Угорський фоторепортер з журналу Magyar Nemzet Ласло Вейг у пошуках сюжетів неодноразово навідувався на Закарпаття. Тут він зустрівся з солдатами, які поверталися додому з фронту, спілкувався з членами сімей загиблих, татарами, біженцями і просто із пересічними закарпатцями.
І у першу чергу відзначає надзвичайну гостинність людей, які мешкають у нашому краї.
У березні минулого року приїхав на Закарпаття вперше, а до цього довго готувався до цієї подорожі. Тоді намагався потрапити у село Вербовець, де в той день мали відбутися похорони солдата, який загинув у боях на Сході України.
Тоді насамперед вдалося зіткнутися із тим, що відбувається на кордоні між нашими державами - величезні черги, паспорти, довга перевірка. А ще й проливний дощ і "знайомство" з поліцією у Берегові. Тоді довелося повернутися додому...
Однак інші подорожі були більш успішними.
Мета була проста - сфотографувати повсякденне життя людей. Фотограф дуже вдячний за допомогу пані Славі з Берегова, 22-річний син якої перебуває в зоні АТО. У Фаничкові відвідав людину, яка тримає голубів - і з цього щаслива. Також випадково побував у селі Ясіня, бо збився з маршруту. Там познайомився з Оленою, яка переїхала на Закарпаття з Росії. Закарбувалося у пам'яті знайомство з літньою Марією Андраш з угорської родини, яка звикла молитися вранці та ввечері...
А потім були угорські сім'ї, які втратили близьких під час війни. Він годинами проводив з ними. 16 вересня у Фанчикові ховали як героя Олександра Леврінца. Зустрівся з його мамою Ганною, з нею багато говорили...
"Наступного дня на похоронах було багато людей, і молодих, і старих. Українські солдати, яких я зустрів, теж поставилися до мене тепло - підійшли і сказали, що дуже сподіваються, наступного разу, коли ми бачимося, це буде більш приємна подія... Я збирався одразу повернутися до Будапешту після похорону. Однак тітка Ганна сказала, що я не нікуди піду, поки не пообідаю з ними. І не відпустила мене. Навіть дала на дорогу упаковані пончики", - розповідає Ласло.
У Берегові зустрівся з татарською родиною біженців з Криму. Голова багатодітної сім'ї Льоман розповів свою історію. Бачився з волонтерами, які збирають їжу, одяг для закарпатських солдатів, які нині змушені воювати.
Вразило як живуть роми, українці, угорці в напізруйнованому грутожитку на краю міста - без води, світла і тепла. Тут живе у бідності Калман Ракоці, який нещодавно повернувся з фронту і досі не знімає камуфляжну форму. На цвинтарі зустрівся з мамою Михайла Тимщука, який загинув у день свого народження...
І зовсім інші емоції переповнювали людей, коли побував на весільному обряді у місцевій церкві.
У Солотвині на руїнах старої соляної шахти побачив дядька Юру, який працював там довгий час, а тепер є нічним сторожем на території рудника. А у одного з мешканців побачив в кінці саду величезний "кратер" - село провалюється під землю.
"Однак найголовніше, що я виніс з цих поїздок - це людяність. Звичайні люди на Закарпатті живуть важко - нині дуже неприятлива економічна ситуація в країні, люди змушені виживати як можуть, хтось намагається відшукати кращої долі за кордоном, але більшість живуть від одного дня до наступного. Утім, це їх рідна земля, хоча іза останні сто років влада тут змінювалася більше п'яти разів...", - зазначає фотограф з Будапешту.
Мukachevo.net, Фото Magyar Nemzet
