В Україні живуть ще тисячі нащадків, які прямо чи опосередковано знають правду про ці події.
Один із них – Олексій Корсун (на фото), відомий на Закарпатті історик-дослідник, керівник редакційно-видавничої групи редколегії Закарпатської обласної книги “Реабілітовані історією”. Доля його батьків, які були козацького роду і дивом вижили 1933-го, – класичний приклад геноциду селян Харківської області. Олексій Корсун народився 11 червня 1936 року в селі Олександрівка (хутір Липова Балка) Валківського району, який зник під мороком примусової колективізації та Великого Голоду.
За 32 роки проживання на Закарпатті, читачі, можливо, уперше дізнаються про надто трагічні обставини, які спіткали його батьків та родину.
«Візьміть до себе і наших дітей, все одно вони скоро помруть…»
— Якщо говорити про інших членів родини мого діда Федота, — продовжує далі О.Корсун, — то самі міркуйте, як їм довелось жити. Старший його син Кирило якось зумів зберегти себе і свою сім’ю, поступивши у колгосп, а згодом виїхав у Харків. Мій батько зустрічався з ним рідко і неохоче. Вбачається, були для цього вагомі причини. Щодо меншого сина – Прокопа, то так і залишилось невідомим, бо його цей період оминув – чи то по добрій волі, чи по неволі, або ж як в’язень, він будував Волго-Балтійський канал. Менша дідова донька – тітка Євдокія (Дуся) за довідкою своєї сестри, тітки Параски, втекла у Харків, влаштувалася на шерстемийний завод, а потім на канатний. Але за доносом своєї подруги була заарештована органами НКВС як така, що нелегально по фальшивих документах “пролізла” в радянський завод. Відбувала покарання в Холодногорській в’язниці й чудом з неї вийшла – замість іншої жінки, яка в ті дні знаходилася у в’язничному лазареті. Тітка розповідала про це так: “Коли назвали прізвище моєї співкамерниці, з якою я дружила, а ми були схожі одна на одну як близнючки, і об’явили їй з речами виходити на звільнення, то всі жінки почали мене пхати в спину: «Іди, Дуся. Хоч ти побудеш на волі». А я стою, ноги помертвіли, з місця не можу зрушити, так злякалась. А потім, як уві сні, мало що розуміючи, доповідала, щось підписувала. Коли вийшла за ворота в’язниці, стояла біля них більше години. Боялась, що охорона спохватиться, дожене і буде бити. Потім пішла на вокзал, через отвір в огорожі пройшла на перон. Ходжу, “безтурботно” помахуючи торбою з документом на мою в’язничну “сестру”. Два потяги стояли поруч. Думаю, який з них першим поїде, в той і вскочу. Вже коли один з них почав набирати швидкість, вчепилася за поручні, але провідник почав чобітьми давити ноги, бив по руках. Потім, не знаю, що з ним трапилося, але поміг зайти у вагон, дозволив залізти на верхню багажну полицю, і так я доїхала до Курська. Подякувала провіднику, вийшла на перон, побачила військових і вирішила за когось з них вийти заміж. Хоча б на день, щоб змінити своє-чуже прізвище...”.
Середній син діда Федота – Ілько перед 1933 роком був заарештований і теж перебував у Холодногорській в’язниці. Його дружина – тітка Марфа, коли їх двоє дітей – Ліда і Володя, почали пухнути від голоду, повезла обох у Харків. Прийшла до в’язниці й заявила охороні: “Якщо ви тримаєте мого безвинного чоловіка, візьміть до себе і наших дітей, все одно вони скоро помруть”. І тітці “допомогли” – викликали міліціонера, який провів її разом з дітьми до залізничного вокзалу. Підвів до великої групи таких же опухлих дітей, що сиділи на тротуарі, і її двох дітей. Пообіцяв, що діти будуть нагодовані і доглянуті, а тітці наказав негайно вертатися додому. Більше тих дітей уже ніхто не бачив. Начебто із дитячого притулку забрала їх якась родина. На щастя, у тітки Марфи невдовзі народився хлопчик, якого теж назвали Володимиром.
Щодо сім’ї маминого батька – Федота Івановича, мого діда, то його сини – Ілько, Прокіп і він сам, а також тітка Євдокія перед війною живими повернулись до своїх домівок . Вже у війну його дружина, а моя бабуся Тетяна Опанасівна, у вересні 1942 р. померла в окупованому Харкові “від виснаження”, як про це написано у Книзі Пам’яті України Харківської області. Тобто, її теж наздогнав голод, але вже іншого формату. Їхній син Ілько загинув у вересні 1943 року “на Дніпрі” при відступі німців, куди він був забраний на примусові роботи.
Де жила ваша мама, коли втратила всю сім’ю, і як зустрілася з батьком?
– Мама, після смерті дітей і чоловіка, жила у різних людей, бо її сімейне обійстя було повністю спустошене – щось люди розібрали, все інше дісталось колгоспу. Десь під зиму 1934 року познайомилася з моїм майбутнім батьком – Михайлом Олексійовичем з хутора Липова Балка, що у двох кілометрах від села Олександрівки, у якого в роки колективізації доля склалася не менш трагічно, і згодом вийшла за нього заміж.
До 1932 року з сім’ї покійного діда Олексія, по лінії батька, залишились його дружина, бабуся Галя, мій батько з дружиною Єлизаветою та своїми дітьми – п’ятирічним Василем та дворічною Галею. Дідові сини: Іван виїхав до Кракова і жив на одній з його околиць, Гаврило з невідомих причин довго переховувався, жив у спеціально облаштованій землянці, а десь у 1936 році його заарештували органи НКВС і він пропав безвісті. Мій дід Олексій Іванович мав стандартну земельну ділянку на 12 десятин, яка йому дісталась у 1907 році в результаті земельної реформи міністра Столипіна. Такі ж ділянки мали й інші мешканці хутора Липова Балка, де жило багато сімей на прізвище Корсун, а також їхніх родичів. Господарство, як про це розповідав батько, було прибутковим, “але багатства ніколи не мали”. Найману силу, за що найбільше репресувала радянська влада, дід не застосовував, бо своя сім’я була великою: сини Іван, Михайло, Гаврило, дочка Федора та дід з бабою Ганною, один одному також допомагали родичі. В господарстві була велика пасіка – 120 колодок бджіл, дід торгував сливами зі свого саду, які возив з батьком до самого Катеринослава (нині Дніпропетровськ).
У 1929 році дідову сім’ю розкуркулили. Він без заперечень віддав весь сільськогосподарський реманент і тягову силу з двору, але пасіку категорично відмовився передавати в колгосп. За спогадами селян, які особисто знали за ці події, на питання “ударників”, які забирали дідове майно, чому він не віддає пасіку, відповів: “Віддав би пасіку, але бджоли не хочуть летіти у ваш колгосп, бо знають, що подохнуть в ньому з голоду”. Процес розкуркулення затягнувся, а під вечір дідові вистрелили з рушниці в груди. Коли він упав, його серце, що вискочило з розірваних грудей, ще билося. А пасіку забрали в колгосп, самі ж бджоли ще до зими поздихали.
«...А кожуха я їм не віддав»
— На початку січня 1933-го, — продовжує О.Корсун, — до батька на санях приїхали сільські активісти, яких він добре знав, і забрали з хати і погреба все дощенту – зерно, картоплю, буряки, квашену капусту, особисті речі – дві спідниці дружини, батькову сорочку, пару кальсонів. Батько говорив: «Я їм показав на дітей і сказав, що ми, старші, помремо, а в чому ж винуваті діти?». У відповідь почув: «Держава про них подбає». Наостанок “ударники” почали вимагати кожух. Це була в господарстві остання річ, крім свити, якою вкривались діти. У його матері взагалі з особистого одягу нічого не залишилось, крім того, у чому була в хаті. Батько відповів їм, що кожух не віддасть: «Можете в мене стріляти, як колись у батька». На нього навалилося п’ятеро з них. Скільки часу його качали по землі на очах сім’ї, не пам’ятає. З того кожуха валялись лише клапті. Не раз, коли батько звертався до цієї теми, то говорив: «Олексію, а кожуха я їм не віддав».
За його словами, коли дізнався, що активісти поїхали не в село Олександрівку, а в інше, вирішив “продовжити” з ними розмову: “Він дістав свій карабін, взяв дві кишені патронів і в свиті, що зняв з дітей, пішов у Ясенове. Було вже пізно. Обійшов городами, помітив розпряжених коней і зайшов у хату. Назустріч вийшла жінка з лампою. На долівці в соломі спали усмерть п’яні активісти. Він зупинився біля них і почав гадати, з кого починати. Хазяйка зрозуміла батьків намір і почала голосити: “Що ж ти надумав? Їх поб’єш, і ми загинемо. В тебе ж діти є і в мене їх четверо”. «Хвата мене за ноги, за свиту. Реве (плаче) страшним голосом, — згадував батько, а ця п’яна сволота нічого не чує, хропе. Може, то й краще, бо перший, хто б пошевелився, отримав би кулю... Не знаю, як я прийшов до пам’яті. Вийшов з жінкою надвір, ще почекав, можливо, хтось вийде з них з хати. Потім плюнув і пішов навпростець додому. Ішов і думав: цю сволоту не переб’єш. Рано чи пізно вона сама себе пожре”.
Навесні 1933-го у батька померли його мама – баба Галя і дружина Єлизавета. Матір він поховав біля садиби, а жінку – у хліві. А дітей спасав, як міг. Пішов до знайомих до Валок, потім у Гонтів Яр. Село Корсунівка, звідки він родом, – вимирало. Але зібрав по жмені зерна та буряків і де яром, де лісом повернувся. Діти вдома сиділи голодні більше доби, зачинені на замок. А потім, як побитий пес, пішов у колгоспну бригаду конюхом в Липовій Балці. Він дуже скучав за кіньми, як за дітьми, яких забрали в колгосп. Зустрівся з матір’ю, і так разом вижили.
Ваші мама і тато плакали, коли розповідали про Голодомор?
– Голод 1933-го мої батьки не узагальнювали як голодомор. І, як не дивно, радянську чи українську владу прямо не звинувачували. Можливо, що були малограмотними. Весь свій гнів вони спрямовували на “своїх”, найперше – на сільських активістів. Інакше як падлюками батько їх не називав. Для мами вони були місцевими бандюгами, ненажерами і дітовбивцями. Щоб батько і мама разом згадували про голод 1933-го, такого не було. Враження таке, що вони соромились один одного. Батька потрібно було вміти розговорити, а мама часто згадувала своїх діточок, чоловіка – “красивий був і добрий”. Вголос вона не плакала, не тужила, але сльози в неї текли рікою. Просила батькові не казати, він не раз з цього приводу на неї покрикував: “Перестань, займись роботою”. Можливо, відволікав від спогадів.
Відомо, що більшовицька влада за невиконання планів хлібозаготівлі на так звану “чорну дошку” занесла 86 районів України. Ви знали про такі села на Харківщині?
– За “чорну дошку” мені відомо з публікацій. Вона придумана її винахідниками як “дошка ганьби”, певний партійно-пропагандистський захід, спрямований на залякування мешканців інших сіл. А безпосередньо ті села, що мали нещастя перебувати на “чорній дошці”, були приречені на смерть, а їх керівництво – нерідко на найжорстокіші форми репресій.
На “чорну дошку” потрапляли села і райони, які не виконували підвищені плани хлібозаготівель та сплати інших сільськогосподарських податків. Водночас сюди долучались села, де велась “неналежна” боротьба з куркульством, виникали бунти селян, був масовий вихід з колгоспів. У селян з таких сіл забирали все, до зернини, щоб назавжди позбулись бажання виступати проти колгоспів, а відтак і політики радянської влади. Сподівалися, що знищують в народі бунтарський дух.
З розповіді мешканця мого села Олександрівка Федора Клименка мені відомо, що сім’я колишнього хуторянина Гайтури (сьогодні про нього нагадує лише назва крутого схилу – “Гайтура”) навесні 1933-го з’їла свого старшого сина Арнаву. Другий випадок стосується сім’ї (прізвище господаря не пам’ятаю) з села Сивокозово, яке вже зникло, де було більше десяти дітей. Ця сім’я у 1933 р. повністю вимерла від голоду після того, як її розкуркулили і пограбували сільські активісти. Який це був “куркуль”, можна судити по тому, що його сім’я жила в землянці, не маючи хати. На місці його колишнього подвір’я роками ріс великий кущ бузку як пам’ять про цю нещасну родину. Можливо, і сьогодні росте.
Хлібозаготівельні плани Москви щодо України фактично нищили традиційний господарський устрій життя українців?
– Так, усе було сплановано. Ось такий випадок був в Олександрівці, про який мені розповів колишній працівник парткому заводу ім. Малишева на прізвище Попик, де і я тоді працював. Голод голодом, але цілі села з різних на те причин під нього не попадали. Навесні 1933 року, коли вимирали окремі села, в деякі, сусідні з ними, з районного міста Валки їздила агітбригада, що заодно була і колективом художньої самодіяльності. “Щоб скоротити дорогу на зворотному шляху, – розповідав Попик, – наша агітбригада поїхала на двох підводах не дорогою, а яром, який вів до Олександрівки. Те, що ми побачили в цьому селі, кинуло в жах. З хат виносили мертвих людей і клали на підводи, котрі везли їх, як ми зрозуміли, на кладовище. Про голод в селах, як і в самих Валках, було відомо. Знали й “причину” – неврожай, куркулі ховають зерно, люди вимушено вмирають, в усе це ми – комсомольці вірили або ж робили вигляд, що віримо. Але щоб так масово на вулицях лежали мертві люди, ми побачили вперше. Знаю, що нашого керівника агітбригади відразу звільнили з посади, бо не ту вибрав дорогу, а потім він взагалі зник”. До речі, в той весняний 1933 року день клали на підводу і ще живу мешканку с.Олександрівка бабу Орину. Її врятувала рідна донька Ольга Коробко – встигла витягти свою матір з могильника, який уже засипали землею. А баба Орина прожила ще добрих 20 років. Такі результати “чорної дошки”, куди занесли і колгосп “Нове життя” мого рідного села Олександрівки. Дійсно, нове. Інакше й не скажеш.
Олексію Михайловичу, характеризуючи вас як одного з найбільш результативних наукових дослідників з проблемних питань повоєнної історії Закарпаття, покійний доктор історичних наук Омелян Довганич, колишній керівник редакційно-видавничої групи редколегії Закарпатської обласної книги “Реабілітовані історією”, діяльність якої продовжуєте ви, дав перелік багатьох розкритих вами історичних фактів про минулі доленосні для нашого краю події, введення в науковий обіг сотень раніше суворо затаємничених владою документів. Пам’ять про рідних насправді стала поштовхом для вирішення вами не таких уже й властивих органам держбезпеки питань, як оприлюднення раніше прихованої інформації про злочинну діяльність владних органів до свого народу?
– Мушу відразу спростувати деякий підхід щодо мотивації моєї діяльності як такої, що начебто вона відбувається під впливом пам’яті про страхітливі для родин моїх батьків наслідки Голодомору 1933-го. Особисті почуття гніву, образи або ж і помсти — то гірка доля одинаків, тоді як 80-ті роки минулого століття, про що веде мову Омелян Дмитрович, вимагали згуртованих дій широких верств населення, свідомого виконання громадянського обов’язку, щоб не упустити реальний шанс на здобуття національної незалежності України. Пригадайте, як мужньо діяли депутати першого демократичного скликання Ужгородської міської ради, коли вони в перший же день початку самозваного правління ГКЧП, 19 серпня 1991 року, на своїй позачерговій сесії виказали непокору цій структурі й виступили за незалежний розвиток України як самостійної держави. До речі, виступили першими в Україні, і мені приємно, що в їх ідеях є і суттєва часточка мого особистого внеску. І таких прикладів було безліч. Щоб відмовитися від минулої радянської системи, людям потрібна була правдива інформація, яка б допомогла зламати штучно вибудувану прихильність до її “моральних цінностей”. Певною мірою на Закарпатті це було досягнуто. А Голодомор 1933-го — лише одна із тисяч подібних жахливих ознак радянської державної системи, що емоційно впливали і продовжують впливати на всіх. У всякому разі, ця тема, про яку на Закарпатті взагалі мало хто знав, не була основною як для мене, так і моїх друзів у мобілізації спільних дій на кардинальні зміни в радянській державі і незалежність України, чим жила на той час значна частина місцевих мешканців.
Голодомор 1932—1933 років в Україні — тема, як розумієте, не нова. Дискусія «Голодомор-геноцид» триває...
– Слова “голодомор” і його похідне – “геноцид” є одного порядку. Українці їх мають вживати поряд і розуміти як цілеспрямовану безжальну політичну акцію тоталітарної радянської влади проти окремого народу, у даному випадку — українського, в багатонаціональній державі, якою був Радянський Союз. Акція, яка була свідомо спрямована на його часткове фізичне знищення, національне приниження і намагання поставити вільного за своїм духом українця на коліна як нещасного раба. Для України, вважаю, це стало національною планетарного масштабу трагедією, бо зміни в нашій поведінці, можливо, й на генному рівні, не подолані й досі. Питання “Хто ми?” існує реально. Звідси і постійна невпевненість вибору нашого життєвого шляху. Чи може в такому стані, для прикладу, перебувати швед, поляк, угорець, француз, болгарин, румун?.. Але мене особливо тривожить, що нерідко слово “голодомор” багато хто промовляє “всує”. Тоді як сам день пам’яті Голодомору, як День національної жалоби, мали б відзначати у нашій країні більш природно. Цей день, вважаю, настане, коли почнемо поважати свою державу, жити нею. Коли зменшиться хоча б на порядок число невігласів, нахаб і запроданців, які по своїй дурості або і з корисливих міркувань усе ще вдаються до образливих висловлювань про поминальний день невинно убієнних. Тобто Голодомор 1933-го, як форма розправи над українським народом, є окремою великою темою для досліджень, для розуміння її сутності, для єднання нашого народу. Вона навіки запишеться найболючішою, але повчальною сторінкою нашої історії.
Батько до кінця життя дякував лісовим хлопцям…
Як пережила ваша родина голодний післявоєнний 1947 рік?
– Слава Богу, в той рік у нас у сім’ї ніхто не помер. Восени 1946-го батько закопав на дні погреба кілька відер картоплі, покликав нас усіх і попередив: “Ні одної картоплини не брати. То наш майбутній урожай”. Пам’ятаю, у січні 1947 р. дітвора носила на святвечір вечерю найшановнішим родичам, скоріше, тим, від яких чекали подарунків. Першим я пішов до діда Фанасія, рідного брата мого діда Олексія, про якого лише чув. Він подарував мені велике яблуко, а потім дав попоїсти. Я й досі пам’ятаю дідову вечерю і роблю з цього висновок, що був дуже голодним.
У зимові дні моя старша сестра Галя (по батькові) разом з іншими дівчатами і хлопцями ходила до скирт соломи, де розгрібали сніг до землі й змітали кожен собі залишки зерна, яке просипалося при скиртуванні. Ці скирти люди так обскубали, що сільський об’їзник не раз за це їх бив. У ту ж зиму кожній сім’ї давали перебирати різне зерно – жито, пшеницю, соняшникове насіння від зерен бур’яну, мишачого посліду, погризених зерен, і чистим здавати в колгоспну комору. Якась частина, переконаний, цього зерна лишалась і в сім’ях.
Батько трудився у колгоспі. Залежно від роботи декого з них годували обідом, залишки від якого він приносив додому – “від зайця”. Одного разу приніс десь з кілограм пшениці, говорили, що то «американська», на вигляд довга, гостроноса, яку видавали кожній сім’ї з колгоспу.
Десь у лютому 1947 року, коли в сім’ї не кожен день мама варила подрібнене у “тертушці” зерно або ж буряки, батько взяв у колгоспі довідку, щоб поїхати в Харків на базар продати деякі речі. Разом з ним поїхав і його знайомий Іван. Але не в Харків, а в Західну Україну на Львівщину (тоді говорили – “у Західну”, без слова Україна). Звичайно, їхні речі нікого не приваблювали, і на зерно не можна було поміняти. Як розповідав батько, люди їм завжди говорили: “Дякуємо, але такі речі ми вже купили у таких, як ви”. Тож вони надумали заздалегідь прийти в наступне село, щоб випередити інших “міняйлів”. Вже вночі їм вийшли назустріч два озброєні чоловіки. Знаючи дещо брехливий характер Івана, батько лише встиг йому сказати: “Говори тільки правду”. Їх розвели, і батька довго розпитували, що він сказав своєму напарнику і що означає “чиста правда”. Такі ж питання ставили й Івану. Зробили обшук, перетрусили все їх цур’я. Але потім була мирна бесіда. Ще підійшли кілька озброєних людей. Розпитували, звідки вони приїхали, як живуть люди на Харківщині. Батько сказав, що про початок голоду він незнайомцям розповів усе, зауваживши, що до весни навряд чи всі сім’ї доживуть.
А потім його з Іваном вивели на дорогу до села, до якого йшли, і рекомендували зайти в третю чи сьому хату, пославшись на “Стася”, якого зустріли по дорозі, та сказати, що хочуть поміняти речі на зерно. Так і зробили. З двору вийшов поважного віку чоловік, який не став оглядати речі, а наказав подати мішки і самим набрати зерна стільки, скільки зможуть донести до залізничної станції. Вперше у той рік мама напекла “плескачів”. А в наступні дні все зерно йшло лише на супи. Батько до кінця життя дякував і лісовим хлопцям, і “хазяїну”: “Добрі були люди, відразу відчув, що добрі”.
Весна видалася в той рік ранньою, але холодною, і травень був голодним. Правда, вже було багато трави і листя, з якого варили кашу (листя береста), пекли коржі, домішуючи до вареної кропиви та лободи печене зерно, готували “курятину” (різновид трави, росте в затінках). Сирими їли козельки, лопуцьки, різновид трави, стебло якої потрібно було почистити від шкірки і покачати в долонях, щоб гіркота пропала.
Коли я вже зовсім не міг ходити, лише повзав, мене одного разу покликала тітка Надька, яку я вже згадував. На той час ми жили в своїй недобудованій хаті. Я доповз до тину, що був межею наших господарств, і вона пригостила мене м’ясом. Просила, щоб я щодня приповзав, а вона буде давати мені маленькі шматочки. В ті дні в колгоспі забили кобилу, тож я не мав сумніву, що м’ясо, яке дає мені тітка Надька, саме з цієї кобили. Як би там не було, через тиждень я вже ходив. Пішов до тітки, щоб подякувати. Коли зайшов у хату, нікого не було, і я побачив на дерев’яній лавці біля печі обідрані тушки. І зразу догадався, що то були кротячі, бо саме за кротами полював тітчин чоловік — Федір Хомич. Більше я від тітки Надьки м’яса не брав, говорив, що вже здоровий.
Є люди, яким і сьогодні хочете низько вклонитися і за батьків, і за себе?
– Я багатьом хотів би подякувати, але все ж першою назву маму. За її ласку і материнську безмежну до мене любов. Я теж її любив, часто згадую. Вона дала мені велику освіту, народну, хоча сама була неграмотна. Батькові, який навчив мене рано читати, хоча сам закінчив лише церковно-приходську школу. Дуже мені жаль, що 1939 року не стало мого меншого братика Феді, який помер в холодну осінь передвоєнного року при переселенні. Потім – тітці Надьці, що рятувала мене від голоду, що в березні 1943 року, коли в селі йшов жорстокий бій і німці кинули у наш погріб гранату, вона спасла і свою сім’ю з трьох осіб, і нашу – з чотирьох. Мого брата Василя тоді тяжко поранили осколки, не так металеві, як скалки від дубової ляди на погребі. Коли німці допитували, чи брат Василь є “рус”, “зольдат”, тітка Надька стала перед ними на коліна, почала хреститись, щоб доказати, що він ще хлопець і є сином моєї мами. А коли німці покинули двір, перетягла Василя до своєї скирти, а потім пораненого непритомного червоноармійця, замотала їх в теплу одежу і заховала. З решета просівала сніг, щоб приховати всі сліди до скирти.
Можна подякувати і цим двом німцям, що не вкинули у погріб ще одну гранату або ж не добили з автоматів. Як і батько, дякую львівським лісовим хлопцям, хто б вони не були, і їх “хазяїну”, який дав батькові задарма мішок зерна. Дуже багато через моє життя пройшло добрих людей. Саме ці люди і спонукали мене робити в житті добро іншим, знати, що ти живеш серед них.
Що нагадувало вам про голод у ситі роки?
– Якщо повірите, кусок хліба, який я не раз знаходив у кишені в пору, коли вже починав залицятись до дівчат. Але щоб згадував про голод, таке було рідко. Погане довго в пам’яті не тримається.
Знаю, що в органах КДБ, де ви працювали, вас називали «великим лібералом». Вам не дорікали за власну позицію у радянську добу?
– Навпаки, саме за позицію мене й цінували. В радянські часи можна було багато чого досягти. Найперше, допомогти людям, розкрити тяжкі злочини, захистити державу, в якій живеш, зібрати потрібну інформацію, що може запобігти техногенним катастрофам, або ж зменшити їх негативний вплив, як це було в період трагедії Чорнобиля.
Мені не зручно говорити про себе, але скажу, що саме в радянські часи було зібрано кілька тисяч справ на закарпатських втікачів, репресованих в СРСР, що дало змогу згодом їх реабілітувати. Ознайомити багатьох науковців, партійців, офіцерів зі справою на Президента Карпатської України Августина Волошина і припинити брехливі на нього вигадки. Ще до виходу Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 року, на Закарпатті було розпочато широку реабілітаційну роботу. Знайти в московських архівах документи, які розкривали трагедію закарпатських угорців і німців, котрих масово репресували, інтернували в табори НКВС і депортували в сибірські табори. Саме в радянські часи я зміг виїхати за кордон, щоб розповісти про масові репресивні заходи фронтових військ НКВС і підрозділів “Смершу” проти закарпатського населення, проти їх національних провідників. Як і захистити багатьох, хто відкрито виступав за незалежність України як окремої держави. Я не мав відмови щодо окремих моїх пропозицій від перших керівників Верховної Ради України Леоніда Кравчука та Івана Плюща, від секретарів обкому партії Генріха Бандровського і Миколи Семенюка, від голови Комітету держбезпеки УРСР та від інших впливових чинів, з якими в силу обставин мені довелось спілкуватись.
А нарікання були, вважаю, від людей за своїм світоглядом нікчемних, які тупо йшли по радянській борозні та уміли лише писати доноси. До того ж бездарні за змістом, які не досягали мети.
Свої відкривають чужинцям двері в наш дім
Ви за останні роки підготували кілька збірників документів, які доводять переслідування і репресії окупаційними режимами не тільки українців, а всього поліетнічного населення Закарпаття. Це свого роду демонстрація європейськості...
– Можливо. Вважаю, що це мій громадянський обов’язок робити справу, яку я знаю. І яка мені як історику надзвичайно цікава. Особливо, коли доводиться працювати з людьми, які мене розуміють.
Чи припускаєте таку можливість, що російський політик чи науковець від імені офіційної Москви вибачиться перед Україною за Голодомор 1932—33 років?
– Припускаю, але не вірю, що сьогодні є політик чи якийсь науковець, який обізнаний з глибиною цього питання. До того ж всю чорну роботу здійснювали свої, українці. Як з цим бути?.. Ми самі з цим ще не визначились. А даремно. Свої не набагато кращі за московських чи то зросійщених українців. Як відомо, свої відкривають чужинцям двері в наш дім. До того ж в Росії “своя гордість”.
Яку б компенсацію ви особисто попросили у Президента України за втрати в українському родоводі, спричинені штучним голодом 1932—1933 років?
– Мені було б достатньо, якби він пообіцяв не забувати про Голодомор 1932—1933 років.
Яку молитву до Господа прошепочете у 80-ті роковини Голодомору-геноциду українців, як це визнали понад двадцять країн світу?
– Щоб він прихистив на небі невинних діточок, що померли, не побачивши білого світу на Землі. Та дав їм можливість повторно народитись разом з їх батьками.
Дякую за непросту розмову. У День української скорботи запалю свічку пам’яті за ваших сестер і братів…
Ірина ГАРМАСІЙ, член Національної спілки журналістів України, газета "Новини Закарпаття"
