Через якнайшвидше проведення президентських виборів нинішні політики намагаються утвердитися у владі

Рішення Верховної Ради про проведення президентських виборів 25 жовтня фактично запустило виборчий процес в Україні, хоча ні бездоганної юридичної бази, ні політико-правового консенсусу під нього не досягнуто. Залишаються відкритими питання щодо конститу­ційності рішення народних обранців, дочасних парламентських виборів, а щодо закону про них – і поготів. Бо нібито всі полі­тичні сили на словах погоджуються, що закриті партійні списки не є ефективним інструментом формування законодавчої представницької влади і їх конче слід робити відкритими, але на практиці у Верховній Раді зареєстровано аж 6 законопроектів згаданого змісту, і досягти тут взаємоприйнятного рішення буде дуже непросто. Тож така ситуація дозволяє противникам відкритих списків, яких є дуже багато і в БЮТ, і в Партії регіонів, і серед комуністів, забалакати проблему і в такий спосіб зберегти чинний закон.

Крім того, залишається болісне питанн щодо місцевих виборів, які також мають відбутися через рік. Тут маємо пряму неузгодженість, коли голови місцевих рад вибираються на 4 роки, а депутати – на 5, що суперечить всякому здоровому глузду. Тобто країна вагітна виборами на всіх рівнях, але як забезпечити пристойний розвиток майбутньої дитини і навіть як провести пологи, ніхто не знає.

Власне, все це є наслідком браку стратегічних реформ як у державному управлінні, так і в суспільстві загалом. 2004 р. та минулі вибори переконливо довели, що навіть кардинальна зміна персоналій у владі дуже мало впливає на державний розвиток, якщо не змі­нюється філософія суспільних відносин, а з цим в Україні величезні проблеми. Помаранчева революція відстояла право вибору громадян та їхні основні свободи, але не змогла подолати принципу, коли переможець претендує на всю повноту влади, нехтуючи інтересами опозиції, а найголовніше – тих громадян, які за нею стоять. Тобто відстоявши демократичну форму вибору влади, суспільство не змогло й не забажало змінити її авторитарний зміст, а в умовах, коли існує поділ влади на гілки, це в свою чергу викликає перманентну боротьбу між ними, що й спостерігаємо в загостреній формі останні чотири роки. Вже фактично з весни 2005 року розпочалася спочатку прихована боротьба в помаранчевому таборі, яка до осені перейшла у відкриту фазу. Наближення парламентських і місцевих виборів 2006 р. за суто пар­тійною системою спокушало і БЮТ, і «Нашу Україну» взяти всю повноту влади у державі. Тому за стратегічні завдання ніхто з них не брався, вирішуючи суто тактичні. Як наслідок, розгорівся знаменитий корупційний скандал вересня 2005 р., коли у відставку пішли і прем’єрка Ю. Тимошенко, і голова РНБО П. Порошенко. Як згодом виявилося, нічого, крім піарівської мети, він за собою не мав, бо жодного звинувачення так до кінця й не довели, але це завдало непоправного удару по помаранчевих сподіваннях, коли з’ясувалося, що меркантильні, шкурницькі інтереси нових можновладців практично нічим не відрізняються від інтересів попередників. У майбутньому це яскраво підтвердиться тим, що головні суперники скандалу опиняться вже в одному таборі. О. Зінченко – в БЮТі, М. Мартиненко, О. Третяков, Д. Жванія – в коаліції з Ю. Тимошенко.

Нетривалий період плідної спів­праці Президента В. Ющенка та уряду В. Єханурова також супроводжувався скандалами, бо проти цього тандему вже об’єдналися колишні непримиренні суперники помаранчевих баталій – БЮТ та Регіони, які відправили уряд у від­ставку.

Після березневих виборів 2006 р. у демократичному таборі настало деяке протверезіння. Виявилося, що ті настрої й політичні вподобання, які лежать в основі підтримки В. Януковича та Партії регіонів, мають об’єктивну основу, і реалізувати свої зусилля демо­крати не зможуть без об’єднання. Однак черговий кульбіт О. Мороза поховав і ці надії. Хай там як, але В. Ющенко робить чергову спробу зшити країну на проєвропейських, демократичних принципах, пропонуючи Універсал національної єдності, який передбачав, що спільна стратегія має бути вищою за особисті політичні інтереси. Однак його головні конкуренти використовують ситуацію цілком егоїстично, шкодячи інтересам країни. В. Янукович заради посади погоджується підписати документ, хоча вже через кілька тижнів стає зрозуміло – не виконувати. Ю. Тимошенко ж взагалі стає в позу ображеної, бо її, крім посад, жодні стратегії не цікавлять, і тому президент не матиме ніякої підтримки від БЮТ. Таким чином, за­знає краху, напевно, найбільш реальний шанс об’єднати країну зусиллями цих трьох політиків, а далі амбіції вже повністю візьмуть під контроль здоровий глузд.

Хоча традиція об’єднуватися задля зупинки конкурента нікуди не дівається. Так, БЮТу і «Нашій Україні» вистачає терпіння примиритися, щоб не допустити узурпації влади через зміни до Конституції та провести дочасні вибори. Проте на більше, ніж поділ посад, їх не вистачає, а далі боротьба розгортається з дедалі більшим напруженням.

Таким чином, до ви­кли­ків світової фінансової кризи, імперських амбіцій північного сусіда, планомір­ного входження у європей­ську спільноту держава виявилася не готова, що закономірно підірвало шанси всіх ключових гравців на успішне продовження політичної кар’єри. Власне, спільне голосування за якнайшвидше проведення президентських виборів є спробою зберегти рештки рейтингу й за рахунок цього утвердитися у владі. Проте це лише підтверджує тезу, що нинішнє покоління політиків уже не може мислити іншими категоріями, ніж особиста влада й адміністративний контроль, решта ж для них – незрозуміла абстракція. У сучасних українських політичних дискусіях навіть не спостерігаються спроби розібратися в причинах світової та української кризи, а всяк уважає себе за неперевершеного фахівця, якому не вистачає лише адміністративних, законодавчих і фінансових повноважень. Такий підхід є яскравою ілюстрацією не­вігластва, яке, втім, стало невід’ємною складовою суспільства, не здатного до стратегічного мислення. На превеликий жаль, в основі його є незрілість виборця, який радо хапається за популістські гасла, орієнтується переважно на харизму людини, її акторські здібності і зовсім не хоче розбиратися в реаліях економіки, політики чи соціального життя. Однак Україна в цьому не є унікальною. Багато країн світу і Європи практикують дочасні вибори, на яких помиляються, а потім знову визначаються. Бо таким є саме життя. Набагато небезпечніше – викохувати в собі сподівання, що прийде хтось один – красивий і розумний – і позбавить інших потреби думати й вирі­шувати власні проблеми. Бо таке сус­пільство вже точно не матиме жодних перспектив.

Віктор Пащенко