Зі Сходу на Захід, з лікарні в лікарню: Як медик із Закарпаття працює на евакуаційному потязі (ВІДЕО)

Історію про лікарку розповідає Укрінформ. На початку війни багато українців сказали собі, що не можуть сидіти вдома і спостерігати за тим, що відбувається навколо. Хтось йшов до військкоматів, хтось у волонтери, а закарпатська лікарка — анестезіолог, лікар з медицини невідкладних станів Закарпатського територіального центру екстреної меддопомоги Наталія Кинів подала заявку в команду “Лікарі без кордонів”, просто побачивши на Фейсбуці оголошення про вакансію в міжнародній організації. Відтак, із кінця березня їздить країною на евакуаційному потязі, разом із командою колег рятують українців — перевозять їх зі Сходу на Захід, з лікарні в лікарню. По суті, це та ж швидка, до якої вона звикла, але на рейках, та й поїздки набагато довші: інколи рейси тривають до 30 годин. За цей час через евакуаційний потяг “Лікарів без кордонів” пройшло до тисячі людей: діти, дорослі, жінки, чоловіки, літні люди — їх багато, усі зі своєю бідою. Завдання Наталі Кинів з колегами — довезти їх живими і дати шанс на життя далі. Як працюється закарпатці у синіх вагонах з жовтими смужками — у розповіді Укрінформу.Наталія КинівМРІЯ, ЯКУ ЗДІЙСНИЛА ВІЙНАКолись це була Наталина професійна мрія — робота з “Лікарями без кордонів”. Лікарка каже, що давно стежила за ними, була підписана на їхні соцмережі. І не дивно, адже реноме у команди потужне: робота в Африці, під час бойових дій у різних конфліктах по світу, в зоні техногенних та природних катастроф...В Африку вона не поїхала. Коли велика війна прийшла в Україну, лікарка Кинів зрозуміла, де працюватиме. До слова, Наталю в команду “Лікарів без кордонів” взяли одразу — буквально за чотири дні прийшла позитивна відповідь на її резюме. І наприкінці березня вона вже поїхала у свій перший рейс на евакуаційному поїзді.Цей потяг —українське ноу-хау, яке з’явилося завдяки співпраці МОЗу, Укрзалізниці та “Лікарів без кордонів”. Потяг має 8 вагонів з реанімацією на 5 ліжок, кисневою станцією, двома терапіями, полівалентним вагоном для пацієнтів з різними станами та вагоном для медперсоналу. Іще є окремий вагон із дизель-генератором та акумуляторна установка (на випадок, якщо будуть перебої з електропостачанням на дорозі). Залізниця забезпечила цей евакуаційний потяг вагонами, весь медичний “фарш” та ліки дали “Лікарі без кордонів” та МОЗ.Наталя Кинів зі слів колег знає, що в Африці по коліях бігали схожі потяги, але вони працювали як вакцинальні бригади, на них лікарі їздили на залізничні станції в села та провінції щепити людей.- Деякі з хлопців, що зараз працюють із нами, працювали там в Африці. Тут — це зовсім інший досвід. Хоча потреба в таких потягах — це епідемії, війна, інші випадки масових уражень, - пояснює медик.НАЙБІЛЬШИЙ СТРАХ — НЕ ДОВЕЗТИ ПАЦІЄНТАЗа час роботи із “Лікарями без кордонів” Наталя Кинів встигла здійснити 37 рейсів, загалом перевезли до тисячі пацієнтів. Команда невелика: 12-15 працівників в рейсі, з них троє лікарів, решта — медперсонал. Зазвичай протягом одного рейсу перевозять чотири десятки пацієнтів. 60% із них — це літні люди.- Перший рейс був важким, тому що емоційно було важко витримати. Тоді їхав поранений хлопчик, якому загрожувала ампутація кінцівки, та жінка, яка втратила око і мала пошматоване обличчя, потрапивши під обстріл в колоні при виїзді із міста Маріуполь. Ми забирали їх у Запоріжжі та везли до Львова. Важко було це бачити, іще важче усвідомлювати, наскільки покалічені не тільки їхні тіла, а їхні життя. Ми підтримували з ними зв'язок іще якийсь час, доки вони перебували у Львові. Потім вони виїхали до Німеччини на лікування, здається, там все добре склалося — дитині врятували кінцівку, а жінці зробили пластику обличчя, — розповідає Наталя Кинів.Іще був важкий рейс, коли довелося висаджувати жінку в Києві по дорозі із Запоріжжя на Львів — боялися, що не довеземо, у неї падали показники, дуже пощастило, що вона вижила.Лікарка зізнається, що наразі це її найбільший страх — не довезти, втратити пацієнта в дорозі.- Знаю, що таке часто трапляється у звичайних медичних евакуаційних вагонах, у них менше ліків, - каже Кинів.Тому, каже, переживає, коли довгі рейси. Якось їхали до Чернівців 30 годин.Як правило, везуть пацієнтів до Львова: логістика така, що звідти далі простіше відправляти за кордон. В Ужгород привозили евакуйованих лише раз.У ПАЦІЄНТІВ НЕМАЄ ДОВІРИ НІ ДО КОГО, НАВІТЬ ДО ЛІКАРІВЦікавлюся, чи сприймає пацієнтів на евакуаційному потязі інакше, ніж своїх домашніх — на швидкій в Іршаві чи в реанімації в Міжгірській ЦРЛ, де працює анестезіологом.- Ні, пацієнти завжди є пацієнтами. Просто ці люди отримали набагато більші травми, ніж “домашні” пацієнти. Чи викликає це більше емпатії до них? Мабуть, так. Це велика відповідальність, скажу так.Наталя Кинів каже, що на евакуаційному потязі доводиться також бути і добрим психологом — багатьох важко розговорити, часом, важко заспокоїти. Люди різні, кожен вимагає індивідуального ставлення.- Вони багато такого пережили, що нам важко навіть уявити. Тому нема довіри, навіть до лікарів. У нас був пацієнт, який розказував, що провів кілька тижнів у полоні в росіян. Він вимагав, щоб його перевозили тільки із своїм родичом. Евакуювали ми його із Запоріжжя, чоловік 45+ років, він потребував операції, тому ми його перевозили. І вимагав родича. Так, це дивно виглядало — але ми все розуміли. Під час поїздки ми розговорилися і він розказував, що його дуже багато разів вивозили типу як на обмін, а потім виявлялося, що то обман, і завертали назад, все зривалося. Словом, яка у людини може бути довіра до інших? - каже Наталія.Утім, майже кожен рейс закінчується подякою від пацієнтів.Ну і завжди дякують їхні лікарі, які передають цих людей “Лікарям без кордонів” із лікарень Дніпра, Запоріжжя. Вони дякують за врятованих своїх пацієнтів.НАС ПОСТІЙНО ПИТАЮТЬ ПРО РЕСУРСПрацювати психологом часом треба і не тільки з пацієнтами.- Дуже часто звичайні люди, що хочуть евакуюватися із зони бойових дій, просять підвезти. Доводиться пояснювати, що ми не такий потяг, що для цього треба чекати інший. Була ситуація, коли їхали в той бік — на Схід, на Запоріжжя, і люди хотіли підсісти, вони виїхали з Покровська і хотіли назад. І вони попри те, що не змогли з нами, таки поїхали назад в Покровськ із західної України, - каже лікарка.Утім, на евакуаційний поїзд просяться не тільки пасажири, але й медики, які хочуть перейняти досвід.- Ми постійно проводимо тренінги — з психологічного супроводу пацієнтів, із тріажу (це медичне сортування, коли лікарі відбирають тих, кому надавати допомогу в першу чергу). Під час поїздок і у нас є свої внутрішні тренінги — їх проводять лікарі для молодшого медперсоналу. Це дуже добре, бо є навчання.Наталя каже, що як професіонал дуже цінує командну роботу на потязі. Тут в команді люди із Сум, з містечок в Донецькій області, Дніпра, зі Львова. Для багатьох, хто втратив житло і місце роботи, евакуаційний потяг з “Лікарями без кордонів” наразі є основною роботою.- Командна робота тут на високому рівні! Кожен знає, що має робити, у всіх розподілені ролі, кожен може виручити колегу, якщо треба. Тебе постійно питають, чи маєш ресурс, чи потрібен тобі відпочинок — питають завжди, бо треба якісно виконувати свою роботу, а без ресурсу це неможливо, - каже пані Кинів.Ресурс постійно треба поновлювати, тож Наталія робить це під час перерв між рейсами. Допомагають гори та рок-музика.- Психологічно це справді важко витримати. Хоча ми, як медики, маємо більш помірковано ставитися до ситуації, але ти все рівно людина, тебе доганяє чужий біль. І плачеш, буває. Ми всі люди. І лікарі теж. То ж якщо потрібно поплакати — я йду і плачу. Але під час рейсу ти мусиш бути зібраною.ЦЕ — БЕЗЦІННИЙ ДОСВІД РОБОТИ ІЗ ТРАВМОВАНИМИ ПАЦІЄНТАМИСамій поїздці, власне передує бюрократична робота - “Лікарі” домовляються із медзакладами, звідки треба вивезти пацієнтів, та куди доставити. Для цього шляхи евакуації узгоджують із департаментами охорони здоров'я у регіонах та МОЗом.Ця робота буває планова, а буває екстрена — під час масових обстрілів.- Ви як лікар змінюєтеся на цій роботі? В чому, якщо так?- Зростає професійний рівень. Плюс робота із травмованими пацієнтами, із людьми, які в постійному стресі та отримали психологічну травму. Ну й тріаж. Це важко — уміти його якісно проводити. Сортування дуже важливу роль грає. Ти маєш вибрати, на кого в першу чергу витратити свій ресурс. Воно у нас і на швидкій було, але тут в масштабах війни тріаж досяг апогею. У нас на евакуаційному потязі він проводиться двічі — при завантаженні і при вивантаженні: ми розподіляємо, кого вивантажуємо в першу чергу, в другу і так далі, котра швидка котрого пацієнта забирає. Ми пишемо на спеціальних картках кольорових, в якому він вагоні, який стан, ходячий він чи лежачий, це все комунікується з координаторами “швидких”, - каже Наталя Кинів.НЕ ЗАДУМУЮСЬ, КОЛИ ВСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ — ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУВійна затягнулася і на відміну від першого місяця, коли не було змоги терпіти це все сидячи вдома, зараз є розуміння, що свій ресурс треба розтягувати на довгий час. Питаю Наталю Кинів, чи вона задає собі питання: наскільки мене іще вистачить?- В організації є така опція, що я можу за 5 днів сказати: все, я розриваю контракт, більше не можу. Саме через це під час кожного рейсу нас і питають, як ми почуваємось і чи є ресурс. Звісно, що я так не зроблю і не припиню працювати. У нас є психологи, які працюють і з нами також. Завжди треба робити відпочинок — аби не було вигорання. Після того знову хочеться в стрій. Тому в мене вистачить ресурсу, якщо буде потреба в моїй роботі, якщо я бачитиму, що допомагаю — я працюватиму.І знаєте, я зараз навіть не задумуюсь, коли це все закінчиться. Я просто роблю роботу, яку потрібно робити. І вірю, що це чимось допомагає людям.Я допомагаю їм тамувати біль, допомагаю доїхати від лікарні до лікарні із мінімальними втратами для їхнього здоров'я, допомагаю залишитися живими. Словом, я не чекаю завтра, післязавтра. Змирилася, що ми живемо в умовах війни. Такі реалії. І я хочу бути в них корисною.Тетяна Когутич, УЖГОРОДСлідкуйте за нами у Facebook та Instagram. Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube. Дізнайся першим!