місце катастрофи вирушив у складі першої групи працівників ДАІ. Одразу включився в роботу: разом з колегами зустрічав та супроводжував автобуси з чорнобильськими дітьми, яких розселяли по будинках відпочинку та таборах Закарпаття. Це був справжній життєвий іспит. Найстрашніші спогади – смерть дітей, яких намагалися врятувати в нашій області. Та незважаючи на це, просився і в другу групу, що вирушала в Чорнобиль. Але був направлений на навчання до вищої школи міліції. На початку 1988 року разом з однокурсниками брав участь у ліквідації наслідків аварії. Останні спогади Сергія Фесенка опубліковані в газетних виданнях та на сторінках книжки Ольги Писарєвої та Сергія Чоботарьова «Жива пам’ять»: «Ціною власного життя» «Особисто для мене Чорнобиль розпочався в один з останніх днів квітня 1986 року. Саме тоді, теплого погожого ранку, я, сержант ДПС ДАІ, заступив на пост на так званому транспортному «Трикутнику», що неподалік готелю Ужгород в обласному центрі. Незважаючи на свіжий вітерець від річки та тепле сонечко, у мене боліла голова, взагалі було погане самопочуття. Водії з якими довелося спілкуватися, теж скаржилися на подібні симптоми. Десь під обід біля мене загальмував автобус, заповнений офіцерами УМВС. Один з них, майор, звелів мені негайно йти в тінь і не виходити на сонце. Автобус поїхав далі, а дивний наказ мене розтривожив. Коли закінчилась моя восьмигодинна зміна, і я повернувся в підрозділ, нам повідомили (звісно, з недомовками, поверхнево) про аварію на Чорнобильській АЕС. В той же день було сформовано перший загін даішників, котрий негайно вирушив на службу та допомогу в район катастрофи. З того дня з наслідками радіаційного горя доводилося стикатися постійно. Пригадую, як зі своїми колегами зустрічав та супроводжував автобуси з чорнобильськими дітьми, яких вирішено було розселити в будинках відпочинку та піонерських таборах нашої області. Уже неподалік села Глибоке, що на Ужгородщині, довелось зробити незаплановану зупинку: з першого автобусу винесли тендітного білявого хлопчика. Невдовзі з міста приїхала «швидка». Почув, як один із лікарів, скрушно хитаючи головою, тихо сказав колезі: «Цьому вже нічим не допоможеш». Коли колона під’їхала до піонерського табору в селі Циганівці, там нам повідомили, що раптово померла 10-річна дівчинка, яку привезли з Чорнобиля кілька днів тому. Дитина, награвшись м’ячем, присіла на лавицю і затихла навіки… Таких та інших подібних випадків було чимало, від побаченого щеміло серце і сльози наверталися на очі. Я просився направити мене в другий загін, що формувався для поїздки в Чорнобиль, але чув відмову: мої документи були направлені в школу міліції МВС СРСР і мав бути виклик на вступні іспити навчання. Та все ж таки я поїхав на допомогу потерпілим від аварії на ЧАЄС. На початку 1988 року, на другому році навчання, весь курс був піднятий по тривозі і за декілька годин ми вже їхали у вагонах в напрямку Чорнобиля. Наша група повинна була ліквідувати наслідки аварії на Чорнобильській АЕС у селі Тешково на Гомельщині (Білорусь). Перші враження від побаченого було надто гнітючим: лякала неймовірна тиша. Нові мікрорайони, де ще недавно вирувало життя, перетворилися на сумні пустки. Водночас в окремих населених пунктах та окремих будинках мешканці (особливо старенькі) ні за що не хотіли покидати роками нажите майно, рідний край. Були випадки, коли люди, відселені за кілька сот кілометрів, пішки поверталися до своїх домівок. Ми намагалися не падати духом і сумлінно нести службу по охороні громадського порядку: були випадки мародерства та цілого ряду злочинності. Тяжко було. Особливо від нестачі питної води. На добу виділяли лише по 5 пляшок «мінералки». Вода була наша, із Закарпаття, що для мене особисто було приємно. Воду використовували і для споживання і для технічних проблем, тобто для миття. Харчували добре. Правда, про трагедію постійно нагадували таблички з написом про допустиму дозу опромінювання, прикріплені до контейнерів з їжею… Наша група виконала свій службовий обов’язок добросовісно і з честю. Ми зрозуміли, що від нас, дорослих, залежить, чи будуть жити і радіти наші діти, чи не розпізнаватиметься далі землею лиха радіаційна загроза. Так діяли і думали сотні моїх колег, які, не шкодуючи себе, свого здоров’я і навіть життя, свідомо прикривали собою увесь світ від безжального атома». Звісно, було багато і позитивних моментів у житті Сергія, наприклад, кохання, одруження і народження сина у 1990 році. Безліч нагород та пошан, нові хвилі натхнення для творчості, малювання та музики, креативні шоу-концерти сина, сімейний відпочинок на улюбленому та затишному шматочку землі, а саме дачній ділянці, де він часто любив малювати, сидячи за своїм мольбертом. Сергій Дмитрович був справжнім хазяїном та майстром на всі руки, але безжалісна радіація все ж таки зробила свою ганебну справу і поступово почала псувати його здоров’я та руйнувати життя. У званні майора міліції він пішов у відставку. Будучи на пенсії деякий час працював начальником охорони на видавництві Закарпаття. У 2012 році 14 квітня Сергій Фесенко отримав звання Полковника міліції у відставці. Був нагороджений багатьма медалями: «Ветеран праці»; «Учасник ліквідації наслідків аварії ЧАЄС»; «За відзнаку в службі МВС»; «Знак пошани УМВС України в Закарпатській області, присвоєно звання Полковника міліції у відставці»; Нагороджено пам’ятною відзнакою МВС України «20 років Чорнобильської катастрофи»; Нагороджено пам’ятною відзнакою МВС України «25 років Чорнобильської катастрофи». Згодом переніс інфаркт. Невдовзі після цього був прооперований на тазостегновий суглоб. Далі була складна операція на апендицит і по необережності хірургів виникло ускладнення. На жаль, з того моменту стан його здоров’я погіршився. Настрій та сили зникали з кожним днем… Лікарі до останнього виписували дорогі медикаменти, які не приводили до покращення стану самопочуття, а тільки забруднювали організм антибіотиками та гормональними препаратами. Надія на них падала. Виникало навіть бажання займатися самолікуванням. І ось, на жаль, прийшов той чорний день значного погіршення. 18 березня в той страшний для рідних вечір «швидка» навіть не вирушила на допомогу. Слава Богу, друзі та сусіди були поряд і допомогли швидко доставити хворого до лікарні. Замість професійних носилок Сергія Дмитровича зносили зі сходинок будинку на домашньому стільчику я – його син, дружина і друг сім’ї Олег Варфоломеєв, так як самотужки йти він вже не зміг – задихався. Останні 3 поверхи у рідному під’їзді здавалися йому пеклом. Сусід Сергій Касинець допоміг підігнати машину ближче до дверей під’їзду, щоб знесилений хворий зміг легше дістатися транспорту. Швидко прибувши до лікарні, Сергія Дмитровича одразу відправили до реанімаційного відділення. Останнє, що я почув від батька ці слова: «Синок, поклади татові телефон в кишеню, щоб я зміг дзвонити тобі і мамі…». Але на жаль, цього зробити не вдалося, тому що далі рідних не пустили. Старший брат батька допомагав чим міг. Все ж не встигнувши попрощатися зі своєю сім’єю, після важкої і довготривалої операції не прийшовши до тями, душа тата таки відійшла у вічність. П'ятнадцять років страждань Сергія Дмитровича Фесенка закінчилися 20 березня 2013 року приблизно о 16 годині... Але залишилася і велика пам’ять, гордість за цю чудову та порядну людину, яка все своє життя присвятила великим, чесним і добрим справам. Ніколи не обманювала, не крала і не вбивала, а намагалася порядно виконувати всі свої службові, сімейні і просто життєві обо’язки. Вчив і свого сина діяти в житті подібно, підтримував і давав змогу займатися улюбленою справою – творчістю. Вічний біль залишився у серцях та душах рідних і близьких йому людей, які ніколи не забудуть всіх цих вищезгаданих справ. Автор статті – син Дмитро Фесенко (Павлов) висловлює подяку усім своїм друзям, а також родичам, товаришам та співробітникам свого покійного батька за тепле і поважне відношення! ЛЮБЛЮ, ПАМ’ЯТАЮ, ПОВАЖАЮ!