Журналіст Історичної правди Олександр Пагіря опублікував статтю про закарпатців, які боронилися від угорської агресії в 1939 році. Пропонуємо перечитати статтю автора, текст якої публікується без замін нижче.
"Безупинно йшли нові українські добровольчі загони на кордон... Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення".
Прискорене вторгнення
6 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер А. Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. Згідно з затвердженим планом передбачалося, що німецькі війська окупують Богемію та Моравію, Словаччина проголосить незалежність під протекторатом Рейху, а Угорщина за дозволом останнього окупує Карпатську Україну.
12 березня 1939 р. через свого посла у Берліні Деме Стояї Угорщина отримала "зелене світло" на захоплення краю. Для вирішення "рутенського питання" у розпорядженні гортистського керівництва було всього 24 години після проголошення незалежності Словаччини, яке було заплановане на 14 березня 1939 р.
Начальник угорського генштабу Генрік Верт просив надати йому як мінімум тиждень на підготовку до вторгнення, побоюючись зустріти серйозний опір з боку чехословацьких військ. Однак такі терміни не влаштовували німецьких колег.
Тому гортистське керівництво було змушене прискорити підготовку до вимаршу своєї армії в Карпатську Україну. Угорська королівська рада, що зібралася 13 березня, наказала Г. Верту бути готовим до операції протягом 12 год.
У терміновому порядку до чехословацького кордону стягувались регулярні війська, в основному новобранці, які пройшли 3-тижневий курс військового вишколу.
Плакат М. Михалевича, який зображає Карпаську Україну, що борониться перед Угорщиною й Польщею
З огляду на короткі терміни розгортання військ, угорське командування не мало змоги провести повноцінну мобілізацію резервістів, на що було потрібно як мінімум 72 години.
Підготовкою і всім ходом військової операції безпосередньо керував начальник гарнізону в Мукачеві, командир 1-ї гірської бригади полковник генштабу Олойош Белді під зверхністю командира 8-го корпусу (Кошице) генерал-лейтенанта Ференца Сомбатгеї, який 14 березня 1939 р. очолив Карпатську групу (Kárpát Csoport) загальною чисельністю до 40 тис. чол., спеціально сформовану для окупації Карпатської України.
До бойових дій також залучили нерегулярні формування "Рондьош гарди", "Собот Чопоток" та гвардії "чорнорубашників" Стефана Фенцика (загалом до 1-2 тис. чол.).
Угорський наступ на Карпатську Україну відбувався на трьох стратегічних напрямках:
західному (Ужгород – Перечин – Великий Березний – Ужок) з відгалуженням на Турянську долину із завданням перерізати зв’язок краю із Словаччиною;
центральному (Мукачево – Чинадієво – Свалява – Воловець і Мукачево – Іршава – Білки – Довге), що мав на меті розрізати навпіл чехословацьке військове угрупування на Закарпатті та нейтралізувати його подальший опір;
східному (Берегово – Севлюш – Хуст – Тячів – Солотвино – Рахів –Ясіня), головним завданням якого було подолати опір січовиків, захопити столицю Карпатської України – Хуст і не допустити зайняття румунськими військами східних районів регіону.
О 5-ій годині ранку, 14 березня 1939 р. угорські війська при підтримці іррегулярних сил без оголошення війни атакували чехословацькі позиції на окремих ділянках демаркаційної лінії. Їхні бойові дії цього дня ще не мали характеру загального наступу, а скоріше були прикордонними сутичками, певною пробою сил.
Угорська армія наступає на Карпатську Україну. Березень 1939 р.
На лінії угорського наступу оборону здійснювали два батальйони чехословацької прикордонної охорони (StOS) у взаємодії з частинами 12-ої чехословацької дивізії (36-й та 45-й піхотні полки), фінансової сторожі та жандармерії, як також відділи Карпатської Січі, сформовані у прикордонних селах.
Ранковий наступ угорської кавалерійської бригади з Мукачева у напрямку Сваляви мав на меті розрізати 12-у чехословацьку дивізію навпіл і в такий спосіб примусити її капітулювати. Але його успішно відбитив перший батальйон 36-го піхотного полку.
При підтримці чоти бронетранспортерів і протитанкових гармат чехословацькі війська в ході контратаки відкинули противника на вихідні позиції, надалі перешкоджаючи йому обійти себе з флангів.
Внаслідок запеклого опору чехословацьких сил протягом 14 березня 1939 р. всі угорські атаки на свалявському напрямку виявилися безуспішними.
Угорське командування часто вдавалося до комбінованих атак, залучаючи загони диверсантів. Для прикладу, напад на роту StOS "Доманинці" ввечері 14 березня 1939 р. здійснювали одночасно "угорські гвардійці" із тилу та регулярні війська від демаркаційної лінії.
У результаті чехи були змушені відступити до сс. Оноківці та Кам’яниця, де разом з карпатськими січовиками продовжували опір надалі.
До 16-ої години, 14 березня 1939 р. тривав бій під Горондою та Страбичовим поблизу Мукачева за участю підрозділів StOS із роти "Ракошино" та сотні січовиків на чолі з хорунжим Михайлом Стойкою, в якому угорці поплатилися 12-ма вбитими і 35-ма пораненими.
12-та чехословацька дивізія проводила позиційні оборонні бої проти угорських військ тільки 14 березня 1939 р. Після полудня цього дня за вказівкою з Праги була розпочата евакуація чехословацьких військ та державних службовців із території Підкарпатської Русі.
З цього моменту урядові війська переходили до тактичної оборони й організовано відступали в Словаччину, Польщу та Румунію. Серед чехословацького військового керівництва спостерігалася певна розгубленість.
Один із офіцерів StOS Ян Свобода писав: "Здавалося, у вищому командуванні панував безлад і ситуація була критична". Через відсутність чітких вказівок часто рішення про відступ федеральних військ видавалися із запізненням.
Підрозділи на кордоні, що стримували натиск угорських військ, не знали загальної ситуації на фронті і були фактично залишені самі на себе без жодної підмоги.
Народження армії
Уряд Аавгустина Волошина безуспішно намагався переконати командира 12-ї чехословацької дивізії генерала Олега Сватека очолити оборону Карпатської України.
У зв’язку з різким загостренням міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі і фактичним розпадом Чехо-Словаччини після оголошення самостійності Словаччини, ввечері 14 березня 1939 р. Волошин по радіо проголосив Карпатську Україну також незалежною державою.
Плакат М. Бутовича із серії "Карпатська Січ", 1939 р.
Цьому рішення передували консультації з делегатами до Сойму, який наступного дня мав його законодавчо закріпити.
Після цього А. Волошин відправив до Праги телеграму, в якій пояснив вимушеність цього кроку та подякував чеському народові та його уряду за 20 років співпраці – жест, на який не спромоглися представники інших нацменшин багатонаціональної республіки.
Ввечері 14 березня 1939 р. у помешканні голови уряду відбулась нарада за участю провідних діячів Карпатської України та старшин Карпатської Січі, на якій було вирішено розпочати оборону краю та відхилити угорський ультиматум про мирну здачу влади.
Водночас з метою затягування часу в Будапешт було відправлено дипломатичну місію на чолі з Ю. Бращайко для проведення переговорів про можливість припинення бойових дій на території краю.
Тоді ж уряд А. Волошина надіслав у Берлін ноту з проханням про протекторат: "Наш уряд висловлює велику подяку німецькому народу та Вам за справжню підтримку національних устремлінь українського народу і віддається під могутній захист Німецького Рейху". Однак офіційний Берлін мовчав, оскільки доля краю вже була вирішена.
Тим часом уряд новонародженої держави приступив до організації збройних сил. Уранці 15 березня 1939 р. військовий міністр Карпатської України Степан Клочурак видав свій перший наказ "Про формування штатів управління", яким створювалася Національна Оборона Карпатської України на чолі з полковником армії УНР Сергієм Єфремовим.
Одночасно було призначено генеральний військовий штаб у складі 11 чоловік, очолюваний полковником Михайлом Колодзінським ("Гузар"). Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил Карпатської України, до якої також увійшли добровольці з усіх куточків краю та українці з чехословацької армії.
Михайло Колодзінський – начальник Генерального штабу Карпатської Січі у 1938-1939 рр.
Для залучення добровольців до новонародженого української війська був виданий мобілізаційний заклик до населення краю:
"При міністерстві війська в Хусті утворився генеральний штаб під проводом пол. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини і вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заоферував свої прислуги своїй державі. Служили ми цісарям, всяким чужим президентам, то послужім тепер своєму народові. Вояки, вас кличе рідна держава!".
У штабі Національної Оборони не складалось жодних мобілізаційних списків чи повісток, добровольці у віці від 16 до 55 років, які бажали зі зброєю в руках захищати Карпато-Українську державу, самі приходили до збірних пунктів.
Лише 15 березня 1939 р. до команд Національної Оборони зголосилось близько 2–3 тис. чол., серед яких були селяни, старші учні гімназій, студенти учительських семінарій, січовики, українці з чехословацької армії, прикордонної охорони, фінансової сторожі та жандармерії.
Попри наявність людського резерву, армія Карпатської України не була в змозі укомплектувати всіх зголошених добровольців у боєздатні відділи через відсутність достатньої кількості зброї, амуніції та обмундирування.
За цих умов єдиним шляхом для організації належного опору угорським військам було проведення роззброєння частин чехословацької армії, фінансової сторожі, жандармерії та прикордонної охорони (StOS), які відходили в сусідні країни, а також захоплення військових складів на території краю.
Усе це відбувалось за наказом Начальної Команди збройних сил Карпатської України у надзвичайно короткий проміжок часу напередодні приходу гонведів.
Група добровольців та січовиків відправляються на угорський фронт. Хуст, 16 березня 1939 р.
15 березня 1939 р. генеральний штаб Національної оборони Карпатської України встановив зв’язок із командами Карпатської Січі в Воловці, Іршаві, Севлюші, Великій Копані, Тячеві, Королеві та Рахові.
В умовах швидкого наступу противника був втрачений зв’язок з окружними командами у Великому Березному, Перечині та Сваляві. Загальна кількість озброєних бійців Карпатської України, готових стати до оборони, становила від 1,2 до 1,5 тис. осіб.
Українське командування в Хусті було свідоме великих жертв в ході опору угорській окупації. Як згодом писав полковник Сергій Єфремов, "керуючи операціями, ми могли мати тільки одну мету: показати цілому світові, що українці вміють завзято боронити свою свободу й державність".
В обороні Севлюша
Одним із найважливіших напрямків угорської наступу, який з 15 березня 1939 р. набув загального характеру, став східний напрям Берегівської військової групи, спрямований на столицю Карпатської України.
Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст, арештувати членів українського уряду, не допустити відкриття Сойму Карпатської України і перешкодити можливому наступу румунських військ у східні райони краю.
Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина.
Найбільш кровопролитні бої відбулися на Севлюшсько-Хустському напрямку, де оборону спочатку утримував 2-й батальйон чехословацького 45-го піхотного полку у взаємодії з підрозділами хустського батальйону StOS та фінансової сторожі, до яких згодом приєдналися українські відділи.
Оборона Севлюша та його околиць чехословацькими військами не була злагоджена: підрозділи часто діяли самостійно без належної координації, часом навіть самі вимагали від вищого командування наказів про бойові дії.
Лише вранці 15 березня 1939 р. чехословацьке командування кинуло в контратаку між Фанчиково та Севлюшем два бронеавтомобілі Tatra vz. 30 і два легкі танки LT vz. 35, що в цей час поверталися з параду у Радянському Союзі через Румунію. Втім, угорцям вдалося підбити один чеський танк із протитанкових гармат і після 14-год. безперервних боїв змусили чехословацькі війська до відступу.
У цей час за організацію оборони Севлюша взялися карпатські січовики разом із студентською молоддю тамтешньої учительської семінарії на чолі з поручником І. Чучкою. Діючи спільно із чехословацькими військами, вони відбили перший наступ гонведів на місто.
Під натиском значно переважаючих сил противника, який використовував для наступу бронетехніку, літаки, гармати та важкі кулемети, січовики були змушені відступити до Великої Копані.
Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина.
24-й угорський прикордонний батальйон – головна ударна сила гонведів на цьому напрямку, під час наступу в секторі шириною 66 км, у перший день боїв втратив 20 вбитими і 21 пораненими. Чехословацькі та українські втрати на хустському напрямку цього дня склали 11 вбитих і 50 поранених.
Після полудня 15 березня 1939 р. командир чехословацького 45-го піхотного полку отримав наказ про відступу на територію Румунії, внаслідок чого війська мали перейти до тактики відступаючого бою. Оборона на східному напрямку переходила тепер повністю до рук новосформованих військ Карпатської України.
Невизнана держава
У той час як проходили кровопролитні бої на Севлюшсько-Хустському напрямку, о 15.20, 15 березня 1939 р. у Хусті в приміщенні державної гімназії розпочав свою роботу законодавчий орган – Сойм Карпатської України за участю 22 депутатів (із 32 обраних).
Протягом трьох з половиною годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги. Зокрема, таємним голосуванням Сойм обрав президента новоствореної української держави – А. Волошина, а також прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення.
Вони підтверджували, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою на чолі з президентом, обраним законодавчим органом (Соймом). Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська.
Президія Сойму Карпатської України. Зверху сидять (зліва на право): голова Українського національного об'єднання Ф. Ревай, голова сойму А. Штефан та секретар С. Росоха. Знизу: М. Кочерган, о. Ю. Станинець, А. Волошин.
Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення крайового герба (ведмідь у лівому червоному півколі та чотири сині й три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризубом Св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі).
Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн "Ще не вмерла Україна". Героїчна і самовіддана оборона Севлюша, який знаходився за 25 км від Хуста, забезпечила проведення історичної сесії Сойму Карпатської України, яка уконституювала створення нової незалежної держави.
Однак молода українська держава змогла протрималась зовсім недовго. Жодна з країн світу не визначала Карпатської України, яка таким чином була залишена на поталу гортистській Угорщині.
У відповідь на численні запити про німецьку допомогу Карпатській Україні, Берлін публічно спростував інформацію про те, що Німеччина для реалізації власних цілей коли-небудь прагнула створити "П’ємонт" на Закарпатті для побудови "Великої України".
Увечері 15 березня 1939 р. німецький консул у Хусті Г. Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору.
Конституційний закон Ч. 1 про незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р.
У відповідь на це начальник генштабу полковник М. Колодзінський ("Гузар"), за даними П. Мірчука, заявив: "В словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!".
На сьогодні документально важко підтвердити чи спростувати вірогідність такої заяви, однак наступні події засвідчили, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна "підкоритися долі".
Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд А.Волошина апелював до урядів демократичних держав, зокрема США, Великої Британії, Франції та Югославії, з проханням втрутитися та змусити Угорщину припинити свою агресію проти Карпатської України.
Однак жодна з них не відповіла. На той момент угорські війська захопили вже понад 100 населених пунктів Карпатської України.
Усвідомлюючи нестачу достатніх військових сил для захисту столиці краю, уряд ввечері 15 березня оголосив евакуацію державних і міністерських установ з Хуста. Головні сили Карпатської Січі мали відступати через Тячево до Великого Бичкова для організації нової лінії оборони в горах, спираючись на підтримку національно свідомого гуцульського населення.
За столом справа наліво: голова Сойму Карпатської України Августин Штефан, президент Карпатської України Августин Волошин, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Юліан Ревай, прес-секретар уряду Володимир Комаринський. Травень 1939 р., Прага.
Тим часом уряд Карпатської України разом з президентом мали дипломатичними засобами домогтися припинення бойових дій на території краю. Спочатку уряд не планував емігрувати закордон, а хотів перенести свій осідок до Великого Бичкова, куди планувало також перебратися командування Національної Оборони. Однак в умовах поспішного наступу угорських військ та захоплення тилу угорськими диверсійними групами цей план зазнав невдачі.
За умов відсутності чітких сигналів із Берліна та Будапешта, уряд Карпатської України водночас спробував прозондувати ґрунт щодо можливості отримання румунського протекторату над краєм.
Уже перетнувши кордон у Мараморош-Сигеті, президент А. Волошин у відчаї звернувся до Бухареста з проханням надати наказ румунській армії перейти на територію Карпатської України та забезпечити захист румунського та українського населення від угорців.
Однак Румунія відхилила цю пропозицію, не бажаючи втягуватися у конфлікт зі своїм сусідом. Намагаючись уберегти місцеве населення від неминучих репресій Угорщини, президент Карпатської України відчайдушно шукав шляхів для врегулювання військового конфлікту дипломатичними засобами.
Крути під Хустом
Тим часом Начальна Команда збройних сил Карпатської України продовжувала керувати обороною краю, залишаючись у столиці до 15-ої години 16 березня 1939 р.
Її зусиллями було сформовано 5 сотень січовиків, яких відразу відправили на фронт. Німецький журналіст Вальтер Ґабіґер, що перебував у ці бурхливі дні в Хусті, так зображував порив цих молодих людей:
"Безупинну йшли нові українські добровольчі загони на кордон, головно в околицю Севлюша. Це були самі молоді хлопці, між ними багато учнів. Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення".
Угорська кавалерія йде Карпатською Україною. Березень 1939 р.
Для повноцінної організації оборони краю у генерального штабу Національної Оборони не вистачало необхідних резервів і засобів зв’язку. У структурі Карпатської Січі не було створено кінних відділів, телефонні лінії з часом були перервані, а кількість автотранспорту була досить обмеженою.
Фактично він не міг оперативно здійснювати керівництво бойовими діями січовиків на фронті, тому вся ініціатива в організації збройного опору угорським окупантам перейшла до місцевих командирів і провідників.
Фактично не існувало єдиного фронту оборони, а були радше окремі осередки опору на головних напрямках наступу угорських військ.
На відрізку шляху, який сполучав Хуст із Великою Копанею, районний командант Карпатської Січі І. Ковач, поручник І. Чучка та проф. учительської семінарії Я. Голота організували лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово–Веряця–Велика Копаня на 3–4 км та вздовж р. Тиси.
Вона складалася з трьох-чотирьох сотень слабо підготовлених до бою вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами і пістолетами.
Проти них з двох боків наступали угорські регулярні війська силою двох батальйонів за підтримки танкеток, гармат, мінометів, важких кулеметів і літаків, а також іррегулярних формувань. Сили сторін були далеко не рівними.
Незважаючи на це, січовики разом із добровольцями-семінаристами та українцями із чехословацького війська жертовно і самовіддано чинили збройний опір агресору.
Саме на ділянці між Великою Копанею та Рокосовим з 10-ої до 14-ої години 16 березня 1939 р. відбувся найбільший в ході оборони Карпатської України бій на Красному полі, який сучасники порівнювали з боєм під Крутами у січні 1918 р.
Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом змушені були відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані і звідти вести вогонь зі стрілецької зброї по позиціях противника.
Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина.
О 12-тій годині, 16 березня 1939 р. оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак дуже швидко були зупинені потужним артилерійським і мінометним вогнем противника, зазнавши при цьому значних втрат.
О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків під командуванням І. Чучки та Я. Голоти з боями відступати вздовж залізничного шляху та р. Тиси у напрямку Хуста.
Для розпорошення сил оборонців на Красному полі угорці використали розвідувальну авіацію, яка залітаючи в тил, поливала січові відділи кулеметним вогнем, створюючи замішання в їхніх рядах.
За різними даними, у бою на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців – переважно семінаристів і пластунів. Окрім цього, багато українських бійців потрапили у полон, деякі з них були відразу розстріляли на полі бою.
У марші до "тисячолітнього кордону"
О 16.00 16 березня до Хуста вступили угорські війська. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували у місті спорадичний опір, обстрілюючи нових господарів міста з дахів будинків та вуличних перехресть.
Відступаючи на Тячів, командування головної групи січовиків на чолі з Михайлом Колодзінським, Степаном Сулятицьким та Василем Филоновичем не знало про те, що ще вранці 16 березня 1939 р. місцеві угорці, озброєнні відступаючими чехословацькими військами, при підтримці угорських національних рад захопили Тячево, Рахів, Ясіня та Солотвино. І що о 17-ій годині в їхніх руках опинилися також Великий Бичків та Кваси.
Місцеві сили Карпатської Січі виявилися не в змозі протидіяти угорській диверсії в тилу. Внаслідок цього після кількаденних блукань горами 18 березня 1939 р. основна колона січовиків перейшли кордон з Румунією через р. Тису.
Угорські війська в окупованому Хусті. 16 березня 1939 р.
Однак цього ж дня румунська влада, намагаючись, вочевидь, не псувати і до того натягнуті відносини з новим сусідом через суперечку за Трансільванію, видала угорцям 275 січовиків і 10 старшин, серед яких було 6 членів генерального штабу Карпатської Січі.
Невелика група січовиків (40 чол.) під командуванням Колодзінського та Зенона Коссака продовжувала відступ у рахівські гори, сподіваючись там організувати партизанську боротьбу проти угорських окупантів.
Однак поблизу Солотвина група М. Колодзінського вступила в нерівний бій з угорською військовою стежею, внаслідок чого він та його ад’ютант З. Коссак потрапили у полон. Після допитів 19 березня 1939 р. їх разом з іншими 15 січовиками розстріляли в Солотвинських копальнях.
Пізно ввечері 16 березня 1939 р. 24-й угорський прикордонний батальйон вступив у Тячів. Наступного ранку мобільні велосипедні підрозділи гонведів, не зустрівши по дорозі жодного опору, увійшли у Солотвино та Великий Бичків, а після полудня 17 березня досягнули Ясіня та вийшли на "тисячолітній кордон" з Польщею на Яблунецькому (Татарському) перевалі.
У деяких селах гонведів радісно зустрічало місцеве угорське та єврейське населення, яке споруджувало вітальні брами та організовувало стихійні мітинги на підтримку "визволителів".
На мукачівському та ужгородському напрямках угорські війська також зустріли опір чехословацьких військ та карпатських січовиків. Після кількох дрібних сутичок з гонведами, зв’язкові офіцери 12-ї дивізії увійшли в контакт з угорським командуванням і домовилися про організований відступ чехословацьких військ зі Сваляви, куди вже ввечері 15 березня 1939 р. увійшли гонведи.
Сотня січовиків у місті під командуванням сотника М. Клименка, не маючи достатньої кількості зброї для опору (всього 32 гвинтівки), була змушена відступити у Словаччину.
Водночас на шляху просування угорських військ до кордону з Польщею у с. Верхні Верецьки січовики організували запеклий опір, внаслідок чого бої тут продовжувалися ще кілька днів. Тим часом, після полудня 16 березня перші угорські танкетки вийшли на Верецький перевал, де зустрілися з польськими військами.
Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах. Не пізніше 18 березня 1939 р.
У відгалужені з Мукачева на Іршаву угорські війська зіштовхнулися з опором січовиків на чолі з поручником О. Карачевським ("Свободою") та чотарем Н. Романенком, які організували два ряди оборони з окопами вздовж шосейного шляху.
Тим часом, у самій Іршаві, як зазвичай, люди з'їхалися вранці на ярмарок, немов би й нічого не відбувалося. Після нетривалого опору на околицях міста січові відділи були змушені відступити на Волівщину, де згодом були розпорошений переважаючими силами противника.
Досить завзятою виявилася також оборона відділів Карпатської Січі на Перечинщині та Великоберезнянщині. Тут вони разом із чехословацькими частинами вели інтенсивні бойові дії проти західної групи угорських військ, що наступала вздовж Ужанської долини до кордону з Польщею.
Для придушення опору останніх захисників краю угорцям довелося застосувати артилерію та бомбардувальну авіацію. Що в підсумку дозволило їм опівночі 17 березня вийти на Ужоцький перевал і, таким чином, досягнути омріяного кордону з Польщею.
Це, у свою чергу, дало змогу 18 березня 1939 р. начальнику угорського генштабу генералу Генріку Верту відрапортував прем’єр-міністру
Палу Телекі про встановлення угорськими військами повного контролю над Закарпаттям.
Отже, організований збройний спротив угорському наступу був зламаний. Незважаючи на жорстокі репресії окупантів, бойові дії карпатських січовиків проти угорських військ не припинилися після 18 березня 1939 р.
Окремі перестрілки з окупантами, зокрема на Рахівщині, продовжувалися до 23 березня, а партизанська боротьба окремих груп січовиків у важкодоступних гірських районах Карпат тривала аж до середини травня 1939 р.
Встановлення угорсько-польського кордону в Карпатах. Березень, 1939 р.
Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 дрібних і великих боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тис. осіб убитими та пропалими безвісти. На сьогодні історикам удалося поіменно ідентифікувати лише 134 загиблих січовики.
Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування в січовиків, а також поганою системою управління та зв’язку у новостворених збройних силах молодої держави.
Водночас значна частина захисників Карпатської України загинула вже після закінчення бойових дій в ході гортистських репресій, внаслідок нехтування угорським командуванням міжнародних конвенцій про права військовополонених. Чехословацькі сили під час відступаючих боїв втратили 40 вбитими, 150 – пораненими та 17 пропалими безвісти.
За офіційною статистикою Будапешта, угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих, 164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених.
Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними, втрати угорської армії становили бл. 200 вбитих і кілька сотень поранених.
"Вояки-аматори"
Березнева операція в Карпатській Україні була першим досвідом бойових дій угорських збройних сил після Першої світової війни та військових конфліктів на теренах колишньої Австро-Угорської імперії у 1918—1920 рр.
Часто будучи применшуваною в угорській історіографії, вона тим не менше не стала для угорців "легкою прогулянкою" і супроводжувалася збройним опором як чехословацьких військ, так і гірше озброєних та навчених військ Карпатської України.
Фактично ціною дозволу Третього Рейху на реалізацію реваншистських прагнень Будапешта щодо Закарпаття стало остаточне втягнення Будапешта в фарватер гітлерівської політики. Окупація Карпатської України стала вирішальним фактором, який у подальшому визначив участь цієї країни у Другій світовій війні на боці блоку Осі.
Угорський терор проти січовиків
Саме події на Закарпатті у березні 1939 р. призвели до першого збройного конфлікту в Європі в ході територіальних змін напередодні Другої світової війни. Водночас це військове зіткнення мало обмежений локальний характер і не спричинило жодних наслідків поза регіоном.
Відтак, не має під собою жодного підґрунтя теза про те, що із бойових дій в Карпатській Україні розпочалася Друга світова війна, що стала подекуди елементом національної міфотворчості у пострадянській Україні.
Водночас некоректним було б також вважати, що у березні 1939 р. Карпатська Січ дала перший збройний опір фашизму, адже за оцінкою сучасних дослідників гортистський режим в Угорщині не мав ознак фашистської держави.
Деякі науковці схильні вважати збройний конфлікт на Закарпатті увертюрою до початку Другої світової війни. Попри усі суперечності зовнішньої політики Карпатської України, зокрема на німецькому напрямку, опір, який організували карпатські січовики, був першим у Центрально-Східній Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці — Угорщини.
Саме так оцінювало ці події багато тогочасних західних оглядачів. Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання. Журналістка New York Times Енн О’Гара Мак-Кормік була однією з перших, хто підготував сенсаційні повідомлення про події на Закарпатті.
Вона дивувалася тому завзятому опору, який чинили українці в Карпатах: "В цей час вони вже знали, що Гітлер віддав їх мадярам. І це властиво робить завзятий опір Січи таким загадковим. Коли Гітлер опустив їх, чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод в здобутті території, яку обороняють вояки-аматори".
Гонведи розстрілюють полоненого січовика
16 березня 1939 р. французька радіостанція у Страсбурзі із подивом відзначала: "Європа досі недооцінювала карпатських українців.
Вони, хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони подали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому вони заслуговують, щоб їм у цій боротьбі допомогти".
Професор сучасної європейської історії університету Саскачеван Джордж В. Сімпсон, виступаючи по американському радіо 28 березня 1939 р., відзначав, що українці Закарпаття виявилися єдиним на той час народом, який поставив збройний опір "гітлерівській системі залякування та сили".
"Покинуті Гітлером, який гарантував їхні кордони, та будучи безнадійно переважені наступаючими силами, українські добровольці чинили опір угорському наступу та показали, що вони віддавали перевагу радше смерті над пануванню над собою".
"Уряд впав, монсиньйор Волошин та його співробітники втекли на румунську землю, але іррегулярні українські добровольці поставили сильний опір у горах і зазнали важких втрат", – писав британський історик-славіст, член Англо-українського комітету Роберт Вільям Сетон-Вотсон.
На жаль, падіння Карпатської України не призвело до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею.
Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої "українські карти", щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості "розмінної монети" для натиску проти Польщі, де проживала понад 6 млн. українців.
Саме в період Карпатської України у ставленні до Німеччини ОУН розпочала маневрування між "співпрацею" та "резистансом", яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 р.
