На території Берегівщини одним з найпривабливіших об’єктів для "чорних археологів" стала за останній час гора Келемен, що розташована в трикутнику, який утворюють села Оросієво, Квасово і Бене.
За твердженням місцевих мешканців, масштабні пошуково-розвідувальні роботи розгорнув тут відомий знахар-екстрасенс з одного із сусідніх сіл. Однак навіть магічні знання, здається, поки що не дали результату. В попередні роки, навіть у спеку сюди приходило до двох десятків найманих працівників, які щодня лупали кирками тверду келеменську породу. Тому тепер все навколо нагадує поле військових дій - ями, розриті великі траншеї, викопані заглибини. Копати нелегко - бо гора вулканічного походження, тут повно каміння, величезних брил.
Звідки така впевненість, що саме у цій місцевості знаходиться скарб куруців? Нібито саме вони, вояки антигабсбурзького руху (1703-1711 років) під приводом Ференца Ракоці ІІ, заховали тут золото та срібло. Журналіст Еміл Турані, родом з Квасова, дослідив, що активність пошукових робіт спричинила публікація в одній із угорських газет у 1930-х роках листа до сина Яноша Нодя, сотника полку Ессе Томаша. Йшлося про таємничу печеру, яка довгі повстанські роки, особливо взимку,слугувала схованкою для відбірного загону куруців, що виконував спеціальні доручення. Після придушення повстання в 1711 р., як сказано в листі, в печері залишилося багато дорогої холодної та вогнепальної зброї, коштовних виробів, золотих злитків та іншого краму. За однією з версій скарбом міг заволодіти граф Ласло Телекі, який в цей час отримав значні володіння з центром у селі Довге. Однак жодних історичних підтверджень цьому факту нема.
Натомість те, що куруци мали що ховати - факт. Бо вони час від часу здійснювали зухвалі напади з своїх засідок на багатіїв та австрійські державні установи. Достеменно відомо, що 17 жовтня 1702 року вони напали на соляний склад у Вилку, де вбили охоронців і захопили значну суму грошей. 24 травня наступного року повстанці знову заволоділи касою управління. Сам князь Ференц Ракоці ІІ вважав, що захоплення соляного складу має велике значення, про що говорить кількість солдат, спрямованих на цю операцію - 52 куруців. Так Вилок став центром визвольної боротьби для угорців, звідси повсталі планували рушити на Мукачево і захопити замок - твердиню австрійських військ...
Однак, на жаль, жодної інформації саме про келеменські скарби нема навіть в знаменитій монографії видатного археолога, історика, невтомного збирача старожитностей та засновника першого музею в Мукачеві Теодора Легоцького. Натомість він добре знав про інші знайдені скарби на території Берегівщини. Так, на Малій Горі, що поблизу Берегова, при розробці кар’єру в 1890 році було випадково знайдено поховання угорського воїна високого рангу. Цю знахідку могли втратити, якби робітники кар’єру не повідомили про неї Тиводару Легоцькому.
“Одразу стало зрозумілим те, що робітники натрапили на давньоугорське поховання, - розповідає закарпатський історик, археолог Йосип Кобаль. - Була знайдена шабля та частина хутрової шапки угорського воїна. Це, так би мовити, позолочений набалдашник з візерунками. Тоді ж Легоцький порадив місцевій владі передати знахідку в Угорський Національний музей у Будапешт, адже вважав, що вона матиме велике значення для угорців”.
Історик Легоцький був правий –ця частина військової шапки стала для угорців неабияким символом ранньої історії угрів. До 1100-річчя здобуття вітчизни її зображення з’являється повсюди – на поштових листівках, і навіть на пам’ятних дошках. Одна з них встановлена у Берегові на будівлі реформатської церкви.
Отже, ймовірно, що на території Берегівщини ще є повно прихованих від людських очей скарбів. Насамперед манять "чорних археологів" покинуті замкові споруди та руїни. Зокрема у Квасові, де розташовані залишки феодального замок XII—XIII ст., що зведений у романському стилі, аби контролювати сухопутний соляний шлях і вихід із Боржавської долини. Зокрема на території села ще у XIX ст. вже був знайдений скарб срібних монет - Тетрадрахми Філіпа Македонського.
На Берегівщині залишки старовинних фортифікаційних споруд залишилися на території сучасного села Гут. Замок мав назву "Кіш Мункач", перша згадка відноситься до 1317 року. На південь від села Вари (біля угорського кордону, поблизу злиття річки Боржава з Тисою) знаходиться руїни замку "Боржава". Вперше замок згадується в літописі Анонімуса, який описує захоплення його полководцем Арпадом в 896 році. Останній раз згадується в XІV столітті. Також в селі Дийда, серед непрохідних боліт, був Озерний замок ("То-вар"). Довкола були вириті два глибокі заповнені водою рови, між якими було також два оборонних вала. Дістатись до замку можна було тільки подолавши мости довжиною декілька сотень метрів.Перша згадка про замок відноситься до 1274 року. В XІХ столітті місце, де розміщався замок, було неодноразово перекопане шукачами скарбів, оскільки за народними легендами був місцем перебуванням грабіжників…
Наразі офіційні археологи УжНУ здійснюють розкопки вже три десятки років у Малій Копані Виноградівського району - там було розташовано дакійське городище (І століття до нашої ери), площа якого складала понад 5 гектарів. Саме тут було знайдено у 2009 році дуже цінний золотий торквес, вагою 550 грамів чистого золота. За словами археолога В’ячеслава Котигорошка, ця коштовна прикраса належала людині вищого рангу, можливо вождю племені. Аналоги зафіксовані лише у Швеції і Данії. Наразі торквес знаходиться у фондах Закарпатського краєзнавчого музею, а більшість знайдених під час розкопок артефактів передається до Виноградівського історичного музею.
До скарбів Малої Копані також неодноразово намагалися дістатися "чорні археологи". В’ячеслав Котигорошко пригадує, що чотири роки тому сюди завітала група з чотирьох людей, які мали з собою детектор пошуку металу. Однак шукачів затримала міліція. Виявилося, що ці чоловіки з одного із виноградівських сіл, які вирішили заробити на археологічних знахідках - їх було поштрафовано на 1500 гривень. До речі, за зафіксований факт чорної археології, згідно із законом, людині може загрожувати до 3 років в’язниці.
За словами археолога УжНУ таких "чорних шукачів" на Закарпатті – багато. Вони ніколи не зізнаються де і при яких обставинах знайшли ту чи іншу цінну річ. Знайдене намагаються збути - продають за кордоном, в Угорщині, Австрії, у приватні колекції.
Особисто В’ячеслав Котигорошко нерідко знаходив золоті речі. Наприклад, у 1977 році, коли копав курган в Ізі Хустського району, знайшов десять золотих каблучок. Так само пощастило і при розкопках в Солонцях Ужгородського району - там натрапив на давнє святилище, де виявив близько 15 тисяч різних фрагментів, серед яких і 10 золотих підвісок.
"Але для мене, як археолога, важливо не те, що я знайшов золото, а те, що це за річ, про що вона може свідчити, що може розказати", - каже фаховий історик в одному з інтерв’ю.
Насправді далеко не всі радіють знайденим скарбам. Якось в УжНУ зателефонували із Берегівського району і розповіли, що під час обробки землі один господар із села Мужієво вийшов на старовинне поховання. В’ячеслав Котигорошко залучив міліцію і рушив на місце знахідки. Однак селянин мовчав як риба, так і не зізнавшись, що щось розшукав. Людина просто перелякалася, що його землю держава конфіскує та вилучить під розкопки...
