Василь Густі навіть сьогодні залишається поетом, від якого сподіваються чогось нового, якогось такого «непізнаного вітру». Відомий письменник, журналіст із 34-річним спілчанським стажем Василь Густі дебютував у сімдесяті поетичною збіркою “Перон”.

Хіба могла називатися інакше перша збірка поета із Королева, де залізниця була для дорослих хлібом, а для наймолодших — першим враженням дитячих літ? А тепер тих літ у Василя Густі шістдесят. Як він ними розпорядився, щоб на всіх вистачило: на друзів, колег, дітей та дружину, на вірші та на все-все-все?

«БАГАТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ТОГО, ЩО ТЕБЕ ЧЕКАЄ ЗА ДОМАШНІМ ПОРОГОМ»

Василю Петровичу, у вашому дитинстві було багато тепла, яке можливо, і рятувало вас згодом.

— Я не був тією обдарованою дитиною, з якою займаються репетитори, бо то були інші часи. Але ріс серед надзвичайно гарної природи. Та й оточення стимулювало до творчості. Неперевершеним оповідачем був мій батько. От якби я володів хоч частиною його дару! А тим часом в нього була дуже непроста доля. В 6 місяців він втратив батька, в шість років матір. А потім все життя — по чужих людях. У 14 років потрапив до Югославії, там партизанив. Був справжнім, не “паперовим” фронтовиком. І в тих численних історіях, які нам оповідав, героєм зазвичай був хтось інший, а не він. Коли вже йшлося про нього, то говорив завжди з прихованою іронією.

А ще багато залежить від того, що тебе чекає за домашнім порогом. У мене були дуже хороші вчителі Марія Попович, Петро Фединець, Василь Свереняк, Федір Удичка, Степан Войтович. У кожного з них — своя непроста, але гідна поваги доля. Отак ми і росли, коли в книжках писалося одне, а вони нас навчали читати між рядками. І ми більше вірили їм, живим людям.

У юності хотілося визнання?

— В молодості прагнеш якомога більше реалізувати свої творчі можливості. Так було і так буде завжди. Передивляючись чернетки, знаходжу багато цікавих строф, рядків. Можливо, повернуся до них. Там стільки енергії, одержимості.

Коли вас прийняли у спілку, вам було...

— 27 років.

На той час це гарний показник. Прокинувся Василь Густі знаменитим і що відбувалося далі?

— У матеріальному сенсі це не давало нічого. Так само, як раніше, доводилося заробляти хліб насущний на різних службових посадах, у видавництві “Карпати”. На радіо чи у великоберезнянській районці, де з великою для себе радістю об’їздив найглухіші села, в обкомі комсомолу, де працював з творчою молоддю.

І не соромлюся цього зараз. Яким бурхливим було тоді творче життя! Молодь мала навіть власну кав’ярню “Форум”. Та й спілкуватися зі старшими письменниками — це справді було великою школою. Помічав, що і між ними не все гладко. Але це зрозуміло. Їм довелося пережити дуже тяжкі часи. Хочеш не хочеш, але інстинкт самозбереження спрацьовував. Зате як вони нас застерігали від міжусобиць. Пригадую, Патрус-Карпатський, коли вперше прочитав у спілчанській кімнаті мої вірші, зустрів їх дуже доброзичливо. Але сумно сказав: “Знаєш, хлопче, лишися ти сього діла. Бо воно, крім біди, тобі не принесе нічого!” Тоді я не знав, що він недавно повернувся з 10-річного ув’язнення і знав, що говорить.

Творчі люди — зазвичай пристрасні. Згадаймо тільки Достоєвського, який міг випросити у дружини останні копійки, щоб черговий раз їх програти. А ви азартна людина?

— Замолоду мене полонила ужгородська мистецька богема. У закуреному ресторані “Верховина” збиралися поети, музиканти, художники, актори. Суперечки, кава. Голосні читки. А потім такі ж багатолюдні збіговиська у студентських гуртожитках, у «батька закарпатської йоги» художника  Павла Бедзіра та молодого тоді поета Василя Вароді. Він, пригадую, мешкав у підвальній кімнатці під видавництвом “Карпати”. Дивуюся дотепер, як на 12 квадратних метрах могло вміститися 20 людей. І всі були геніальними! З відстані часу це виглядає, напевно, смішно. Були в цьому свої плюси і свої мінуси. Бо, на жаль, у вогні богеми не один юний талант згорів, як метелик, покликаний безжальним вогником.

«ЩО ТАКЕ ПОДАРОВАНА КНИГА? ТИ ДИВИШСЯ НА НЕЇ ЯК НА СУВЕНІР, А НЕ НА ПОТРІБНУ ТОБІ РІЧ»

Кажете, що Вароді був затятим рибалкою, а ви маєте своє хобі?

— Зараз до мене повернулося моє юнацьке захоплення — малювання. Шкодую, що часу для цього завжди не вистачало. До речі, нині про це майже не згадують, але якими гарними художниками були Володимир Ладижець, Іван Долгош, Юрій Мейгеш, Андрій Карабелеш. А як чудесно малює Дмитро Кремінь! Натомість Петро Ходанич — як різьбяр — достойний учень майстра різця Василя Свиди.

Ви знаєте про книговидання, як ніхто інший, багато: і як службовець, і як працівник  видавництва, і як поет.

— Зараз з’явилося багато можливостей. Та й, слава Богу, хоч такого нема, коли якийсь дзвінок із відповідних інстанцій закриває перед письменником двері видавництв та часописів на довгі часи, а то і на все життя. Але хоч в радянську епоху були досить жорсткі критерії щодо художньої літератури, та будьмо справедливими — не всі вони йшли їй на шкоду. Насамперед мав бути певний рівень художнього твору. Така одверта халтура, на яку іноді натрапляєш сьогодні, тоді не проходила. А ще твори наших закарпатських письменників виходили неймовірними на сьогодні тиражами — від кількох тисяч до кількох десятків тисяч примірників. І наших літераторів читали навіть в інших республіках.

А тепер автор роздаровує сотню-другу примірників власної книги...

— А що таке подарована книга? Ти дивишся на неї як на сувенір, а не на потрібну тобі річ, яку ти сам вибрав, купив за власні гроші.

Але багато можливостей ми не використовуємо самі. Наприклад, присутність письменника в школі. Це реально? Реально. Звичайно, можемо сказати: нам за це грошей не платять. Але ж Олександр Олесь, коли їхав із Праги до школярів Хуста, теж ні копійки за це не отримував. Або мій тесть розповідає, як Улас Самчук на початку  30-х років минулого століття приїздив на зустріч із учнями у село Підгірне Іршавського району, інших сіл Закарпаття. Це запам’ямалося їм на все життя!

Як вам пишуться вірші? Як вони тримаєються купи? Не розповзаються по кімнатах?

— У мене є вдома навіть власний старовинний стіл, я його дуже люблю, бо він такий зручний, з численими шухлядами. А з віршами, то цього треба вчитися в класиків. У Шевченка була своя захалявна книжчека. Коли я був в армії, то теж мав записничок, який і носив за халявою солдатського чобота. Траплявся якийсь привал, перекур, спаде на думку цікава фраза — одразу можеш записати. Отак і повернувся додому з цілою невеликою валізою таких записників, які тільки зараз, коли з’явилося більше часу,  перечитую уважно і бачу, що серед багатьох жмень піску, там є і по-своєму цінні камінці.

Коли говорити про творчий ужинок, вам гріх нарікати, маючи у доробку близько 20 збірок. А до того ж, публікацій у альманахах-часописах...

— Це щоденна письменницька праця. Точніше, її видима частина. Бо далеко не все із написаного опубліковано. Але, думаю, так і має бути. Віриться, що не за горами часи, коли письменникам побачити надрукованими свої труди буде легше. Адже визнаймо: для того, аби була якість, потрібна і кількість.

За що ви вдячні власному життю?

— За те, що у мене є сім’я, і саме така сім’я. Що є діти, яких дуже люблю і поважаю. Пригадую, коли народився наймолодший син Андрій. Приходжу у спілку, а там Скунць. Каже мені: «Щось ти небуденний сьогодні». В мене син народився, похвалився я. Я ніколи не бачив Скунця таким схвильованим. Він за мене так радів, таким був щасливим, ніби це у нього син народився. А щастя ж було моїм!

А взагалі бути батьком непросто. Мусай вчитися все життя. Коли в моїх дітей трапляються якісь труднощі, завжди думаю, що сам у цьому завинив, щось недогледів. Адже так хочеться, аби їм було легше.
Я дуже вдячний дружині, що вона завжди перебирала на себе і сімейний, і мій тягар. А перед нею відкривалися ж  дуже гарні перспективи науковця.  Зате  в журналістиці, вважаю, свої творчі можливості реалізувала  досить солідно. І все це при тому, що сім’я, діти забирали дуже багато часу. Та й треба сказати, що і я не подарунок…

Напереродні ювілею про себе, як про не подарунок, не гріх розказати й більше.

— Як у всіх нормальних людей, у моєму житті було безліч випадків, які з роками боляче згадувати. Скільки разів я засмутив своїми необачними вчинками батьків, друзів, вчителів. Здається, в Рокуела Кента є книжка спогадів “Це я, Господи!” Він не те, щоб кається, а просто пише про власне життя, про час та обставини. І вважаю, що велика мудрість в тому, щоб виважено жити саме в цю хвилину. Бо минуле вже нам не належить. І невідомо, чи стане для нас реальністю майбутнє. Воно далеко ще не наше. Тепер розумію Йосипа Жупана, який колись розповідав, як, лягаючи спати, сповідався перед Богом. Перед Богом, а не перед титулованими особами чи ще кимось…

Ну от і гарно, що у вас такі стосунки з майбутнім. А то мені дуже не любиться питання про творчі плани.

— У Ліни Костенко є прекрасні рядки: “І кожен фініш — це, по суті, старт”. Щось для себе я, звичайно, підсумовую, аналізую. А щодо майбутнього, то це моя таємниця, яку навіть собі не хочеться розкривати. Бо на все Божа воля. А ще скажу таке:

Я виповів далеко ще не все,
Не всі ще фарби на моїй палітрі.
Назустріч ще непізнаному вітру
Я підставляю душу і лице.

• Василь Густі
• Закарпаття