Свідок Маромороських соляних бунтів XV століття, визвольної боротьби угорців, батьківщина всесвітньовідомих скрипалів нині не має чим привабити туристів
Колись одним із найбільших багатств Закарпаття була... звичайна сіль. Везли її з Солотвинських копалень у Європу возами, а також на човнах і плотах. А на Соляному шляху будували у середні віки замки – для охорони. Декілька років тому завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор презентував «Соляний торговий шлях Верхнього Потисся», який починається на Закарпатті і є частиною загальноєвропейського маршруту. Однак, що саме можна показати під час цієї подорожі туристам, досі не дуже зрозуміло…
Війни і повені руйнували Вилок
Одним із головних перевалочних пунктів було містечко Тісайулак (нині Вилок). У 1417 році тут збудували склади для зберігання дорогоцінного продукту. Соляний дім-склад – унікальна історична споруда і понині височіє у центрі цього населеного пункту. Однак вигляд має занедбаний та непривабливий. Так само, як і більшість інших споруд австро-угорського періоду, такі як, скажімо, будинок багатія Шюрера...
«Вилоку – 707 років» – бачимо напис на стіні Соляного складу. У документах 1304 року селище вперше згадується як Уйлок (у перекладі з угорської – «Нове поселення»). Історичні факти відображені і на гербі, який нещодавно відтворили. Селищний голова Йосип Кілб показує прапор – на срібному щиті дерев’яний човен, яким править селянин у червоному вбранні. Поруч – австро-угорський орел. Річка завжди мала важливе значення для розвитку селища. Бо сучасних автострад не було, а Тиса відігравала роль транспортної артерії. Однак возити сіль було важкою і часто небезпечною працею. Платили за неї робітникам дуже мало. Тому незадоволені селяни не раз організовували повстання та бунти. Коли в 1425 році на Маромороських соляних копальнях виникло заворушення, його активно підтримали й робітники Вилоцького складу. Королівське соляне управління навіть було змушене дещо поліпшити умови праці…
Селище кілька разів руйнували не лише війни (у XVII столітті Вилок розорили турки та поляки), а й великі повені – найбільші були зафіксовані у 1624, 1888, 1933 та 1947 роках. Перша з них знищила майже всі будинки, вода затопила поля. Допомогу в цей скрутний час селищу надали шахтарі соляних рудників, які організували збір грошей для потерпілих.
Подібна ситуація могла повторитися й у 1998 році. «Але нам пощастило тоді захистити Вилок від катастрофи, – каже сільський голова Йосип Кілб. – Вдалося домовитися з угорськими організаціями і терміново перевезти через кордон 50 тисяч мішків, які ми наповнили піском і так укріпили дамбу. Вода піднімалася щогодини, а я особисто п’ять діб практично був на ногах і не зімкнув очей. Залишалося буквально декілька сантиметрів, і всім здавалося, що біду вже не відвернути...». Однак тоді все минулося благополучно, хоча через декілька років знову довелося боротися зі стихією. Йосип Кілб із гордістю показує почесну відзнаку МНС України, за підписом тодішнього міністра Василя Дурдинця і датою – 2 листопада 2001 року. Нині селище надійно захищене дамбою протяжністю 1,8 кілометра – аж до сусіднього села Четфалва.
Соляний дім слугував і куруцам, і сучасним школярам
Сьогоднішній Вилок – на жаль, досить непримітний населений пункт на Виноградівщині, хоча насправді має великі перспективи. Цьому сприяє і зручне розташування біля угорського кордону, де діє митний перехід і чудовий вид на Тису. Як не прикро, але великі промислові об’єкти у селищі не працюють. Хоча колись тут діяли взуттєва фабрика, ДОК, комбікормовий та асфальтобетонний завод, свинокомплекс. На підприємствах працювало до 2 тисяч чоловік, доїжджали навіть з інших сіл. А нині селищний бюджет (1 млн. 600 тис. грн.) поповнюється, в основному, за рахунок підприємців, які працюють у торгівлі.
«Основним завданням для місцевої влади було завершити будівництво освітніх закладів, – розповідає Йосип Кілб. – Корпус української школи № 1 здали у 2007 році. Тепер тут навчаються 393 учні. А угорськомовна школа № 2 споруджена за рахунок благодійного фонду Іштвана Сечені, її відвідують 179 школярів. Навіть важко уявити, що колись мусили проводити уроки у старій будівлі – це приміщення абсолютно не пристосоване для навчання».
Якщо з освітою все гаразд, а днями навіть було відкрито за допомоги обласного та районного бюджетів новий пришкільний спортивний майданчик зі штучним покриттям вартістю 660 тисяч гривень, то з об’єктами туризму справи набагато гірші. Немає у Вилоку жодного музею, а чимало пам’яток архітектури у досить занедбаному стані. А серед них і споруда Соляного складу. На ньому нині встановлено дві пам’ятні таблички – ватажкові куруців Томашу Есе та угорському письменнику Жігмонду Моріцу, який деякий час тут мешкав і навіть створив один зі своїх романів. Однак напису, що будівля XV століття знаходиться під охороною держави, чомусь немає. Парадний вхід давно не функціонує. З тих пір як звідси переїхала школа, Соляний дім стоїть безгосподарним і повільно руйнується.
І хоча ззовні будівля не надто приваблива, але всередині все ще дихає духом старовини – вражають арочні стелі, широкі сходи, довгі підвали. Потрапити сюди можна лише із заднього входу. Зустрічає нечастих гостей тільки павутиння, пилюка, декілька парт та стара дерев’яна підлога. Утім, приміщень багато і вони досить добре збереглися. Після війни тут квартирували військові, потім розташувався інтернат, зрештою – школа. А тепер історична пам’ятка нікому не потрібна. Як розповів селищний голова, знаходиться вона на балансі районного управління освіти. А грошей на реконструкцію у місцевому бюджеті немає…
Хоча щороку саме біля Соляного дому відбуваються урочистості з приводу святкування угорського антифеодального повстання 1703-1711 років. Адже саме у Вилоку селяни під проводом Томаша Есе здобули першу перемогу – 17 жовтня 1702 року напали на соляний склад, де вбили охоронців і захопили гроші, які були використані для озброєння. 24 травня наступного року повстанці знову заволоділи касою управління. Князь Ференц Ракоці ІІ вважав, що захоплення соляного складу має велике значення, про що свідчить кількість солдат, спрямованих на цю операцію – 52 куруців. Так Вилок став центром визвольної боротьби угорців, звідси повсталі планували рушити на Мукачево і захопити замок – твердиню австрійських військ…
У 1903-му році на честь першої перемоги над австрійцями поблизу Вилока угорська влада а встановила пам’ятник із птахом турулом на вершині. Однак його як імперський символ зруйнували у 1945 році, а турул потрапив на подвір’я Ужгородського замку. Лише у 1989-му пам’ятник вдалося відбудувати, зроблено це було за кошти... колгоспу «Прикордонник» і його голови Андора Бірова.
Можливо колись і будівлю Соляного дому буде так само відновлено. Адже втратити таку унікальну споруду – просто неприпустима розкіш. Тут можна розташувати, наприклад, невеличкий готель та музей «Соляного шляху». Давно вже плекає другий задум освітянин Михайло Леньо, який нещодавно святкував свій столітній ювілей. Уже кілька десятиліть він збирає по крихтах матеріали з історії рідного селища. Однак ця прекрасна ідея поки не отримує підтримки влади…
Батьківщинаталантів
Старожил розповідає, що Вилок вважався колись ремісничим, торгівельним й фінансовим центром Угочанської жупи. Тут була філія празького банку, вздовж центральної вулиці працювали численні майстерні, відома на всю округу аптека Ройків, гуртові магазини, готелі та ресторани. Щомісяця збиралися люди на великий ринок худоби, а продукцію місцевих чоботарів знали далеко за межами краю. Немало й відомих персон, які народилися у селищі, серед них – перша жінка-лікар Угорщини Шарлотта Штайнбергер, професор-хімік Лайош Томашовські, всесвітньовідомі скрипалі Едвін Мартон та Шандор Граф Муржа, поет Ласло Варі Фабіан, актриса угорського театру Неллі Сюч... Тож є про кого згадати!
Михайло Леньо жив за сімох режимів, під час епідемії «іспанки» після Першої світової війни в нього померли батько і мати. Закінчив на відмінно гімназію, а згодом поступив до Мукачівської торговельної академії. Працював у багатьох навчальних закладах – починав у Новоселиці ще за часів Карпатської України, а на пенсію вийшов із посади директора Вилоцької середньої школи.
Звісно, і він сподівається, що відновити стару шкільну будівлю (Соляного дому) допоможуть угорці, адже для них вона має важливе історичне значення. Хочеться також вірити, що до справи долучаться і наша влада, і місцеві підприємці та всі, кому не байдужа цікава спадщина.
