Операторка протитанкового ракетного комплексу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Валерія в перші ж дні вторгнення Росії особисто знищила ворожий танк і бойову броньовану машину.
Історію захисниці, яку нещодавно Володимир Зеленський нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня, розповідає Українська правда.
Оператор протитанкового ракетного комплексу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Валерія в перші ж дні вторгнення Росії особисто знищила ворожий танк і бойову броньовану машину.
Майбутній військовий облік для жінок із 1 жовтня – одне з найгарячіших дискусійних питань в Україні. Тому Валерія може стати яскравим унаочненням і відповіддю на гострі питання теми: чи може жінка воювати нарівні з чоловіком, чи існує в армії сексизм, чи слід боятися дівчатам домагань, чого їм чекати від ЗСУ і чи варто взагалі туди йти.
Валерії 25 років і за званням вона – солдат, хоча має вищу освіту. Два роки тому дівчина закінчила університет, факультет спортивного туризму, тому жартома каже, що саме через цивільну спеціальність пішла в гірсько-штурмову бригаду (адже гори – це теж туризм). Але головна причина все-таки інша – сімейна.
– Я марила армією з дитинства, – розповідає Валерія. – Правда, не українською (наша до війни мені взагалі не подобалася), а американською, вірніше – голлівудською. А потім під час навчання в університеті вийшла заміж за офіцера 128-ої бригади й вирішила бути поряд. Не спинило навіть народження сина (зараз йому 6 років). Мене довго не хотіли брати в підрозділ через те, що я дівчина. І лише коли комбат прямо спитав, чи поїду в сектор, у зону бойових дій, і я відповіла "так", справа зрушила з місця.
Спочатку Валерії пропонували посаду у відділі зв'язку, але вона відмовилася – не любить паперову й кабінетну роботу.
– Мене верне від паперів, – пояснює дівчина. – Якось довелося збирати в підрозділі підписи, то аж волосся дибки ставало від відрази. Я хотіла в бойовий підрозділ і, як тільки звільнилося місце обслуги ПТРК (протитанковий ракетний комплекс – УП), пішла туди.
Півтора року тому Валерія підписала 3-річний контракт зі 128-ою бригадою і стала оператором українського ПТРК "Корсар".
Побувала в зоні ООС, щоправда, використовувати протитанкову зброю там не довелося. А за тиждень до вторгнення Росії пішла на курси оператора Javelin та NLAW.
– Я освоїла ці натівські ПТРК за кілька днів, – каже Валерія. – Крім них умію працювати з протибункерним американським гранатометом BUNKER, а також українською "Стугною" й радянським "Фаготом". Але з усієї цієї зброї надаю перевагу нашому "Корсару". Він ефективний, компактний і легкий. Javelin, наприклад, важить більше 20 кілограмів – спробуй закинути його собі на плече!
Щойно Росія вторглася в Україну, Валерія просто з навчань попросилася в зону бойових дій. І з ходу опинилася на передку.
– Ми стояли перед селом і чекали на ворожу техніку, – розповідає дівчина. – Кількість була невідома, але ми знали, що вона рухається прямо на нас. Влаштували кілька вогневих точок: одну в посадці, іншу позаду, ближче до блокпосту з бетонними плитами. Я чекала в посадці, і тут по нас почало прилітати з танків. Вони били десь із чотирьох кілометрів, ми їх навіть не бачили через нерівний рельєф.
Я зрозуміла, що треба відходити, й побігла до другої точки біля блокпосту. Погода була жахлива: пішов холодний дощ, глина шматками прилипала до підошви. На другій точці був зокрема Javelin, і я спочатку почала налаштовувати його. Але потім подумала: "Ні, краще все-таки з "Корсара". Готую ПТРК і краєм ока спостерігаю за своїми товаришами. Деякі з них панікували – це видно з поведінки.
Вогнева точка була облаштована посеред дороги, яка вела вниз і проглядалася всього на 300 метрів. Валерія ховалася за бетонним блоком – укриттям, яке могло захистити від танкової гармати хіба психологічно.
– Я під'єднала ракету до ПТРК, встала розімнути ноги й відчуваю, що мене трохи трусить, – згадує дівчина. – Напарник побачив це й почав жартувати: "Не сси", – каже, хоча сам ссить, це чути по голосу, – сміється Валерія.
– Він мене навіть сфотографував там у повен зріст. А потім я зайняла бойову позицію, подивилася в оптику й побачила, як на дорозі починають повільно підніматися три російські прапори, причеплені до антен бронетехніки. З'явилося нереалістичне відчуття, наче все це не насправді, а якась комп'ютерна гра…
Першими по колоні почали стріляти гранатометники з РПГ-7, які стояли попереду. Однак стара радянська зброя була неефективною й не завдала бронетехніці якоїсь шкоди.
– Як тільки почали стріляти гранатометники, в мене в голові виринула інструкція з навчань: не можна робити пуск, якщо твої товариші попереду, – каже Валерія. – Але я зрозуміла, що зараз доведеться її порушити, іншого виходу немає. У наступну секунду за 300 метрів від мене на дорогу виповзає перший танк – великий, жирний Т-72 із російським триколором. І я зразу роблю пуск.
У цю ж мить весь страх і відчуття нереальності зникли, залишилося тільки розуміння – або я його, або він мене. Кілька секунд, і ракета влучає прямо в танк – спалах, гуркіт, клуби чорного диму. Т-72 сповзає вбік, завалюється в кювет, а я як закричу щосили: "Я влучила! Влучила!!!".
Одразу за танком рухалася "коробочка" БРДМ (бойова розвідувальна дозорна машина). Валерія викинула відстріляний тубус, взяла від напарника нову ракету, навела "Корсар" на ціль і зробила пуск.
– Але ПТРК не вистрілив – сіла батарея, – каже Валерія. – "Коробочка" спокійно спустилася в посадку й сховалася серед дерев. А мені так гірко стало – це була перша моя невелика поразка… Хлопці принесли іншу батарею й почали відходити.
Поряд усе частіше вибухали снаряди й мінометні міни, Валерія навіть бачила вдалині ворожого корегувальника, але відстань була такою, що кулі з автомата туди не долітали.
– Я відійшла з дороги вбік і зафіксувала лапу "Корсара" під бетонним блоком. Командир кричить: "Відходимо!". Але я розумію, що колона застопорилася й не наважується йти вперед після підбитого танка. З боку колони стирчала тільки одна башта, напевно, від БМП.
Я навела на неї ПТРК й зробила пуск, але не влучила – відстань була надто мала, і я в метушні не зуміла вірно повести ракету. І тоді, коли вже всі відійшли, я сама під'єднала нову ракету, сіла на землю, прицілилася як слід, зробила пуск і влучила. У БМП здетонував боєкомплект – гуркіт був страшенний. Тільки після цього я відбігла назад за нашими хлопцями і сіла в машину.
Ворожа колона якийсь час стріляла з відстані, а потім рушила вперед. Ніхто її не зупинив, підрозділ змушений був відійти.
– Коли я сіла в машину, то заплакала від прикрості, – згадує Валерія. – Тому що зрозуміла: зараз вони зайдуть у село, а це моя батьківщина – я тут виросла, бувала в цих місцях до війни…
Підрозділ відійшов у центр села, перегрупувався й зайняв нові позиції на перехресті. По вулицях спокійно ходили селяни, на крики військових про те, що потрібно втекти або сховатися, вони не зважали. Перші ж ворожі снаряди почали влучати в житлові будинки, один підбив фуру, що намагалася виїхати з села.
– Я встановила ПТРК на узбіччі, жодного укриття там не було, – каже дівчина. – Якби ворожа техніка виїхала на дорогу, я була б як на долоні. Біля нас почали вибухати снаряди й раптом щось черконуло мене по нозі. Осколок залишив тільки подряпину, але біль був такий, наче це серйозне поранення.
Перекочуюся прямо по калюжі вбік, як раптом збоку спалах, і я відчуваю, ніби мене вдарили по нозі великою брилою асфальту. Я закричала так сильно, що мій крик чули хлопці за кілька сотень метрів. Підповз товариш, відтягнув мене за бронік на узбіччя й наклав на ногу турнікет.
А потім ми разом (я – підстрибом) побігли до нашої вантажівки "ЗиЛ", яка збирала 300-х. Один із хлопців був важким, він лежав у кузові, а іншим довелося через нього перелазити. Навколо вибухали снаряди й міни, вулиця повністю прострілювалася. Я забилася в самий куточок кузова й думала одне: "Якщо ми в цю секунду не виїдемо, сюди прилетить, і ми всі загинемо". Для мене то був самий стрьомний момент того дня…
Вантажівка з пораненими кілька годин їхала до найближчої цивільної лікарні. Температура повітря опустилася, замість дощу пішов сніг і поранені вкрилися інієм.
– Мене сильно трусило від надлишку адреналіну, – каже Валерія. – А ще після того бою я наче зламалася. Була впевнена, що там буде кілька танків і іншої бронетехніки, яку ми перемелемо. А виявилося, що колона мала вісім десятків одиниць техніки, тому в нас не було жодних шансів її зупинити.
Потім мене завезли в операційну, лікар закотив штанину й обрізав термуху, щоб добратися до рани. Я побачила, як нижче коліна стирчать шматки м'яса, й подумала: "Ого, яка смачнюня!.."
Лікування зайняло кілька тижнів, затим була реабілітація. Після поранення м'язи атрофувалися й Валерії довелося заново вчитися ходити. На нозі залишився шрам, який дівчина назвала посмішкою Джокера. Крім соматичного лікування Валерії знадобилася й допомога психолога.
– Оточуючі могли викликати в мене напади агресії, – каже дівчина. – Пригадую, як прогулювалася в Ужгороді набережною, і тут назустріч мені молодий хлопець у спортивному костюмі – сильний, здоровий, доглянутий. Побачив, що я накульгую, й питає з посмішкою: "Що – на лижах травмувалася?" Я ледве стрималася, щоб грубо не послати його…
За знищену ворожу техніку Валерію нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Крім того, дівчину відзначено державною медаллю "Захиснику Вітчизни". Утім, сама вона ставиться до нагород дуже спокійно.
– Нагородили, то нагородили, – каже вона. – Я випадково дізналася про це від заступника ротного. Який толк від нагород, якщо тебе вб'ють?..
Той бій повністю змінив її.
– Я відчула, що людина зовсім не безсмертна, – каже Валерія. – Спочатку ти впевнена, що з тобою нічого не станеться. А після поранення приходить розуміння, наскільки людина вразлива. Якийсь невеличкий осколок може вивести з ладу дуже надовго. Але я знала, куди йду. Тому ми з чоловіком заздалегідь домовилися, що, якщо когось із нас вб'ють, інший повернеться в пункт постійної дислокації частини, щоб не ризикувати життям і не залишити дитину круглою сиротою…
Після лікування й реабілітації дівчина повернулася в свій підрозділ і знову брала участь у боях – уже як оператор "Стугни". Цей ПТРК також відзначився – знищив російську БМП. Вдалий постріл зробив взводний, однак дівчина служить нарівні з чоловіками й знову готова особисто нищити ворога.
– Вам подобається служити в ЗСУ? Ви не розчаровані? – питаю Валерію.
– Не розчарована. У мене ніколи не виникало думки "Все, набридло, ця срана армія в печінці вже сидить". Тут непросто, і мова не тільки про бойові дії й ризик загинути. Я живу з хлопцями, ми часто ночуємо в бліндажах, де умови далекі від комфортних.
Але нормально спілкуємося, жартуємо, тролимо один одного, мене не домагаються. Іноді сваримося, але нічого страшного – в сім'ях теж іноді сваряться. Армія – це теж ніби сім'я, просто велика. Мені тут подобається, це моя стихія. Хоча інші дівчата іноді дивляться на мене як на дуру: "Тобі це подобається? Ну, ти даєш! Справді?".
– Є різниця у використанні зброї чоловіком і жінкою?
– Немає жодної різниці. Головне, чи знає людина свою справу, як її виконує, і чи не боягуз. Бо боягузів теж багато, я їх бачила. До війни багато розповідали, як героїчно будуть бити ворога, і яка ти нікчемна, бо дівчина.
– Судячи з ваших слів, у армії є сексизм…
– Так, звичайно, і не тільки в армії. Пригадую, коли після поранення мене привезли в госпіталь, лікарки як почали голосити: "Ой, женщіна! Куда ми вас положим? Вам нужно отдєльную палату!". "Заспокойтеся, – кажу, – я можу і з хлопцями". "Нєт, вас нужно положіть в отдєльную палату!". "Ну, вибачте, – не втрималася, – я не винна, що в мене пісюн не виріс!..".
В армії такого теж багато. Мені часто казали: "Та що ти зможеш? Жінка, приперлася сюди. Насосала, будеш у штабі сидіти...". Це і свої казали, і командири в учебці. Тут потім перестали, бо мене вже знають. Але я дуже часто таке чула.
Мені воно не подобається, і через це дехто думає, що я не люблю чоловіків. Але я не люблю довбо***ів, котрих дуже багато. Кожен із них думає, що ти вся така слабка, сидиш у штабі й не можеш підняти нічого важчого за ручку, а він такий офігенний самець, що обов'язково тебе зацікавить. Але ні!
– Як ви даєте раду з такими?
– Елементарно – опускаю словесно. Обходжуся без матюків, можу й красиво, літературно – по ситуації. Або коли тебе намагаються під***ати, ти їх перепід***уєш, і над ними починають сміятися інші хлопці. Це безцінно!
Зрідка буває, що до когось не доходить, він не заспокоюється й далі намагається діставати. Таких випадків було мало, і для них у тебе є хороші товариші, які допоможуть. Через мій гострий язик дехто вважає мене злою й кусючою, навіть позивний дали "Оса". Дивно, що ще зуби не повибивали, – сміється Валерія.
– Після початку повномасштабної війни багато дівчат думають про ЗСУ. Ви би порадили їм іти в армію?
– Дівчина має зрозуміти, що їй, образно кажучи, доведеться копатися в лайні: жити в окопах, спати разом із хлопцями в бліндажі на карематі, укриваючись спальником. Навіть якщо її посада такого не передбачає, це все одно може статися. Тому якщо дівчину хвилюють нігтики, зовнішній вигляд, щоденні косметичні процедури, якщо вона буде казати: "Я ж дівчинка, тому мені потрібна окрема кімната!" – їй точно тут не місце…
Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Стежте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
