Закарпатське село, що славиться залізною рудою, дистилятами та історією про віртуоза Плотені.
Великі Лази – село, що було дуже відомим у першій половині ХХ ст. Сюди часто приїжджали репортери з центральних видань Угорщини та Чехії, журналісти робили репортажі й інтерв'ю для своїх газет про першу скрипку Угорського Національного театру Нандора Плотені, який покинув блискучу кар'єру музиканта в Європі та разом із дружиною-англійкою збудував тут палац, народив восьмеро дітей і жив із музикою – в прямому сенсі слова. Ну, а потім типова радянська історія: палац розграбували, його власники емігрували, виробництво Плотені стало колгоспом, а Лази – звичайним собі радянським селом, сірим, як усі. Пропонуємо прочитати матеріал Укрінформу про це унікальне село.
Утім, три роки тому про Лази знову заговорили. Завдяки молодому запальному краєзнавцю Михайлу Іванцику, який відкрив сучасникам постать Плотені і його палац, почав водити людей у штольні за селом та влаштовувати відкриті екскурсії. Зараз Михайло відслідковує за даними Google чекіни біля палацу Плотені чи штолень – і тішиться, бо село стає популярним для турів вихідного дня: щомісяця гуглять маршрут до 4 тисяч осіб, а приїжджають і чекіняться пів сотні. Погодьтеся, що спонукати людей з'їздити на день у маловідоме село при трасі біля в'їзду в Ужгород, повз яке раніше мільйон разів усі просто проїжджали, не зупиняючись, – таки велика справа у діджиталізовану епоху.
СЕЛО ШАХТАРІВ, ЛІСІВНИКІВ ТА САМОГОННИКІВ
Коли я зібралася у Великі Лази і сконтактувала з Михайлом Іванциком, перше, що він спитав: у штольні йти будемо? Будемо, звісно, відповіла.
- Тоді беріть з собою гумаки і змінний одяг.
Тож у Лази приїжджаю екіпірована. Одразу ж дізнаюся, що досі неправильно називала село – казала ЛазИ з наголосом на другому складі. А треба – на першому: ЛАзи. І люди, які тут живуть, звуться “лазькі”, а не лазівські. Історично це село закарпатських шахтарів (тут добували залізну руду), лісорубів і самогонників, як би їх назвали зараз у простонародді, ну, або виробників фруктових дистилятів, якщо висловитися більш культурно. На місцевих схилах тут завжди садили виноград і фруктові сади й робили з них вина та дистиляти. Найбільше ціняться місцеві дистиляти з груш. Також у селі було багато бондарів, каже Михайло, зараз лишилося двоє майстрів, які роблять дубові чи акацієві діжки для вина та дистилятів (їх закуповують переважно свої ж люди для господарських потреб або ж винороби із Середнього, одного з найвідоміших на Закарпатті винних теруарів).
РУДУ ДОБУВАЛИ, ДОКИ НЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ
У гумаки та штани перевдягаємося вдома у Михайла. Він нещодавно переїхав з Лазів до міста – одружився, це й зручніше, бо на минулих місцевих виборах молодий чоловік здобув мандат, зараз представляє інтереси села в центрі тергромади (Лази входять до складу Баранинської ТГ). Михайло розповідає, що у лісі за селом є ціла мережа штолень різного виду, довжини, складності та прохідності.
- Видобуток залізної руди в Лазах був розповсюдженим місцевим промислом у часи Австро-Угорщини. Покладів руди тут було настільки багато, що з центру сюди відрядили каменярів з міста Пачково на Балканах – спеціально для того, аби вони прорубали тут штольні для видобутку. Люди із села йшли туди з возами, добували в штольнях руду, вантажили її на вози й везли продавати на переробку. Було два варіанти – заводи в Анталовцях та в Тур’ї-Реметах, – розповідає Михайло Іванцик.
Розквіт видобування руди з місцевих штолень – це середина ХІХ століття, далі починається занепад.
- У другій половині ХІХ століття руду тут перестають добувати. Технологія видобутку залізної руди змінилася, її почали брати відкритим способом, у басейнах. Але треба сказати, – підмічає Михайло, – що штольні в лісі за Лазами й сусіднім селом Глибоким ніколи не пустіли: там місцеві тримали вино, наприклад. Іще – хлопчаки гралися, а от зараз ходять туристи.
- Ці печери описані, вивчені, туди може спуститися і вийти будь-хто?
- Ні, вони не досліджені настільки, і спускатися туди краще разом із провідником. Мережа ходів – це десятки гектарів, є лабіринти, є дво-, трирівневі штольні, є напівзатоплені, де рухаєшся по коліна у воді. Також серед цих ходів є дві пам'ятки: одна біологічна – це печера “Лилики” (по-закарпатськи лилики – це кажани, тут описано кілька видів рукокрилих, занесених до Червоної книги України: великий та малий підковоноси, нічниця довговуха, широковух європейський), а друга геологічна – так і називається “Залізорудна штольня XV століття”. Їх досліджували спелеологи.
Ці дві штольні – найпопулярніші для мандрівників, які приїжджають у тури вихідного дня. Останнім часом любителі підземних лазів стали сюди вчащати.
- Ви часто проводите екскурсії?
- Минулого року проводив щотижня, зараз робота не дозволяє, не маю на це часу. Але можу допомогти з організацією, як треба, – каже Михайло Іванцик.
ШТОЛЬНЯ, В ЯКІЙ ЖИВУТЬ БОРСУКИ
Мене Михайло вирішує провести у одну з нетуристичних печер, описує мені всі принади місцини, в яку ми збираємось спуститися: борсуки, виявляється, ще ті дизайнери простору: в них у ходах є окремі функціональні зони: спальня, комора з продуктами та туалет. Гостей вдома вони не люблять, при нагоді втікають, але це молодь, бо якщо натрапиш на старого батька роду – буде кидатися і може подряпати й покусати. Тому ми в печери взяли з собою собак: домашнього Михайлового Барсика, і ще дорогою до нас у компанію прибився чорний сусідський пес.
Та от Михайло показує мені лаз, куди нам треба спуститися: це дірка у лісовому яру в формі півкола, висотою сантиметрів від сили 45. Михайло хутко надягає каску і каже: ну, мовляв, пішли.
Зібравшися з духом і пролізши до штольні, яка більше нагадує нору (це все тому, що вхід напівзасипаний), уже всередині розумію, що все не так страшно. У печері можна сміливо стати на весь зріст, та й ширина достатня для того, аби не боятися закритого простору. Тут прохолодно (я відвідую Лази акурат в період літнього антициклону, коли на вулиці +38), і в міру волого, легко дихається і сухо під ногами. Всередині вражають смуги руди на стінах – вони творять вигадливі криві малюнки, наче хтось розвів коричневу палітру фарб.
Вмикаємо ліхтарики і поволі йдемо. Буквально за два метри від входу в бічній кімнаті надибуємо сліди борсуків. Це туалет. Далі – спальня, її можна впізнати за ліжком, його борсуки собі зробили з ожинових ліан: затягли їх сюди, скрутили в клубок; що ж, напевно, м'яко їм на ожині, не колеться.
Хіба що борсучої комори у штольні ми не знайшли, та й самих борсуків не побачили. Уже на виході зі штольні звідкись збоку було чутно фиркання. То нам у спину тварини, певно ґречно дякували за неочікуваний візит.
НЕМА ТАКОГО ЧОЛОВІКА В СЕЛІ, ЯКИЙ НЕ БУВАВ У ПЕЧЕРАХ
- Звісно, часто ходити в такі штольні, де поселилися звірі, з туристами не варто, бо борсуки перестануть тут жити. Ну, й треба сказати, що на борсуків досі полюють мисливці через жир, м'ясо та хутро. Це незаконно, але полюють все одно. Тому я не надто популяризую ті штольні, де селяться тварини, – каже Михайло Іванцик.
Чи є якась карта цих печер, запитую згодом у гіда. Нема, каже, але місцеві добре знають штольні. Нема такого чоловіка в Лазах, щоб хлопчаком тут не лазив.
- Я вперше в печері побував років у шість. Але є два правила серед місцевих щодо печер, які всі знають. Перше – казати комусь, що йдеш туди, а друге – бажано йти не самому. Такі от нехитрі аксіоми забезпечують ідеальну статистику: тут під землею ще ніхто з місцевих не загубився, – розказує Михайло.
БЕРЕЗИ НА ВОРОТЯХ
Вертаючись із лісу, Михайло звертає мою увагу на маркування на стовпчику – це маршрут “Шлях Плотені” у межах грантового проєкту Британської Ради та Баранинської сільської ради, втіленого наприкінці 2019 року. Цей маршрут Іванцик сам розробив, проклав і промаркував.
- Це та сама подорож одного дня в Лази, в якій люди можуть побачити старий палац Плотені, його спиртзавод і пройтися до штолень у лісі, – каже Іванцик.
Зауважую, що рухаюся цим маршрутом ззаду наперед, тобто, з лісу до села і палацу в його центрі. Роздивляюся будинки на вулицях і ворота (це два показники добробуту закарпатців, як відомо). Тут вони усі добротні й нові, з терасами, гаражами на цокольному поверсі, альтанками, двори мощені дорогою бруківкою. Словом, усе вказує на те, що маються (живуть – діал.) лазькі люди таки непогано.
- Так, у нас в селі не падають демографічні показники, як загалом по Закарпаттю, навпаки, тут фіксують приріст населення – за рахунок того, що люди з міста купують у нас ділянки, будують будинки і селяться сім'ями. На Закарпатті, кілька останніх років, у тренді переїжджати за місто й будуватися, а не вкладатися в житло чи орендувати квартиру в місті. За останнім офіційним переписом населення, в Лазах зафіксовано понад 1400 жителів, зараз, думаю, їх більше. Та й люди, які тут народилися і виросли, із села не виїжджають ані за кордон, ані до великих міст: роботи в Ужгороді достатньо, хто хоче працювати, той може нормально забезпечити свою сім'ю. До Ужгорода із Лазів трохи більше 8 км, – каже Михайло.
Дорогою Іванцик розповідає мені про приклад соціальної відповідальності бізнесу в Лазах: лазький підприємець, що займається виробництвом надгробних пам'ятників, облаштував у селі відпочинкову зону зі штучними озерами і терасами.
- На тому місці колись було стихійне сільське сміттєзвалище. Вони взяли ту територію в оренду, вивезли звідти все сміття, викопали ставки, зарибнили. Згодом над ставками побудували альтанки й тераси – тепер там місцеві справляють дні народження або просто відпочивають у неділю, – розповідає Іванцик.
Та йдучи селом, зауважую, що попри сучасні тренди і добробут, у селі не цураються давніх традицій. Дорогою до центру Лазів бачимо двір, де готуються до весілля. Біля воріт – берези, над входом надпис “Ласкаво просимо”, бантики й кульки. Раніше так до весілля прикрашали капури (ворота – діал.) всюди на Закарпатті, зараз ставлять переважно модні дизайнерські арки з декоративними квітами і тканиною. А в кого грошей на дизайнерів не надто багато, той тримається весільної традиції з березами.
- Я собі на весілля сам ті берези рубав, з хлопцями поїхали в підлісок, везли на причепі, це було так весело! – ділиться спогадами принагідно Михайло.
- А в мене приїхали київські гості на весілля, побачили ті берези у дворі під виноградом і спитали: що ви з ними робитимете, як виростуть, вони ж тут все поламають? Насмішили цим усіх домашніх, – згадую й собі минувшину.
СТАРОСТА, ЯКИЙ ЗІБРАВ КОЛЕКЦІЮ МІНЕРАЛІВ
Біля сільради зустрічаємося зі старостою Михайлом Рогуличем. Він – саме той лазький чоловік, який усе дитинство провів у місцевих штольнях. Але не просто заради розваги. Пан староста зібрав величезну колекцію цікавих каменів, а тепер, ставши головою сільської громади, зробив із них відкриту виставку біля установи.
Каміння та мінерали, добуті власноруч у лазьких штольнях, стоять на акуратних підставках біля входу до старостату. Сама будівля сільради – неподалік того самого палацу Плотені та старого парку, закладеного в ХІХ столітті (на відео радянських часів він іще в гарному стані).
Згодом парк був занехаяний, і Михайло Рогулич самотужки взявся його відновлювати: розчистив частину парку зі старими сходами від драча (чагарників – діал.), насадив лаванди та троянд.
- Висадив тільки лаванди 180 кущів і троянд 140. А загалом тут 2 тисячі різних рослин закладено. Ідея – зробити затишний куточок у старому парку. Від нього зараз лишилися тільки великі дерева: в'язи, буки, граби, каштани, ялиці та кілька гінкго. У парку тут зустрічається молодь, призначають побачення, мамочки гуляють з візочками. Хай діти зростають у красі, мені хочеться зробити для них такий простір, – каже староста.
- У мене й зараз у багажнику камені, я весь час їх за собою вожу, допоки ще не змонтував виставку мінералів перед сільрадою, ідемо покажу, – кличе пан Михайло.
Йду. Так і є. Каміння – в багажнику. Наразі ще без підставок. Незабаром стане частиною виставки під відкритим небом.
Захоплює ентузіазм лазького голови, про такого, певно, може мріяти кожне село. А для Лазів це досить символічно: тут прийшов час збирати каміння – для своєї досить гонорової історії, у якій був палац та перша скрипка Будапештської опери Нандор Плотені.
ЗІРКА З МУЗИЧНОГО ОЛІМПУ
|
Власне, той самий палац Плотені – справа, буквально за два десятки метрів від сільради. Зараз тут школа мистецтв із класами живопису, музики та хореографії.
- Нандор (Фердинанд) Плотені свого часу був справжньою зіркою! Він був родом із Лазів, зробив блискучу кар'єру музиканта в Угорщині, концертував по всій Європі, виступав на одних сценах із Лістом та Брамсом. До Ужгорода переїхав разом із дружиною з аристократичного англійського роду Євгенією Макалістер наприкінці століття, почали будувати у селі палац у стилі неокласицизму (Плотені переїхали до палацу в 1896 році) та спиртзавод, заклали виноградники в селі. Плотені давали роботу місцевим людям, а самі жили богемним життям, виїжджаючи до Ужгорода на концерти, вистави та організовуючи прийоми в Лазах. Згадують їх добрим словом – платили своєчасно, підтримували молодих, коли хтось одружувався, з маєтку новій сім'ї давали гроші, а ще – дистиляти із заводу на весілля. Відома історія про пані Євгенію та помаранчі. Колись онучка кухарки, що працювала в маєтку, розказувала, що якось її бабця захворіла на туберкульоз, то пані особисто приходила провідувати її і приносила на гостинець ексклюзивні на той час помаранчі, – Михайло широкими мазками окреслює мені історію роду Плотені перед тим, як ми заходимо в палац.
Звісно, палац зараз – лише бліда тінь. Усередині в коридорах стіни до половини пофарбовані зеленою фарбою: типовий совок. Єдине, з чим палацу пощастило, що в ньому облаштували школу мистецтв, а не якийсь тубдиспансер чи психоневрологічну лікарню, як сталося з іншими маєтками угорської знаті на Закарпатті. Можна сказати, що справа Плотені живе – у цих стінах далі звучить музика і говорять про мистецтво, так само, як і за його життя.
Вчителька живопису, що веде тут гуртки з образотворчого мистецтва, Оксана Русинкович, показує нам малюнки учнів на стінах.
Іще тут збереглися старі вікна, двері та навіть батареї й система опалення початку ХХ століття. А от знадвору палац виглядає плачевно. Важко навіть уявити суму, яка потрібна на те, аби його відреставрувати.
- Так, це мільйони євро, – каже Михайло Іванцик. – Але хтозна, може колись палацу знову пощастить. Багатьох досі вражає історія Нандора Плотені у Лазах.
СКРИПКА СТРАДІВАРІ ТА ІНШІ РЕЧІ ПЛОТЕНІ
- Справді, історія Плотені вражає, каже Тетяна Літераті, авторка проєкту “Втрачений Ужгород”, що свого часу досліджувала історію Плотені на Закарпатті. – Нандор народився у Лазах, його батько був тут гірничим майстром, але талант сина Плотені закинув його далеко від села. Нандор зробив блискучу кар'єру музиканта, у тогочасних газетах писали, що серед прихильників молодого Плотені були Джузеппе Гарібальді, Віктор Гюґо, Лайош Кошут. Його просував знаменитий угорський музикант Еде Ремені, вони успішно гастролювали з концертами Європою. Деякий час у 1870-х Нандор Плотені був першою скрипкою Угорського Національного театру. А тоді переселився до Франції, де познайомився з Євгенією Макалістер. Вони одружилися у 1879 році під Парижем і відтоді Нандор Плотені покинув богемне життя, присвятивши себе сім’ї та даючи лише благодійні концерти, – розповідає Тетяна Літераті.
У них із Євгенією було восьмеро дітей, старший син Вільям (Вілмош, як його називали на місцевий лад) керував маєтком у Лазах після батька Нандора.
- Господарство родини у Великих Лазах та сусідньому селі Холмці було великим: паровий млин, спиртзавод, який виробляв 400 гектолітрів спирту на рік, виноградники, фруктовий сад, корівник. Загальна площа володінь Плотені дорівнювала близько 250 гектарам. Родина давала постійну роботу 22-ом місцевим сім’ям, а на сезонні роботи за рік залучала до п’яти тисяч працівників. Селяни любили і Нандора, і його старшого сина Вілмоша. Вони називали Плотені графами, але насправді Плотені не мали графського титулу, хоча були дворянами, – каже Тетяна.
Михайло Іванцик показав мені місце, де Плотені проводили розрахунок селян за роботу. Воно було у парку навпроти входу до палацу, на невеликому бетонному майданчику між чотирма каштанами. Досі ростуть три із них, одне дерево всохло.
- Цікавий опис палацу Плотені, який я знайшла в одній зі старих газет за 1926 рік, – розказує Тетяна Літераті. – Тоді палац у Великих Лазах відвідав празький журналіст, який описав коридори з мисливськими трофеями на стінах (Вілмош Плотені був пристрасним мисливцем) і музичний кабінет Нандора Плотені, де зберігалися його коштовні скрипки. Музикант їх мав три: скрипку Страдіварі він придбав у відомого скрипаля Генріха Вільгельма Ернста, скрипку Гварнері купив у 1885 році, роками розшукуючи саме той екземпляр, на якому колись грав його вчитель Еде Ремені (знаменитий угорський музикант – авт.) та скрипку Аматі. У будинку був також цінний старий рояль. Загалом, у палаці було багато коштовних речей, відтак Нандор Плотені організував у селі станцію жандармерії, аби було кого сповістити, якби його задумали пограбувати.
|
Звісно, доля усього цього майна невідома. Переказують, що діти вивезли та роздарували цінні речі друзям і знайомим, аби вони не пропали. Власник маєтку Вілмош, який не встиг виїхати за кордон після приходу совітів, доживав віку в будинку їхнього головного винаря. Саме на горищі цього будинку пізніше знайшли особисті речі Вільяма – стіл, стілець, підсвічник, посуд, старий альбом із фотографіями, щоденник із мисливськими записами і прикрасу з бісеру, все це нині зберігається у музеї Великолазівської школи. Вілмош доживав віку з того, що ремонтував годинники – він не мав сім'ї, помер у 1960-х роках і похований у селі.
А сам Нандор Плотені помер на початку 1930-х і похований у Будапешті.
НАЩАДКАМ ДОСІ БОЛИТЬ
Чи приїжджають нащадки Плотені у Великі Лази?
- Мені вдалося вийти на слід декотрих із них, один із правнуків живе у Будапешті, займається розробкою комп'ютерних ігор, хтось працює викладачем у Торонто. Вони не приїжджають у Лази. Хоча надіслали мені мейлом родинний герб Плотені – на його основі ми з дизайнером згодом розробили герб села Великі Лази, – розповідає Михайло Іванцик.
Тетяна Літераті каже, що знає ужгородців, які зберігають у своїх родинах речі, подаровані Плотені, зокрема, рояль.
- Нащадки Плотені – це відчувається – досі ображені за те, що їхній маєток розграбували і забули на пів століття. Зараз, коли на Закарпатті знову зацікавилися родом Плотені, у дослідників є дуже багато запитань, було б добре, аби хтось із родини прояснив їх – задля кращого розуміння історії роду, але нащадки не бажають спілкуватися. Це породжує безпідставні легенди – як про те, наприклад, що Ліст гостював у палаці Плотені (насправді, відомий музикант помер, коли будинок ще не добудували, – авт.) або ж про те, що один із синів Плотені щоночі ходив на побачення до лазьких жінок – і начебто там пів села дітей народилося після цих походеньок.
ЛЮДЯМ ЗНОВУ СТАЛИ ЦІКАВІ ЛАЗИ
Насамкінець цікавлюся у Михайла Іванцика: чи змінилася доля Лазів із часу, як зірка Плотені знову засяяла над селом – з подачі самого ж Михайла.
- Так, років зо три тому ще це прізвище нікому нічого не говорило. А зараз значна більшість закарпатців скаже: о, та я ж чув про нього, це чувак із Великих Лазів. Тому зараз сюди знову приїжджають люди, багатьох зачіпає ця історія, – каже він.
Ну, але зачепити увагу і “приманити” туриста – це пів діла. Наступне завдання – втримати його увагу, бо подивитися тут, у Лазах, якщо звернеш із траси Київ-Чоп, наразі можна не надто багато.
Частково виправити цю ситуацію намагається Аліса Смирна, гід, яка розробила костюмовану екскурсію з концертом біля палацу. У ній Аліса грає роль Євгенії Макалістер, а Нандором Плотені виступає актор Закарпатського обласного театру ляльок “Бавка”.
- Уперше я подумала про цю виставу, коли Михайло проводив для нас екскурсію у Лазах – на свій подив і ганьбу, я вперше дізналася тоді про постать Плотені, бо раніше не чула про нього, – каже Аліса Смирна. – Я свого часу вчилася в Австрії та Німеччині, там будь-яку історію намагаються перетворити у костюмовану подію, бо так сучасна людина може побачити і відчути епоху. Тому ми розробили сюжет і влаштували таку подію в Лазах – з акторами, симфонічним оркестром зі скрипкою, дистилятами та помаранчами. Ви ж чули ту історію про Євгенію, селян і помаранчі?
Наразі таку костюмовану виставу про Плотені вдалося провести лише раз, але надалі, каже Аліса, є у планах зробити рекламний флаєр, роздати його у санаторіях і проводити ці вистави, якщо набиратиметься група до 30 осіб.
Хтозна, можливо, так якось до Лазів прийде хтось, хто оцінить життєвий шлях Нандора Плотені у цьому селі й допоможе відновити тут його столітній палац?
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
