У січні-серпні 1968 року чехословацька верхівка послідовно прагнула «соціалізму з людським обличчям» – реальних прав і свобод громадян. Це суперечило основам тоталітаризму. СРСP вдався до «доктрини Брежнєва» – обмеження суверенітету держави соціалістичного табору.
Для згортання лібералізації в Чехословаччині Москва застосувала всі засоби примусу включно з військовими маневрами «Шумава» (20-30 червня), двосторонніми переговорами в містечку Чіерна-над-Тисою (29 липня – 1 серпня), операцією «Дунай» (21 серпня – 11 вересня). Ужгород нагадував прифронтову зону, виконуючи роль командного пункту і транспортного мосту. Радянські військові неодноразово перетинали чехословацький кордон. Нерідко багатокілометрові колони танків, бронетехніки і вантажівок тягнулися від початку вулиці Радянської (нині Собранецька) далеко за лінією кордону.
Щоранку спеціальний потяг із майже всім Політбюро ЦК КПPС із станції Чоп вирушав у Чіерну-над-Тисою, де в будинку культури проходили емоційно напружені дискусії, а пізно ввечері повертався. Переговори завершилися безрезультатно, проте, згідно зі спільним комюніке, «в атмосфері повної відкритості, відвертості і взаєморозуміння». Чехословацький партійний функціонер Франтішек Крігель отримав шок від радянських візаві: «Я виявив неймовірно низький рівень цих людей. Коли я думаю, що доля світу залежить від них, я не можу спати». Дехто дивувався як взагалі вони керують Радянським Союзом.
20 серпня 1968 року лідер СРСP Леонід Брежнєв особисто доручив керівнику Закарпаття Юрію Ільницькому виконати делікатне завдання. Із міркувань безпеки в Ужгород забрали сина і дружину одного з керівників Компартії Чехословаччини Василя Біляка, котрий служив противагою ініціаторам «Празької весни» на чолі з Олександром Дубчеком, першим секретарем ЦК КПЧ у січні 1968 – квітні 1969 років.
У ніч на 21 серпня 1968 року п’ять країн Організації Варшавського Договору (СРСР, НДР, Польща, Угорщина, Болгарія) розпочали військову інтервенцію. Двохсоттисячне окупаційне угрупування встановило повний контроль над Чехословаччиною, що обрала стратегію мирного спротиву. Втім, у перші два дні у країні згоріло 10 радянських танків, 1 гелікоптер, загинуло 20 окупантів, 58 чехословацьких громадян. Усього цивільних жертв – 108 загиблих, понад півтисячі важкопоранених, близько 300 тис. осіб емігрувало на Захід.
22 серпня із Праги на урядову дачу поблизу села Кам’яниця під Ужгородом на бронетраспортерах насильно доправили шістьох провідників «Празької весни» ? О. Дубчека, прем’єра О. Черніка, спікера парламенту Й. Смрковського, членів ЦК КПЧ Й. Шпачека і Б. Шімона, голову Національного фронту Ф. Крігеля. Оскільки президент ЧССP Л. Свобода вимагав їх звільнення, то 25 серпня із затриманими вже вели перемовини в Москві.
Бойові дії на чехословацькій території не велися, але до 12 листопада в аваріях, при необережному поводженні зі зброєю, під час протестів і сутичок полягло 96 радянських солдатів, зокрема 45 вихідців з України. Серед них – 2 закарпатці, що служили артилеристами у мотострілецькій дивізії, яку перекинули з місць дислокації у рідному краї. 22 серпня загинув угорець Імре Йоно (1940–1968) із села Чорний Потік Виноградівського району, рядовий, гарматний номер, а 23 серпня – українець Іван Мурник (1945–1968) із села Імстичово Іршавського району, молодший сержант, мінометник. Крім того, у Чехословаччині загинуло 8 польських, 4 угорських, 2 болгарських солдати. Окупаційні війська завдали прямих збитків (знищене нерухоме й рухоме майно) на 1,5 млрд. чехословацьких крон.
СРСP і сателіти тимчасово окупували Чехословаччину, повернули її у тоталітарний фарватер, провели кадрові чистки, спровокували еміграційну хвилю. Через те на Закарпатті та в інших українських регіонах ретельно відстежували громадську думку й опонентів.
Центральний комітет Комуністичної партії України у лютому 1969 року розглянув окреме питання про суспільні настрої в результаті «чехословацьких подій».
Пік протестів припав на перші тижні. Від 21 серпня до 7 вересня 1968 року КДБ зафіксував 1 182 випадки негативної реакції українців на окупацію сусідньої, причому дружньої країни, 23 акції розповсюдження листівок. Фігуранти 69 кримінальних справ отримали покарання.
Сотні людей потрапили до «чорних списків». Робітниця Ужгородської пекарні Марія Фуско вважала: «Росіянам нічого вмішуватись... Те, що відбувається в Чехословаччині – це вина росіян, це вони довели чехів». На репліку, що для них краще радянські війська, ніж ФРН, відповіла: «Німці дали б людям землю, а росіяни все забирають». Учитель біології Великобичківської школи-інтернату Рахівського району І. Івасюк у розмові з колегами підкреслив, що у Чехословаччині «справжня демократія, не те що в нас, а треба було б і в нас таку демократію».
За три місяці після самоспалення 16 січня 1969 року на площі св. Вацлава у Празі студента Яна Палаха з Чехословаччини в Україну надійшло 58 490 листів, 614 з яких містили антирадянські вислови і листівки. Під час виборів у місцеві ради 16 березня 1969 року надписи «Свободу Чехословаччині, свободу політв’язням в нашій країні», «Брежнєв – окупант Чехословаччини та Угорщини» на бюлетенях знайдені на виборчих дільницях Києва і Мукачева.
У Кремлі не зразу свого домоглися «яструби». Перші секретарі ЦК КПУ Петро Шелест і Закарпатського обкому Юрій Ільницький вимагали негайного і жорсткого придушення «Празької весни». Це засвідчує виступ Ю. Ільницького на закритому пленумі ЦК КПРС у Москві 17 липня 1968 року. Його непокоїло, що на Закарпаття транслювалися чехословацькі радіо- й телевізійні передачі, поштою і приватно проникали непідцензурні видання.
Мешканці краю тоді передплачували 248 назв газет і журналів Чехословаччини разовим тиражем 4 455 примірників. Аби зупинити поширення об’єктивної інформації, заборонили надходження чехословацької періодики, зокрема україномовної – газети «Нове життя», журналів «Дукля» і «Дружно вперед». Обласний комітет КПУ в березні 1968 року необачно дозволив оприлюднення у «Закарпатській правді» програмної промови О. Дубчека. На початку квітня бюро обкому ухвалило постанову «Про помилковість передруку матеріалу з газети «Руде право».
Міжвоєнне Закарпаття входило до Чехословаччини. Оскільки закарпатці – українці, чехи, словаки, угорці – тісно спілкувалися з родичами по інший бік радянсько-чехословацького кордону, то Закарпатський обком КПУ послідовно виступав за обмеження туристичних і приватних поїздок. На початку серпня 1968 року обмін між радянськими і чехословацькими студентами припинився. Поряд з блокуванням інформаційних потоків з Чехословаччини КДБ цікавився тематикою розмов студентів Ужгородського державного університету. Студентка Л. Боровик у листі батькам у м. Кам’янець-Подільський змалювала ситуацію на Закарпатті після конфронтації Москви з Чехословаччиною: «Не перебільшую, але паніка тут моторошна. У магазинах порожнеча, тобто сірників, солі, ковбаси немає».
Під впливом «Празької весни» українці виготовляли і розповсюджували антирадянські листівки, листи, надписи. Репресивно-каральні органи локалізували прояви солідарності з країною, що хотіла скинути ярмо тоталітаризму. За версією обласного управління КДБ, студент фізичного факультету Роман Гринь, який проживав у селі Чертеж Ужгородського району, надіслав 22 серпня 1968 року на адресу радіо «Прага» російськомовну листівку «Братья Чехи!», де мовилося: «Мы полностью поддерживаем … священную борьбу за свободу против диктата московского Кремля… Да здравствует независимая Чехословакия!». За антирадянську агітацію і пропаганду Закарпатський обласний суд позбавив його волі на три роки.
Понад рік Закарпаття перебувало на перехресті світової геополітики. Тут і поставили крапку. У квітні 1969 року інкогніто прилетів Леонід Брежнєв і провів «історичну ніч» на військовому летовищі в Мукачеві. Він мав таємні перемовини з претендентом на посаду лідера Чехословаччини – Густавом Гусаком, який правив країною протягом наступних двох десятиліть.
2007 року, тобто через чотири десятиліття після того, як чехословацький соціалізм позбавили «людського обличчя», окремим виданням вийшли спомини екс-керівника Закарпаття Ю. Ільницького. Він розповів про свій внесок у кремлівський сценарій придушення «Празької весни». За його словами, СРСP тоді врятував Чехословаччину від НАТО, громадянської війни, другого В?єтнаму. У полоні такого ж тоталітарного мислення перебувають нині правителі Росії щодо України. Утім, Чехія і Словаччина із запізненням, але давно вже у НАТО та ЄС. Й Україна здолає свій шлях.
