нас може очікувати ще кількарічне відкочення у пострадянський простір
Події останніх тижнів в українській політиці підтверджують найпесимістичніші прогнози, які пропонувалися щодо діяльності демократичної коаліції в парламенті. Передвиборчий і приватизаційний ажіотаж настільки захопив владний політикум, що з’ясовування стосунків усередині коаліції стали набагато гострішими, ніж відносини між владою і опозицією. Тому нинішній розклад політичних сил лише дуже умовно можна визначати за формальними ознаками, а насправді в глибокий процес переформатування вступили всі провідні політичні сили: і НУ-НС, і БЮТ, і Регіони України. Просто в «Нашій Україні» він проходить значно публічніше й відвертіше, ніж у суворо централізованих й авторитарних «Регіонах» і Блоці Тимошенко.
Власне, що об’єднує демократичну коаліцію і змушує її триматися вкупі, незважаючи на жорсткі внутрішні суперечності? Насамперед спільна геополітична орієнтація й розуміння ролі України як європейської держави, повноцінного члена ЄС та НАТО. Саме тому НУ–НС та БЮТ мають дуже подібний електорат, який легко перетікає від однієї сили до іншої, і зрада цих принципів миттєво перетворить будь-який із цих двох блоків у політичних аутсайдерів. Хоча за внутрішньою організацією та розумінням побудови владної вертикалі у БЮТ значно більше спільного з «Регіонами», ніж із НУ–НС. І навпаки, ліберальні економічні погляди часто більше зближують частину «Регіонів» із «Нашою Україною», ніж самих коаліціантів. Власне, тому двополюсна система політичного устрою України зовсім не відображає реальності, яка склалася, бо, крім традиційного поділу на західників і слов’янофілів, усередині кожного табору існує ще й поділ на демократів та авторитарників, і це практично унеможливлює будь-які тривалі стратегічні союзи. А коли до цього долучається ще й безліч приватних інтересів, які панують в період поділу власності, то віднайти справжні мотиви дій стає цілком неймовірним.
Здається, для Ю. Тимошенко тепер дуже вигідний час, і вона найбільше з усіх головних гравців має варіантів для дій. По-перше, її рейтинг дозволяє йти на будь-які дочасні вибори – чи то парламентські, чи президентські. По-друге, фракція у понад 150 депутатів, що може разом із «Регіонами» змінювати Конституцію в обхід Президента, а в крайньому разі – заблокувати роботу парламенту, зробити його недієздатним, як це вже було рік тому.
Та насправді кожен із варіантів дій для Юлії Володимирівни є дуже ризикованим, а ще більш ризикованим є брак рішучості, бо головним ворогом при галопуючій інфляції для неї є час. У разі зміни Конституції в союзі з «Регіонами» Ю. Тимошенко миттєво втрачає ауру непримиренного борця з ненависними олігархами, на чому тримається її харизма, і далеко не факт, що Захід і Центр так само завзято її підтримуватимуть, як підтримують тепер.
Ще ризикованіше для БЮТ самостійно ініціювати дострокові вибори й дезорганізувати роботу парламенту, тому найкращим виходом тут була б вимушена відставка, що зберегло б рейтинг лідерки і місце фаворита на президентських перегонах. Однак ні В. Ющенко, ні НУ–НС, ні навіть «Регіони» тепер такий подарунок Ю. Тимошенко не зроблять, і з проблемами інфляції вона змушена боротися сама. Однак це буде вдаряти не лише по її особистому рейтингу, а й по авторитету коаліції, автоматично підносячи вплив «Регіонів». Таким чином, ставши заручницею своїх популістських обіцянок, Юлія Володимирівна поставила під удар не лише себе, а й долю демократичного напрямку в розвитку України. Тобто те головне, що Україна могла досягнути при унікальних обставинах (по-європейськи налаштовані Президент, коаліція, уряд) – зближення з Європою, досягнуто не буде, і нас чекатиме ще кількарічне відкочення у пострадянський простір.
Причому, здається, Ю. Тимошенко тут уже виступає жертвою не так особистісних амбіцій, як заручницею сили, з котрою вона повинна розраховуватися. Можливо, плекаючи надії на президентство, «наша Юля» прагматично могла б погодитися на другий термін для
В. Ющенка, докласти зусиль для корінного реформування економічного і соціального життя України і в 2015 році стати повноцінним главою держави. Але вся її тактика бізнесового й політичного сходження побудована не на планомірному створенні бази й системи, а на використанні ситуативної кон’юнктури, частиною якої і є непомірний популізм. Тому Юлія Тимошенко обіцяє не лише пенсіонерам, призовникам, знедоленим, а й фінансистам із числа членів її фракції, які до 2015 року чекати ніяк не хочуть. Звідси й вигулькує та непримиренна боротьба за Фонд держмайна, Київ, навколоземельні аукціони, державні закупівлі, повноваження, яка, лише наче вершечок айсберга, проявляється в парламенті. А жертвою цієї боротьби стануть довгострокові інтереси України.
Однак найсумніше, що доводиться констатувати: історія останніх років український політикум нічого не вчить. Нині прихильники зростаючого впливу БЮТу сподіваються, що прийдуть до влади надовго й тоді надолужать свої втрати. Проте одноосібного панування в Україні вже за визначенням бути не може. Тому домовлятися про єдині правила гри на сьогодні значно перспективніше й прагматичніше, ніж боротися за владу. Хоч для розуміння цього потрібен певний рівень інтелекту і культури, що сьогоднішнім нуворишам не властиво. Тому й маємо те, що маємо.
