Прокрустове ложе наших понять про Тараса Шевченка розширюється: з-поміж плюс-мінус 30 автопортретів генія, виявляється, є і … оголений, який донедавна тримався за сімома замками.
Точкою опори цієї публікації є дослідження чільного шевченкознавця, професора Гарвардського університету Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо». Отже, без преамбули: Бог української літератури намалював себе оголеним. Отже, прокрустове ложе наших понять про генія розширюється…
Автопортретами Кобзар зайвий раз самостверджувався
Як фіксує «Шевченківський словник», із мистецької спадщини поета збереглося 835 творів, а понад 270 робіт втрачено. У часових межах живописний і графічний світ Шевченка звикли ділити на три періоди: перший – роботи до академічного часу і до заслання (1830 – 1847), другий – твори років заслання (1847 – 1857) і третій – роботи, виконані після повернення з каторги й до смерті (1857 – 1861). Та це так, принагідно.
Зокрема ж автопортрети Шевченко малював упродовж усього життя (щонайменше доля двох – невідома, а кілька потребують щодо авторства додаткової експертизи) і, до речі, вважається одним із зачинателів українського автопортрету. У мистецтвознавстві існує резонна думка: художник, котрий малює власну персону, часто-густо милується своєю зовнішністю, своїм талантом (ані сим, ані тим Всевишній Шевченка не обділив), словом, залюблений у себе. Боязко робити такий закид на адресу Кобзаря, але що він, як мовиться, знав собі ціну – факт (хоча б хрестоматійне: «А слава – заповідь моя»). Однак, гадаю, не помилюся, коли стверджуватиму, що автопортретами Шевченко зайвий раз самостверджувався, причім не на інтуїтивному рівні, а свідомо: кріпацтво, 10-річне заслання, обшуки, творча задуха, постійне розуміння того, що за ним полюють, вимагали, фігурально висловлюючись, ставити перед собою дзеркало і брати до рук до пензля.
Та ближче до теми. На «крамольний» автопортрет свого часу наклало табу як «царське літературознавство», так, звісно, і радянське. В обох випадках нема чого дивуватися. У першому верхівка дрижала, як біс перед ладаном, і перед одягнутим Шевченком, і перед його оголеним, як нерв, словом, а в другому – оголені гені талії підірвали б основи (і це без жартів!) безпрецедентно високої комуністичної моралі. Плюс працівники Інституту літератури ім. Т. Шевченка, де зберігається оригінал рисунка, дістали б прописку (лише уявити: поет-революціонер, поет-демократ – і голий?!) на Колимі. Тому в Шевченкіані, окрім спеціалізованої, ви не знайдете навіть побіжної згадки про цей автопортрет. Належне хіба що необхідно віддати літературознавцю Сергію Єфремову, котрий репродукував рисунок в академічному виданні, однак увесь тираж сталінські сатрапи 1932 року знищили.
Про історію пікантної самопроекції. У квітні 1847 року Шевченка заарештували по справі Кирило-Мефодіївського товариства. Вирок – солдатська муштра в Окремому Оренбурзькому корпусі під якнайсуворішим наглядом. Згодом – Аральська експедиція (1848-1849). От де й народився неординарний шедевр. Як акцентує Григорій Грабович, у світовому мистецтві оголені автопортрети можна порахувати на пальцях однієї руки. Зрештою, корені Шевченкового, можливо, ховаються і в спілкуванні з художниками Василем Ширяевим, Іваном Сошенком, Карлом Брюлловим, Олексієм Венеціановим, Василем Григоровичем, у навчанні в Академії мистецтв: міг, скажімо, десь щось почути, побачити. До слова, у повісті «Художник» Шевченко згадує один із трактатів Альбрехта Дюрера – німецького митця доби Відродження. А в «Щоденнику» з осудом пише про сучасних йому живописців мюнхенської школи, котрі ледь не копіювали стиль Дюрера. Але попри все беззастережним алібі могла б слугувати і розкріпачена фантазія Шевченка. І до того ж необхідно бути сміливим і мати неабияке почуття гумору (доказ – ранні автошаржі), аби задум втілити на папері. Та й загалом на тлі поетичної і мистецької творчості початку періоду заслання оголене самозображення видається не лише своєрідним бунтом проти царської заборони писати й малювати, а й відвертим знущанням.
«Сороміцьке» самозображення є крижаною купіллю для обивателів
Григорій Грабович слушно припускає, що автопортрет розповідає про певний курйоз (найвірогідніше, поет перед тим, як його малювати, випив децу-дві і був у веселому настрої): «Може, Шевченко відбився від групи, десь купався або спав, а тепер… поспішає на берег до корабля, який нібито відпливає». Український історик мистецтва, академік Олексій Новицький (1862-1934) – глибокий знавець автопортретів Шевченка – дав ось який коментар до рисунка: «Голий чоловік (найімовірніше, щоб приспати цензуру, вони із Сергієм Єфремовим ніде не заїкнулися, що це автопортрет. – М.Ф.) із закинутою на плечі киреєю, вітром розвіяною, іде понад морем,у чоботах, кашкеті, із ціпком у руці. Праворуч нарис човна на два вітрила. Олівцем». Отож автопортрет не є довершеним на 100 відсотків.
У «захалявній» торбині, мабуть, те, без чого Шевченко себе ніколи не мислив, – перо або олівець, папір або альбом-книжечка-блокнот. Прикметно, що за великим кашкетом очі – в тіні. Тарас Григорович, як пише Григорій Грабович, не видаючи себе зовні, ніби глузує з глядача: мовляв, ви гадали, що «Батько, Пророк не має статі?» І ще: у поверхневому сенсі автопортрет – що артистичний епатаж, однак у глибшому – абсолютно інше: ствердження своєї людськості. До слова, на всіх автопортретах (принаймні тих, що доступні пересічному читачу) Шевченко серйозний, замислений, скорботний, тому тут мимоволі напрошується з-під вус усмішка, хоча б натяк на неї, однак…
Оголена самопроекція півтора сторіччя чекала на повнокровне життя і нині є ніби викликом тому трафаретному аналізу, дешевому пафосу, який великою мірою перекочував із радянського і в незалежне шевченкознавство (до уваги, зрозуміло, не береться діаспорне). Цей «непристойний» автопортрет є крижаною купіллю і для обивателів, для котрих Шевченко – не людина, а ікона, святая святих, символ, культ, у якому спрацьовує процес компенсації: поет такий великий, що ми й самі не певні його величі.
Попри будь-які пояснення громадські цнота, заангажованість – вічні. Зрештою, є й така порода людей – сноби, котрі за всіх обставин шліфували б Шевченка, говорили б напівправду: мовляв, на благо того ж Шевченка. Не що інше, як ведмежа послуга. Та кому, як не нам – німим рабам – адресоване Шевченкове:
… А на громаду хоч наплюй!
Вона – капуста головата,
А втім, як знаєш, пане-брате,
Не дурень, сам собі міркуй.
У кінці ще хочеться трохи потертися біля маститого американського літературознавця, котрий у цій же сенсаційній розвідці (а це лише уривок із нового дослідження «Шевченко, якого не знаємо»), пишучи про участь поета в розкопках могили Переп’ят, цитує чорним по білому напис Шевченка над невинним пейзажем «Церква з дзвіницею»:
В Перепьяти у ями
Копали там х..ми.
У «повному академічному» виданні творів Шевченка до цих «нецензурних» рядків додана анотація: «Над рисунком олівцем рукою Шевченка напис (не репродукується), в якому згадуються розкопки могили Переп’ят». Воістину, це ж як має заграти фантазія, аби дослідник хоча б на йоту відтворив двовірш! Справді, чому забули додати, що напис – римований? Але це вже тема окремої розмови.
P.S. Наполегливо прошу не називати мене Лесем Бузиною місцевого ґатунку ).
Михайло Фединишинець, спеціально для Мукачево.net
