Спогади спортсменки-орієнтувальниці Закарпаття (ФОТО)

До вашої уваги спогади однієї з найуспішніших спортсменок-орієнтувальниць Закарпаття 70-х років минулого століття, кандидата у майстри спорту, а нині начальника відділу продажу послуг крайової філії ПАТ "Укртелеком" Наталії Тарахонич. Спортивне орієнтування увірвалося в моє життя у студентські роки і додало йому динаміки та особливого, як не дивно, романтичного наповнення. Справа в тому, що спортивне орієнтування є унікальним видом спорту, який на той час ще і до спорту не відносився, був одним з видів туризму. А унікальність його в тому, що потребує неабияких фізичних зусиль, мобілізації розумових здібностей, чималої витривалості, сміливості, концентрації уваги, швидкості прийняття рішень, – і всі ці якості повинні проявлятися у надзвичайному середовищі – в лісах, горах, пісках і болотах та ще й за будь-яких погодних умов. То ж як для романтики, так і для різних, я б сказала, навіть курйозних випадків підґрунтя вистачало. Можу розповісти про деякі з них, які пригадую і зараз, через не один десяток літ. Збірна команда УжДУ їхала на всеукраїнські змагання спортклубу "Буревісник", що проводились у Кіровоградській області. У положенні змагань зазначалось, що добиратися потрібно до міста Олександрівки, а звідти, транспортом організаторів змагань, до місця їх проведення. В Ужгороді нам продали білети до станції Фундукліївка, пояснивши, що в Кіровоградській області немає станції Олександрівка, і рекомендували детально розібратися вже на Кіровоградщині. До Фундукліївки прибули вночі, зійшли на перон і спробували дізнатися як добратися до Олександрівки, але каси були зачиненими, а поодинокі перехожі, нічого толкового сказати не змогли. Вирішили переночувати, а на ранок все вияснити, куди и як добиратися. Площадку знайшли швидко, рівну і зручну для встановлення наметів. Ранком прокинулися від якогось ґвалту, шуму, ніби кругом нас натовп народу. Виповзаємо з палаток, так воно і є, ми – на базарній площі і навколо нас лавки з продавцями молочної та іншої сільськогосподарської продукції і вони між собою жваво обговорюють, що за прибульці зайняли їх територію. Побачивши, що ми повиходили з наметів, почали на перебій пропонувати нам свої товари. А нам пощастило, ми смачно поснідали, та ще й дізналися що знаходимось у самій Олександрівці, а Фундукліївка це тільки назва залізничної станції. Самі змагання пройшли досить успішно, жіноча збірна команда виграла призове місце в естафеті. У 70-х роках їздили ми багато, проводились Всеукраїнські змагання серед збірних команд областей, серед команд спортивних клубів та спорттовариств, зокрема першість Укрради студентського товариства "Буревісник", на якій ми регулярно виступали, різного роду регіональні змагання. Найчастіше ми їздили не залізницею, а автобусом – для зручності переміщення під час змагань та тренувальних зборів, які проводилися в тому ж таки регіоні, адже місцевість Закарпаття суттєво відрізняється від місцевості центральної та східної України. Не менш важливою для нас була ще і наявність карт нових "не забіганих" нами місцевостей. Одного разу такою областю стала далека Луганщина, куди ми відправились автобусом на тижневий збір. В Луганську отримали карти для тренувань і виїхали на місце їх проведення в район річки Сіверський Донець. Місцевість там дуже гарна, хвойні соснові посадки, піщаний ґрунт, невеликий перепад висот, різноманітні галявини. Розбили табір, поставили дистанцію і почали тренування. Після проходження траси, всі поверталися збуджені, розповідали про свої враження від дистанції, про місцевість, про те, що навкруги багато баштанів і непогано б було навідатись на них під вечір з рюкзачком. Останнім, із значним відставанням від інших, що вже почало викликати хвилювання, на фініші з'явився Володя Мудрий, один з лідерів команди, але не бігом, а якимось дивним способом переміщуючись повільно і із сторони в сторону. Виявляється, що поки ми мріяли, він вирішив діяти, що називається «не відходячи він каси» і в обіймах у нього вже були два величезних кавуни, та ще два він легенько футболив перед собою. Дуже приємним стало те тренування і жаль було покидати ті місця.Якщо для участі у Всеукраїнських змаганнях зб ірній команді області організовували тренувальні збори, виділяли транспорт, або замовляли квитки, то з організацією участі у змаганнях СК «Буревісник» не завжди все було просто. Згадую одну з поїздок на першість спортклубу «Буревісник», яка була організована, завдячуючи великому бажанню і наполегливості членів збірної команди, в один, причому святковий, день у травні. Змагання проводилися на Сумщині, ледве вдалося взяти квитки на московський потяг (Ужгород-Москва) до Конотопу. Коли по-обіді дісталися Конотопа, зрозуміли, що добратися громадським транспортом до місця призначення ми зможемо тільки наступного дня, і таким чином запізнимося на змагання. У пошуках можливих варіантів добратися до обласного центру нам порадили збігати на аеродром – якщо поталанить, і ви знайдете такого-то пілота (далі йшло його прізвище), то він може і погодиться злітати до Сум. Так ми і зробили, знайшли кого потрібно, довго вмовляли і все ж таки вилетіли на літаку АН-2, який в народі прозвали «кукурудзником», тому що широко використовувався для обприскування полів. Летіли дуже низько, повільно, причому з відкритим люком. Качка неймовірна. Коли у пілота спитали, чому відкритий люк, то він однозначно відповів: «Тому що на нашому літаку не має стюардеси, яка б роздавала паперові пакети, і люк відкритий для самообслуговування». Після змагань ми знову поверталися через Конотоп, і знову з проблемою – не було вільних місць на потяги в закарпатському напрямку, і нам довелось взяти найдорожчі квитки у вагон СВ міжнародного потягу Москва-Белград, витративши на них всі гроші. Тож їхали ми і без грошей, і без продуктів, одним словом голодні. І провідник вагону, інтелігентний, із знанням іноземних мов (все ж таки вагон міжнародний), дізнавшись про нашу ситуацію, пригощав нас чаєм та печивом з власних припасів. У 1969 – 1982 роках, коли я активно займалася спортивним орієнтуванням та виступала за збірні команди Закарпаття і Ужгородського державного університету, довелось побувати на змаганнях у більшості областей України і навіть на відкритій першості серед студентських клубів Балтійських республік, що проводилася в Естонії поблизу міста Тарту. Доводилось також приймати участь і у підготовці змагань, у топографічних та підготовчих роботах з виготовлення спортивних карт. У 1977 році мені пощастило попасти на семінар начальників дистанцій, який в той час щорічно проводився в Алушті. Там на протязі двох тижнів ми вивчали теорію і практику топографічної майстерності та набували досвіду прокладання дистанцій. Перша закарпатська багатоколірна спортивна карта, яка охоплювала ліси навколо сіл Березинка та Лалово, що на Мукачівщині, і була більш-менш подібна до сучасних, готувалася до друку у 1978 році за участю цілого колективу, в якому найбільш активними були Володимир Мудрий, Петро Назаренко, Костянтин Сас, Василь Сейковський і я. Наступними були карти в районі ужгородських Горян та Шахти. Я дуже щаслива, що у моєму житті було спортивне орієнтування. Після закінчення спортивної кар’єри мені ще довго снилися сни на тему участі у змаганнях, різні варіації пошуку контрольних пунктів, переживання щодо допущених при їх пошуку помилок та інші.