Відвідати славетний монастир в Марієповчі було моїм давнім бажанням. Адже туди на прощу ходила ще моя бабка з Порошкова. Однак тоді їй, селянці з чотирма класами, не треба було отримувати Шенгенську візу. Що казати за журналіста, якщо навіть наші найбільші сакральні мистецтвознавці М. Приймич та М.Сирохман не бували в Марієповчі! Тому коли така нагода випала, не роздумував ні секунди.
І. „КУДА ІДЬОШ?”
До пропускного пункту на українсько-угорському кордоні ми доїхали на авто владики Мілана, єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Сам кордон було вирішено переходити пішки, аби не стояти у черзі автівок. (Благо, на «Лужанці» це дозволено). З угорського боку нас уже мала чекати інша машина.
Отож владика у своїй літній сірій сутані з єпископським посохом у руках і я, несучи в одній руці святкові ризи, а в іншій велику коробку з митрою, подалися до кордону. Найбільше здивування ми викликали в угорських прикордонників. «Куда ідьош?» -- запитав один із них владику, беручи наші паспорти. «Марієповч» -- відповіли ми, гадаючи, що це слово матиме на стража кордону магічний вплив. Адже, за всіма довідниками, це -- найвідоміше паломницьке місце Угорщини. Щороку його відвідує від 600 до 800 тисяч прочан.
Проте ще більше за нас здивувався угорський митник, який взагалі нічого не втямив. Він щось нам казав по-угорськи, ми знизували плечима і промовляли як заклинання «Марієповч». Той недовірливо озирав владику у великих окулярах та невеликою вже сивіючою бородою, грався з ліхтарем в руках, яким підсвічує, оглядаючи автівки, і недовірливо хитав головою.
«Пюшпек» -- раптом згадав владика угорське слово «єпископ». «Іген, пюшпек!» -- кивнув я радісно головою, показуючи на його Преосвященство.
«Пюшпек?» -- ще більше спантеличився митник і підозріліше на нас глипнув. «Дьорекатолік» -- згадав ще одне угорське слово владика. «Мункач» -- додав від себе я. «Дьорекатолік?» -- хитав головою митник, змусивши нас показувати свої речі, в тому числі відкрити велику коробку з митрою. «Сігарети?» -- пронизував він нас своїм убивчим поглядом.
«Ні-ні!» -- закивали ми головами, бо обидва є прихильниками здорового способу життя. Нарешті він нас відпустив, ніяк не вірячи, що єпископ може долати кордон пішки. (В Угорщині, мабуть, таке немислиме). На прощання ще нам гукнув, чи й ми до Марієповчі будемо йти пішки, для наочності демонструючи це нам пальцями?
Владика усміхнувся і показав на автівку, яка нас уже чекала на угорському боці. Доки ми підходили до отця Ференца Демка, який теж швидким кроком йшов на зустріч, ми встигли з владикою перекинутися кількома фразами. Я щиро обурювався, як працюючи на кордоні, можна не знати мови сусідньої країни? Адже як тоді належно виконувати свої обов’язки? Турист із Ужгорода, Львова чи Києва не знає по-мадярськи, але митник і прикордонник (угорський та український) повинні знати обидві мови. Єпископ дипломатично змовчав.
Паломники в Марієповчі
ІІ. 65 ВАЖКИХ КІЛОМЕТРІВ.
Від кордону до Марієповчі – кілометрів 65. Увесь цей шлях пішки здолали понад двісті закарпатських паломників, якими вже більше десятка років опікується отець Ференц. Саме він відновив колись вельми популярні на Закарпатті прощі до Марієповчанського монастиря. За Чехословаччини, а особливо СРСР – такі паломництва стали нездійсненними. Кордон був на замку.
Отець Ференц Демко є угорцем і парохом греко-католицької церкви у селі Чома. Невисокого зросту з великими окулярами та довгою густою бородою він нагадує якогось вченого гнома. Жваво жестикулює і щиро висловлює свої емоції, тому їхати з ним цікаво. Владиці він подарував бейдж із символом прощі під номером 236. Саме стільки закарпатців взяли участь у паломництві.
Поки ми долаємо шлях до Марієповчі, дорога до якої пролягає здебільшого через ліси і поля (село трапляється лиш де-не-де), отець Ференц розповідає про перипетії прощі. Паломники зібралися переважно з угорських сіл Закарпаття. Чимало серед них молоді. Прийшло із десяток закарпатських священиків. Цікаво, що в паломництві беруть традиційно участь і невелика група галичан. Священик голосно обурюється, що паломники переходили через кордон з 5-ї години ранку до 14.30, бо в угорців полетів сервер, який обслуговує шенгенські візи. Ми з владикою скрушно хитали головами.
Першого дня прочани подолали половину дороги, заночувавши в селі Пустадобош, де стараннями місцевих жителів їм традиційно забезпечують вечерю та нічліг. А наступного дня доходять вже до монастиря. В прощі бере участь і дружина та двоє неповнолітніх дітей отця Демка. Невдовзі ми їх зустріли біля легендарного монастиря.
За годину ми здолали той шлях, на який прочани витратили два дні ходи. Розмірковуємо, як прогрес за століття пішов уперед. Адже ще сто років тому піші процесії із Закарпаття йшли до своєї ікони понад сто кілометрів, співаючи і молячись. Йшли, аби випросити в Марієповчанської Богородиці благодаті. Хтось злічитися від хвороби, хтось випросити дитину, а хтось – і подякувати за те, що має.
Нинішні паломники теж плекають свої потаємні бажання, які виголошують подумки перед Марієповчанською іконою. І також співають і моляться по дорозі. Отець Демко розповідає про угорських паломників, які пішки прийшли з Дебрецена, подолавши за п’ять днів сто кілометрів. Очолював прочан сам Гайдудорозький греко-католицький єпископ Філіп – з довгою східною бородою та запалими синіми очима.
Аж ось наше авто звертає з траси і за мить перед нами виринає Марієповч. А точніше – поліція. Офіцер у парадній формі посміхається і запитує, чим може допомогти. Отець Демко пояснює, що везе єпископа і чи можна під’їхати до монастиря ближче. Поліцай показує рукою дорогу.
І ось перед нами виринає Марієповчанський храм у всій красі, біля якого нуртує людський натовп. Закарпатських прочан можна пізнати по білих майках із гербом Мукачівської греко-католицької єпархії. А ще по тому, як вони важко ходять, накульгуючи після виснажливої ходи. Чимало з них сидять біля фонтану у вигляді химерних кам’яних чайок, що злітають із застиглих морських хвиль. Щоправда, благодатна волога не підіймається тут грайливими струменем в повітря, а спадає краплями з відкритих пащ закам’янілих риб. Спека, либонь, пожерла всю воду. Люди рятуються у затінку дерев, яких тут доволі густо. Але мені кортить все довкола роздивитися, адже після вечірньої служби доведеться з владикою повертатися назад.
Вівтар зі святою іконою
ІІІ. ОЛЬШАВСЬКИЙ, БОКШАЙ І ВАСИЛІЯНИ
Марієповчанський кафедральний собор справді величний. Збудований у середині ХІХ століття з двома високими вежами, він вражає легкістю і піднесеністю. Територія храму обнесена довкола муром з бійницями. Ліворуч у формі прямокутника -- великий двоповерховий монастир отців-василян, які завжди опікувалися святинею.
На пишній бронзовій брамі храму відтворені події з історії Марієповчі. Зокрема, візит Папи Римського Івана Павла ІІ у 1991 році. Тоді тут зібралося чверть мільйона паломників.
Грізний лев і тигр поклали свої бронзові лапи на три знаменні дати – 1696, 1715, 1905, коли сльозилася знаменита ікона. Над брамою височіє великий герб Мукачівського єпископа Емануїла Ольшавського, свідка вікопомних подій. Його бронзовий портрет – з довгим волоссям і бородою -- вибито і на металевих дверях, поруч із зображеннями Папи Пія XII, котрий дав церкві величний статус «Базиліки мінор», Папи Івана Павла ІІ та покійного гайдудорозького єпископа Міклоша Дудаша, що народився в Марієповчі.
Убранство Марієповчанського храму вражає. За красою він може конкурувати з Ужгородським кафедральним собором. Величний іконостас, якому вже понад двісті років, нагадує про східну традицію. Всюди у церкві угорські написи. Тільки на давніх іконах святих видно нашу рідну кирилицю, що ще раз свідчить про етнічне походження тутешніх мешканців, які з часом були помадярщені. До слова, кириличні написи відновили тільки недавно, коли робили реставрацію. Вирішили: хай будуть оригінальні, а не пізніші, угорські.
Ікона Марієповчанської Богородиці з немовлям має свій пишний вівтар, який покритий золотою барвою. Над іконою – скульптура двох янголів, що тримають корону. Прочани підіймаються до ікони спеціальними сходами. Наче отримуючи можливість зосередитися на цій унікальній миті.
Настоятель монастиря -- закарпатець отець Авельї
Вражають у храмі і величні розписи, в тому числі і нашого Йосипа Бокшая, який намалював картини на біблійні мотиви на стелі. (Так, як і в Ужгородському кафедральному соборі). На стінах вмуровані гранітні таблички з прізвищами благодійників. Їх десятки й десятки. Полум’я від свічок танцює ритуальний танок. Паломники з різних країнах тихо вимолюють для себе благочестя.
Знадвору чутно Службу Божу, яку провадить владика Мілан. Вона транслюється на всю територію Маріє-Повчанського храму.
У крипті, під нашими ногами, спочивають єпископи. У тому числі й мукачівський владика Ольшавський, який збудував цей храм і заповів себе поховати у ньому. В монастирі василіан зберігається і його великий портрет. Тут є чудовий музей Марієповчанської святині. Прекрасний приклад, як треба бережно ставитися до своєї історії.
Біля монастиря спорудили дерев’яну церківцю -- на кшталт тої, в якій посеред іконостасу знаходився образ Богородиці, що заплакав. І вражений австрійський генерал особисто втирав йому сльози своєю хустинкою.
Настоятель монастиря отець Авель (Сочка) родом із села Братова Виноградівського району. Тому добре говорить українською. Розповідає, що перші василіяни з Мукачева оселилися в Марієповчі, коли заплакала ікона. Відтоді вони тут. Щоправда, за часів соціалізму монастир закрили, а в давніх стінах відкрили божевільню. На щастя, тепер тут знову живуть і моляться монахи, приймаючи вірників із цілого світу.
Адже Марієповч є головною святинею Угорщини, пов’язаною із культом Богородиці. Такою ж, як Зарваниця в Україні, Ченстохова у Польщі чи Фатіма в Португалії. Нещодавно Угорщина проголосила Марієповч місцем національного паломництва. Так що воно є святим не тільки для 300 тисяч місцевих греко-католиків, а для кожного угорця.
Серед сімох братів-василіян, які нині мешкають в монастирі, є ще один закарпатець -- отець Хризостом („Златоуст” -- по-грецьки). Василь Леврінц народився в Берегові, ходив ув українську школу і навіть вчився кілька років у галицьких монастирях. Так що й нині, попри те, що в 1912 році Марієповчанська обитель юридично перестала підпорядковуватися Мукачівській єпархії, тут все ще тримається зв’язок із Закарпаттям. Бодай людський.
Саме містечко є найменшим в Угорщині. І має такий статус тільки завдяки своїй святині. Одноповерхове, спокійне, умиротворене. Таке враження, що тут тільки моляться. Є в Марієповчі і давня римо-католицька церква, яка, очевидно, стояла ще до заселення цих місць українцями. Тутешнє угорське поселення було з різних причин спустошене в пізньому середньовіччі. Однак і переселенці зі Сходу через сотню-другу років змадарязувалися під впливом місцевих угорців та завдяки державній асиміляційній політиці. Тепер тут знову лунає тільки угорська мова.
Ми від’їжджали додому вже в сутінках. Світло фар пронизувало дорогу на Берегово, а перед очима все ще стояли чудові картини прекрасного відпустового місця і головна святиня, намальована невмілою рукою сільського художника – Богородиця з Ісусом на руках.
Олександр Гаврош
У гербі Марієповчі домінують синьо-жовті кольори
