«Дід над Тисою» — Йосип Панця — людина із дуже непересічною біографією.
У 60 він покидає педагогічну роботу і наступного дня після виходу на пенсію поселяється у невеликому будиночку поблизу річки й починає лікувати травами. Оздоровитися до «діда над Тисою» приїжджають з усієї України, а нещодавно Йосип Панця став лауреатом Міжнародної премії «Віжи-3000». «Пам’ятаю, секретар парткому розірвав мою заяву на звільнення, не захотів мене відпускати, — розповідає Йосип Іванович. – Ну і, звичайно, дружина теж не схвалювала мого раптового рішення поселитися у занедбаному будинку біля річки... Але я давно зарікся собі, що як тільки випаде нагода і можливість – буду займатися травами, жити на природі...»
Кажуть, пацієнтів у вас вистачає. І серед них — безліч високопосадовців…
— Так, особливо влітку, коли вони приїжджають відпочивати на Закарпаття. Приходять, беруть трави, лікуються, залишають візитки (Йосип Іванович виймає пачку візиток, серед власників яких є і банкіри, і працівники міністерств, і керівники великих українських підприємств. — Авт.).
— Тільки прізвища не записуйте, — просить травник. – Думаю, це може не сподобатися комусь із моїх колишніх пацієнтів...
Ще я отримую багато листів. Адресу пишуть таку – «Дідові над Тисою, Йосипу Панці». Один лист (із Криму) ішов до мене майже місяць. Спочатку потрапив до Івано-Франківська. Але там поштарі кажуть: «У нас Тиси нема, у нас Черемош, Прут». Тоді перенаправили на Закарпаття, в Ужгород. В Ужгороді теж Тиси нема. Лист доставили у Виноградів. А у Виноградові уже нема Йосипа Панці. І якось вже звідти лист дійшов усе-таки до Хуста. Я лише дивуюся, що совісні поштарі були, бо вирішили все ж відшукати «діда над Тисою», а не відправити листа назад.
Ви давно знахарюєте?
— Коли я ще працював у школі учителем, то спеціально організував туристичний гурток, щоб їздити в гори, збирати трави. І моя бабуся зналася на травах. Також читаю книги по фітотерапії. Маю видання із середини ХІХ ст. Книги надруковані чеською, угорською, болгарською... Одну з них колега з Угорщини хотів собі відкупити, великі гроші давав. Я запропонував зробити копію видання на ксероксі, що обійшлося б значно дешевше. Але той лише говорив: «Хочу, щоб лише в мене така книга була». Звичайно, я книгу не віддав, взагалі не розумію людей з такими переконаннями.
А самі ви хворіли коли-небудь?
— За своє життя я з’їв 10 таблеток. У лікарні був усього двічі. Востаннє зовсім недавно, коли поранив собі руку склом. А вперше, коли мені вирізали апендикс. Тоді я уже через 4 дні утік із лікарні. І сам собі зі швів нитки витягував... На мені все заживає, як на собаці...
Яких правил здорового життя ви б порадили дотримуватися?
— Нема конкретних правил. Потрібно просто прислухатися до свого організму, дивитися, чого вам не вистачає. Кілька років тому лікарі кричали: «Холестерин, холестерин...». А нині вже радять сало їсти. Уже запевняють, що корисно. Тому раджу просто вживати усього в міру. Я собі не відмовляю ні в чому.
Навіть маю погану звичку. Кілька років тому допоміг одній сім’ї — дружина не мала дітей. Я зумів вилікувати жінку травами, вона народила первістка... Тож щасливий батько зібрав друзів, накупив горілки, делікатесів і приїхав до мене на Тису — віддячитися. Гості випили і дали мені закурити. Я 16 років не палив, кинув, а тут закурив. І відтоді палю... Бачите, так мені відплатили за добро (сміється).
З якими хворобами до вас звертаються найчастіше?
— Багато людей приходять з хворобами шлунка, кишечнику, печінки, захворюваннями сечостатевої системи… Все це наслідок нинішньої неякісної їжі, постійних стресів і невпорядкованого життя... Дуже погано, коли людина усі негативні емоції тримає в собі. Краще покричати, поплакати – і забути. До мене часто приїжджає дочка, привозить правнуків. Малі хлопці приїдуть, граються, замастяться, а вона на них починає кричати. Кричить-кричить... Я її відводжу тоді вбік, кажу: «Слухай, так діла не буде. Що з того, що ти кричиш? Ти сядь, візьми папір, напиши заяву, все опиши докладно і подай у суд. А у суді уже розберуться – хто винен, хто правий. Покарають кого треба, випишуть штраф. І все. Нащо так нервуватися?». Ну, дочка вже тоді засміється, заспокоїться. А я собі думаю: «А хіба не так? Нащо наживати собі хвороби через нерви? Що сталося – те сталося, це вже як постріл. Назад не повернеш».
З колегами-травниками спілкуєтесь?
— Так, одного разу поїхав до Львова на форум... Але відтоді ці заходи не відвідую. Я вступив у дискусію з одним лікарем про його метод лікування, сказав, що його методика не лікує, а навпаки — призводить до загострення хвороби... У нас виникла запекла суперечка. Уже наприкінці форуму лікарі все-таки погодилися зі мною. Але все одно відтоді я такі зібрання не шаную...
Наприкінці зустрічі пан Йосип розповів незабутній епізод зі свого життя:
— Пам’ятаю, коли я вчився у Хусті, до нашої школи приїхав Томаш Масарик. Нас, малих дітей, вишикували, а я не втримався, вийшов наперед і зачитав вірша — «Náš milovaný nativní otce» — «Наш любий дорогий тату». І як тільки закінчив, Масарик вийняв 25 корун і дав мені. То були неймовірні гроші, за 70 корун можна було купити найкращу корову на ринку. Боже, я вже не бачив ні дітей, ні вчителя, ні директора!.. Я як зірвався, як побіг до шинка! Прибігаю, кажу: «Дайте мені цукерок на коруну». А шинкар дивиться і каже: «Звідки в тебе такі гроші? Украв, ачей?». І привів мене до мами. Мама взяла широкий ремінь і давай мене «розпитувати». А я лише кричу: «Пан мені дав, пан дав!» — «Який пан, що за пан?» — питає. А я хіба знав сказати який? Ну мама тоді вхопила мене за руку і повела до школи. А назустріч нам якраз директор і вчителька ідуть. І починають мене розхвалювати... Лише тоді мама мою руку відпустила...
