Берегово не лишилось осторонь війни, яку вже понад рік веде проти України наш найбільший сусід Росія. Близько сотні берегівчан захищають нині державу зі зброєю в руках, четверо чоловіків поклали на цій війні своє життя.
Як і по всій країні, в місті з’явився й волонтерський рух, з різних складових, з притаманними цьому рухами ознаками й проблемами. Однією з вагоміших складових цього руху став неформальний Берегівський громадський центр, місце, де збираються харчі, одяг, засоби гігієни, що пакуються й відправляються машинами або «Новою Поштою» по різних містах Сходу, бійцям з Берегівщини, які несуть там службу, їхнім побратимам, а також для роздачі біженцям та переселенцям з окупованого Донбасу. Тут же готуються сухі борщі, супові набори, трав’яні чаї, які стають складовими «передач» на фронт. А ще волонтери з центру (насамперед, це кілька родин біженців з Донецька) вже третій місяць в’яжуть маскувальні сітки.
Кілька жінок взяли опіку над бійцями, які проводять психологічну реабілітацію в берегівській психіатричній лікарні. Тобто, кожен бажаючий може знайти тут свій «фронт роботи» в допомозі нашій країні в найтяжчий час. Очолює центр Тетяна Вовкунович – дружина відомого в місті очільника місцевого осередку «Свободи», пана Василя, підприємця, який добровільно пішов, вже у віці дідуся, до добровольчого батальйону «Січ» і нині перебуває в місті Слов’янськ. Відтак, сюди ж час від часу навідуються його бойові побратими – бійці «Січі» з різних місць України, зокрема, й Донеччини, які нині базуються в Слов’янську. Хлопці, буває, й з родинами, проводять на Закарпатті та в Берегові свої відпустки. Таким чином Берегово почало обростати новими зв’язками із українським Сходом.
Тож, цілком логічним стало здійснення давнього бажання Василя Вовкуновича (який, окрім інших граней своєї невгамовної натури, ще й співає, і свого часу був одним з організаторів та ідейних натхненників хору «КУПАЖ») – привезти на Схід українську пісню у виконанні земляків. Провідати товариша зголосились десять хористів на чолі з художнім керівником Ігорем Полянським, професіоналом із вищою консерваторською освітою. Найстаршому зі співаків, вусаню пану Стефану, виконалось 78 років, та й більшість виконавців – вже немолоді… Разом із співаками в подорож вирушили й два журналісти, аби тур був висвітлений якомога ширше. Гроші на поїздку зібрали небайдужі люди, а от від різних «інстанцій» допомоги в фінансовому сприянні культурної місії не дочекались. Втім, місія все одно здійснилася, і навіть перевершила очікування. Про перебіг трьохденного туру охочі можуть детально дізнатися зі сторінки в Фейсбуці КУПАЖ - Берегівський чоловічий хор
З читачами ж «Мукачево-нет» хотілося б поділитися враженнями від міста Слов’янськ, адже так само, як Захід України є, згідно численних досліджень, невідомою землею для багатьох східняків, так і Схід країни у більшості наших краян виступає маловідомою територією, повною стереотипних уявлень. Ці стереотипи слід послідовно ламати, інакше створення єдиної країни просто неможливо.
Щодо Слов’янську (близько 116 тисяч жителів; у 2001 р. російську мову назвали рідною 54,6% населення, українську мову — 44,2% населення, при цьому українцями себе визнали 73 %, росіянами – 21 %; в місті близько 30 шкіл, і жодної української), то він особливо ламає стереотипні уяви про «донбаські» міста із шахтами та териконами. Географічно місто ближче до Харківщини, або ж Слобожанщини, і навіть формально не є Донбасом (себто частиною Донецького вугільного басейну). Його розвиток історично базувався на видобутку та торгівлі сіллю - що дуже схоже на історію багатьох міст та сіл Закарпаття.
Історія тут має дуже довгі корені, щоправда, здебільшого це історії кочових та зниклих народів, а як населений пункт він фігурує від 16-17 століття, в якості козацької фортеці Тор. Бурхливий розвиток в місті почався наприкінці 19-го століття, коли воно стало залізничним вузлом, торговим містом, а згодом й курортом. Так, Слов’янськ – курортне місто, причому вже понад сто років. Навіть більше, якщо рахувати від 1832 року, коли лікар Чугуївського військового шпиталю А. К. Яковлєв почав лікувати пацієнтів солоною водою і цілющими грязями місцевого озера. В якості справжнього водолікувального курорту місто стало розвиватися наприкінці 19-го століття, а в 1907 році на міжнародній виставці в бельгійському місті Спа місцеві лікувальні грязі отримали вищу нагороду. Нині ж озера «Славкурорту» (комплексу з трьох санаторіїв) навряд чи мають наплив бажаючих лікуватись, лише один лікувальний заклад функціонує після трагічних подій весни-літа минулого року.
На жаль, на всю країну Слов’янськ прославився не своїм курортом і навіть не розташованими неподалік Святими Горами (крейдяними скелями з печерами, гарною природою та відомим чоловічим монастирем). Місто прогриміло навесні минулого року, коли в квітні 2014 стало опорним пунктом російських окупантів та місцевих сепаратистів під проводом диверсанта, офіцера ГРУ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна). На вибір міста припало чимало факторів – від зручного розташування (з можливістю експортувати «Русскій Мір» ще й на Харківщину) до промовистої назви (адже панслов’янізм є складовою сучасної вивернутої кремлівської ідеології). Спроби визволити місто стали початком Антитерористичної операції, багатої на трагедії та невдачі.
Окупанти встановили в місті режим терористичної диктатури, полювали на українських патріотів та просто людей, які не вписувались в концепцію «Русского Міра» (так були страчені та поховані в центрі міста кілька протестантських вірників, а першими жертвами стали викрадений депутат горлівської міськради Володимир Рибак та київський студент Юрій Поправко). В будівлі міського управління СБУ була влаштована «ставка» Гіркіна-Стрєлкова, а в підвалах – катівня, де тримали та катували підозрюваних в діяльності проти «ДНР».
Як свідчать нині люди, що побували в тих підвалах, всі допити та тортури влаштовували професійні російські диверсанти, місцеві ж «сєпари» були в них на другорядних ролях. 5 липня, після кількох спроб взяти місто штурмом та тривалої облоги, окупанти організовано покинули місто й перебазувались в Горлівку та Донецьк. Після звільнення міста будівлю міського управління СБУ (в минулому – купецький дім) довелося розміновувати, причому задля безпеки частково це було зроблено шляхом підриву. Відтак, будинок було пошкоджено вибухом та вогнем, і сьогодні він стоїть зачинений, а всередині досі знаходяться ознаки перебування «гіркінців» - агітаційні матеріяли, зіпсовані особисті речі тощо.
Слов’янські патріоти воліли б створити в цій вже історичній будівлі 19-го століття музей терору, а для антуражу на подвір’ї прилаштувати пам’ятник Леніну. Цей Ленін досі стоїть посеред головної площі міста, імені «Жовтневої Революції». Кілька разів його намагалися демонтувати місцеві активісти, але на захист ставали прибічники совєтського минулого, а правоохоронцям доводилося розводити людей з протилежними поглядами, аби не викликати в місті зайвого напруження. Нещодавно міська влада публічно заявила, що пам’ятник коштує два мільйони гривень, і за його пошкодження треба буде платити, виходячи з цієї суми. Тож наразі патріотично налаштовані містяни прикрасили «Ілліча» синьо-жовтим шаликом, і сподіваються на акуратний демонтаж комуністичного ідола до музею.
На головній площі нині щонеділі збирається місцеве Віче. З моменту звільнення міста таких Віче було проведено понад три десятки. Зазвичай сходиться від кількох десятків до кількох сотень людей, долучається місцевий Автомайдан, який курсує Слов’янськом та агітує людей не боятись та приходити, висловлюватись з приводу різноманітних проблем. Побувавши на одному з таких Віче, почув, що містян хвилюють ті ж питання, що й всю Україну – відсутність змін в персоналіях, які в більшості своїй залишилися від часів Януковича, необґрунтовані комунальні тарифи тощо.
Якщо бути відвертим, то активних громадян в місті небагато, здається, більшість мешканців прагнула б просто забути ці дикі кілька місяців в історії міста, і жити далі неспішним буденним життям. Щодо загальних політичних уподобань, то про них можна робити висновки з результатів останніх виборів – понад 36 % виборців тут віддали свої голоси «Опозиційному блоку» (далі – Блок Порошенка (26 %) та Компартія (майже 8%). Мажоритарним депутатом став Юрій Солод від того ж «Опозиційного блоку», чиїми бігбордами із привітанням жінок із 8-м березня було прикрашено усе місто. Ім’я цього депутата навряд чи відоме широкому колу, але все стає зрозумілим, коли сказати, що пан Солод – чоловік знатної «регіоналки» Наталі Королевської.
Втім, активним політичним життям Слов’янськ явно не живе, і ззовні виглядає доволі спокійним та аполітичним, а про минулорічні жахи намагається без зайвої потреби не згадувати. Принаймні, такі враження складаються від прогулянок містом Під час минулорічних боїв було пошкоджено зо три десятки будівель, в тому числі чотири школи, нині відремонтованих різним коштом.
Сліди потужних руйнувань залишилися на міських околицях, а в місті уважне око ще може видивитись ями від вибухів мін.
В Слов’янську збереглася чимала кількість будинків кінця ХІХ – початку ХХ століття, епохи його купецького розквіту. Яскравим представником архітектури того часу є будівля кінотеатру, в минулому – міського клубу для знаті.
Купецьке минуле має відлуння й сьогодні. В місті є два великих базари. На Центральному ринку при вході в 2006 р. встановлений Пам’ятник Підприємцю, з головним атрибутом «човника» - возиком на колесах, відомим як «кравчучка».
Привокзальний ринок цікавий своїм специфічним товаром – різноманітної керамікою. Адже Слов’янськ спеціалізувався на цьому промислі, і донедавна 3.500 приватних підприємців виготовляли та реалізовували власний посуд, прикраси та сувеніри, а до того масовим виробництвом займався місцевий Керамічний завод, який сильно постраждав під час боїв. Асортимент на базарі людині з претензією може здатися доволі кітчевим, але це питання смаку. Вибрати тут є з чого…
В місті є великий доглянутий парк, з оригінальною парковою інфраструктурою, освітлений та охайний. Його гордістю є дивний павільйон з 18-ма Диво-птахами. Восени 2013 року цих величезних птахів зі скловолокна привезли в місто в якості подарунка за перемогу в Параді вишиванок, що відбувся в Києві того ж року на День Незалежності. Зі Слов’янська на цей парад прибула найчисленніша делегація, сім сотень учасників, що й посприяло перемозі. Місто отримало грошовий приз та 18 птахів, які символізували різні регіони нашої країни. Іронія долі тут в тому, що найактивнішу участь в параді та подальшому облаштуванні павільйону з Диво-птахами взяла Неля Штепа, тодішній мер міста, яка нині заарештована за сепаратизм. Жінка явно намагалась тримати носа по вітру, але одного разу інстинкт її підвів… А от птахи залишились, пережили бомбардування мінами і зараз за символічну плату радують відвідувачів. Є серед Диво-птахів і наша, із закарпатським візерунком…
Отаким видався Слов’янськ його закарпатським гостям, які, звичайно, побачили лише поверхню міста та процесів, що в ньому відбуваються. Які настрої та бажання панують в місті, достеменно сказати складно. Приміром, Василь Вовкунович в інтерв’ю газеті «Високий Замок» сказав так: «У Слов’янську 60% відсотків населення позитивно ставляться до наших воїнів, 30% — нейтрально, а 10% — вороже. Але мені ще жодного разу не довелося стикнутися із відвертою ворожнечею з боку місцевих мешканців». Через тиждень після того, як ми побували в цьому місті, відбулись трагічні події в недалекій Костянтинівці (де військовий тягач на смерть збив дівчинку, а місцеве сепаратистське підпілля спробувало перевести народний гнів в антиукраїнській бунт).
Тоді ж з’явилася інформація, що й в Слов’янську це підпілля активізувалося. А ще за нашого гостювання від місцевих українців можна було почути, що нинішнє затишшя – лише удаване, і хто його знає, у що виллється весняний наступ російських окупантів та їх місцевих поплічників. Щодо невідворотності такого наступу у нашій бійців сумнівів практично нема. Відтак, нам залишається лише бажати чи молитися, аби ця гроза оминула якомога більшу частину такою важкою ціною звільненої української землі.
Олег Супруненко, для Мукачево.net
