Киянин Тарас Шевченко – провідний український юрист, що працює у сфері медіаправа. Крім Київського національного університету ім. Т. Шевченка, він багато навчався за кордоном – у Великобританії та США. Працював у міжнародних організаціях, зокрема у Міжнародному фонді «Відродження» та в Інтерньюз Нетворк. З 2005 року є директором «Інституту медіа права».

Коли пан Тарас приїхав на Закарпаття провести в Ужгородському прес-клубі семінар для журналістів, ми попросили його знайти час і для інтерв’ю «Замку». Тарас Сергійович радо погодився на розмову.

– Пане Тарасе, для початку – як ви зацікавилися медійною тематикою?

– 2001-го року я почав працювати юристом в американській організації «Інтерньюз» і близько стикнувся з медіаправом. Зрозумів, що ця сфера нова, але дуже цікава, і в Україні мало вузькопрофільних спеціалістів. Відтоді чи не до кожного закону, що стосується інформації, ухвалені поправки, які розробив я. Повністю переписано Закон «Про національну раду з питань телебачення та радіомовлення», внесено багато змін у законодавство про вибори. Наприклад, тепер обов’язковою є фіксація замовника політичної реклами, аби було зрозуміло, яка партія надсилає суспільству месиджі. Це зроблено, щоб не повторювалися ситуації, як у 2004 році, коли «державні» діячі розривали Україну на шматки.

Загалом у 2003–2006 роках прийнято багато важливих поправок до законів. Наприклад, журналісти вже можуть захиститися від позовів, якщо посилатимуться на те, що вони поширювали суспільно значущу інформацію, діяли сумлінно й перевіряли відомості. Через те, що останні кілька років парламент працює дуже слабо, нових змін у законодавстві мало. І все ж я переконаний, що нині свобода слова в Україні захищена знач­но краще, ніж до Помаранчевої революції.

– Згадувані поправки до законів якось уплинули на ситуацію, вони дієві?

– Звичайно. Є, наприклад, маса випадків, коли судові справи були виграні з посиланням на визначення оціночних суджень. Простіше кажучи, журналіст має право на власну думку, яка не є фактом. Наприклад, екс-губернатор Рівненської області Василь Червоній судився з журналістами, які називали його Рівненським Бабаєм. Медійники добилися, щоб справа розглядалася не в Рівненській області, де в губернатора був уплив, а у Волинській. І місцевий суд постановив: те, що губернатора називали Бабаєм, яким начебто лякають людей, не має нічого спільного з фактами, це оціночне судження. Червоній навіть не подавав апеляції. І таких прикладів багато.

– Як би ви порівняли ситуацію в Києві і в регіонах? У деяких областях ледь не феодальний устрій, з можновладцями в судах дуже важко з’ясовувати стосунки. У регіонах журналістам складніше відстоювати свої права?

– Думаю, що з місцевою владою всюди тяжко боротися. Адже не є таємницею, що вона має вплив і на суди. Тому довести власну слушність журналістам буває проблематично. Крім того, судді на нижчому рівні менш компетентні у багатьох питаннях, у тому числі й в інформаційних справах. Що вища інстанція розглядає справу, то більша ймовірність справедливого рішення.

До речі, того ж 2003 року ми провели ще одну важливу поправку, яка в цілому зменшила розмір грошових вимог до журналістів під час позовів. Суть у тому, що, перш ніж подати вимогу про компенсацію моральної шкоди, треба сплатити державне мито. Чим більша сума вказується у позові, тим більше мито. Тому позови з мільйонними сумами, які раніше подавалися дуже часто, нині рідкісні. Аби вимагати мільйон від журналіста, треба одразу сплатити 100 тисяч до суду.

– Як виникла ідея створити «Інститут медіа права» і які його головні завдання?

– «Інститут ме­діа права» створили 2005 року з моєї ініціативи. Ми з колегами від’єдналися від американської організації «Інтерньюз», де до того працювали, і створили окрему структуру. Маємо кілька найголовніших напрямків роботи. По-перше, це розробка законопроектів. По-друге, співпраця з найвищими органами влади: я є головою Громадської ради при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, входжу до Національної комісії з утвердження свободи слова при Президентові України, Інститут співпрацює з Верховною Радою України тощо. Третій напрямок – освітній. Вчимо і юристів, і журналістів. Вже 5 років поспіль проводимо Літню школу медіаправа, де навчаємо юристів практично з усіх країн пострадянського простору.

– З огляду на це, чим відрізняється ситуація в інформаційній сфері в Україні й за кордоном?

– За кордон їжджу в різних напрямках, у тому числі й до країн колишнього Союзу. Але, очевидно, ваше запитання більше стосується західних, розвинених держав. Я б сказав, що найбільша різниця в тому, що на Заході по-справжньому чесний і справедливий суд. В Україні нині найбільшою проблемою є брак незалежного судочинства. Хай якими обізнаними будуть журналісти, складно щось доводити, якщо суд однаково винесе упереджене рішення.

– А як щодо країн колишнього радянського табору? Там ситуація відмінна від нашої?

– За рівнем свободи слова з усіх країн колишнього Радянського Союзу з Україною може конкурувати хіба що Грузія. Всі інші держави далеко позаду в демократичному розвитку. І всі, крім Росії, відстали в економічному. Коли їду туди, то розумію, що живу в розвинутій демократичній країні. Я хотів би, щоб більше українців тепер відвідали ці країни. Бо наші люди схильні скаржитися, що їм погано живеться. А насправді просто не мають із чим порівняти свої реалії.

– Чи могли б ви назвати кіль­ка судових справ за останні роки, які вважаєте знаковими чи такими, що справили вплив на інформаційну галузь в Україні?

– Безперечно, такою є справа Ґонґадзе, коли засудили осіб, які вбили Георгія. Також помітною була справа «Українська Прес-Група» проти України», яка розглядалася в Європейському суді. Газета «День», видавцем якої є «Українська Прес-Група», програла цю справу Петру Симоненку й Наталії Вітренко в 1999 році в Україні, але потім виграла її в Страсбурзі й отримала від держави України 15 000 євро компен­сації.

Важлива також уже згадувана справа Червонія... Ще б додав, що близько 10 позовів виграло видання «Українська правда», саме існування якого, на мою думку, є знаковою подією для України. Роль цього онлайн-ЗМІ у вітчизняному медіапросторі важко переоцінити. На жаль, інших таких прикладів я не знаю ні в друкованій, ні в телевізійній журналістиці.

– Якщо підсумувати, в якій країні досвід захисту свободи слова вартий того, аби його переймати?

– У Сполучених Штатах найкраща ситуація. Якщо там іде дискусія про політичні питання, то ЗМІ в суді практично не програють. Коли ж газета написала щось погане, втрутилася у приватне життя звичайної людини, то ця людина має непогані шанси виграти справу. В Америці існує стандарт: якщо йдеться про політичне життя, то не журналіст має доводити, що його відомості достовірні, а позивач мусить переконати, що інформація неправдива і журналіст, коли її поширював, про це знав. Цей стандарт запроваджено 1964 року і дотепер дуже добре захищає журналістів.

До речі, можна згадати ще одну вагому українську справу – «Ахметов проти інтернет-видання «Оглядач». Її розглядав Лондонський суд. І Ахметов виграв. Тому що британське законодавство вважається одним із найгірших у контексті захисту свободи слова. Лондон узагалі називають столицею дифамаційних позовів (тих, що стосуються образи честі і гідності. – Авт.). Тому багато іноземців судяться зі ЗМІ саме в Лондоні.

– Однак, погодьтеся, в українській журналістиці чимало випадків, коли дивуєшся, чому люди не подають до суду за грубі образи й наклепи, які поширюють ЗМІ...

– Це правда. У нас, на жаль, слабо розвинуте саморегулювання журналістики. Комісія з журналістської етики існує, але працює дуже слабо. До того ж не сек­рет, що в Україні процвітає й замовна журналістика, коли публікації проплачують ті, кому вигідний їх вихід у світ. Чому люди не судяться? Для того, аби позиватися, треба платити адвокату, дати гроші на судові витрати. А з тим рівнем судочинства, який маємо, далеко не факт, що в підсумку людина виграє справу і їй відшкодують витрати. Очевидно, тому українці не дуже й наважуються з’ясовувати стосунки зі ЗМІ в судовому порядку.

Є ще одна причина, чому на Заході так багато судових позовів до ЗМІ. У цьому зацікавлені... адвокати. Юрист може домовитися з клієнтом, що не візьме з нього жодної копійки, а, коли виграє справу, отримає свій гонорар за рахунок сторони, що програла. Як вислід, адвокати самі знаходять клієнтів і підбивають їх судитися. І якщо виграють справу, ЗМІ вимушені оплачувати їхню роботу. У Великобританії, до прикладу, гонорари таких адвокатів величезні – до півмільйона, а в бізнесових справах – навіть мільйон доларів.

• свобода слова
• суд.
• захист
• медіаправо