Не так давно очільник Росії, твердженням, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, спробував вкрасти в українських учасників Другої світової їхній внесок у Перемогу над фашизмом. Тепер цей параноїк, використовуючи фашистські методи, зазіхнув і на саму Україну.
Наш народ заплатив за ту Перемогу найбільшу ціну. До Червоної Армії було мобілізовано майже 6 мільйонів українців, 3,5 мільйони з них загинули. Загальні втрати України – включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими – становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.
І тим не менш чомусь і досі на пам’ятнику визволителям у нашому рідному Мукачеві написано «Слава русскому оружию»? Чому!?! Адже загальновідомо, що з другої половини 1943 року українці становили 60 – 80% солдатів у з’єднаннях Українських фронтів, утому числі і Четвертого Українського, який визволяв Закарпаття. Нагадаємо, що тоді не існувало окремої російської армії (за винятком армії Власова, що воювала на фашистській стороні). Була Радянська армія, де українці, забувши про багатовікове поневолення, воювали разом з росіянами і всіма іншими народами СРСР проти фашистів.
На жаль, ми не застали в живих своїх прадідів, які пішли на фронт захищати нашу Батьківщину, але ми дуже хочемо зберегти пам'ять про них у своєму серці і розповісти про це іншим.
Наш прадід Олександр Якович Цепурдей народився у 1909 році в містечку Лиса Гора Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, яке свого часу виникло як одна з козацьких паланок Запорізької Січі. У 1935 році він закінчив Харківську школу червоних старшин. На фронт потрапив 5 липня 1941 року на посаді ад’ютанта командира 60 окремого винищувального протитанкового дивізіону 46 стрілецької дивізії. Ось як в нагородному листі описаний один з боїв за його участю: - "…14 липня 1941 року під Смоленськом дивізіон прийняв бій з наступаючою зі сторони Демидова групою танків. Після загибелі командира батареї, майор Цепурдей, не зважаючи на поранення, прийняв командування батареєю, яка під його керівництвом знищила 5 фашистських танків".
Після одужання дідусь командував різними артилерійськими частинами, був нагороджений орденами "Червоний прапор" і "Червона зірка", медалями "За бойові заслуги", "За оборону Москви" та "За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні", подяками Верховного Головнокомандувача за відмінні бойові дії при прориві потужної довготривалої глибоко ешелонованої оборони противника в районі Мазурських озер і оволодіння містом Бартен, за відмінні бойові дії при оволодінні містами Ландсберг, Бартенштайн та Прейсиш Айлау.
20 лютого 1945 року гвардії полковник Цепурдей був важко поранений під час штурму Кенігсбергу.
По закінченню війни він служив в Мукачеві помічником командира 96-го та 4-го гвардійських мінометних полків 3-го Карпатського стрілецького корпусу. Звільнений в запас у серпні 1948, помер в Мукачеві у травні 1958 року.
Рідна сестра Олександра Яковича Панна Яківна Цепурдей закінчила війну 22-річною, у званні гвардії старшого лейтенанта медичної служби, була поранена. Нагороджена двома медалями "За відвагу", орденом "Вітчизняна війна" ІІ ступеня. На фронті з червня 1941. У листопаді 1943 року командир частини написав: - "… товариш Цепурдей протягом усіх бойових операцій 153-го гвардійського стрілецького полку 52-ї гвардійської стрілецької дивізії чуйно ставилася до поранених. Тільки під час боїв за Слобожанщину, знаходячись на передовій, надала першу допомогу і організувала евакуацію в тил 45 поранених. У боях з 8 по 14 листопада 1943 року в районі станції Невель вміло і швидко надала першу допомогу більш ніж 75 пораненим". З нагородного листа у травні 1945 року: - "Гвардії старший лейтенант Цепурдей є активною учасницею всіх наступальних боїв 90-го Окремого Гвардійського винищувально-протитанкового дивізіону 85-ї Гвардійської Червонопрапорної Ризької стрілецької дивізії з липня 1944 року. Під артилерійським і автоматно-кулеметним обстрілом противника вона надавала першу допомогу пораненим і евакуювала їх з поля бою, чим, завдяки своїй сміливості і ініціативи в бою, врятувала їх життя". Після війни Панна Яківна працювала в Мукачівському військовому шпиталі. Померла в Мукачеві 1991 року.
Рідний брат нашої прабабусі Галини Денисівни Цепурдей Олексій Щербенок під час оборони Севастополя командував взводом легендарної 7-ї бригади морської піхоти. Пропав безвісти в боях у липні 1942 р.
Племінник прабабусі Володимир Дюк був мобілізований до армії у вересні 1943 року. Коротка фронтова доля 17-річного солдата залишилася невідомою для його рідних. Останній лист з фронту від нього прийшов 28 квітня 1944 з Молдови. З історії 301-ї Донецької, ордена Суворова стрілецької дивізії відомо, що 1054-й стрілецький полк, в якому служив Володимир, з жовтня 1943 по лютий 1944 брав участь у прориві так званого «Східного валу» , що вважався гітлерівцями неприступним, у форсуванні Дніпра, визволяв місто Нікополь. У березні та квітні 1944 дивізія воювала вже на півдні України, вийшла до Південного Бугу, а окремі полки прорвалися до Дністра, звідки почали битву за звільнення Молдовії. Десь там у липні 1944 Володимир пропав безвісти.
Його тато Іван Павлович Дюк (1894 р.н.) був учасником Першої світової та Громадянської воєн. На фронтах Великої Вітчизняної з червня 1941 – служив фельдшером санітарної роти польового евакопункту Західного фронту та Другого Українського фронтів. Нагороджений медалями "За оборону Москви", "За Перемогу над Німеччиною" та "За взяття Берліна".
Інший наш прадід по батьковій лінії – Дмитро Михайлович Шевченко народився 1907 року в селі Малий Митник Мазурівської волості Літинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, в сім’ї вчителя сільської початкової школи. Після здобуття педагогічної освіти працював вчителем, потім – завучем Тульчинського педучилища.
Рятуючи доньок від голодомору переїхав з сім’єю до Краснодарського краю, де в місті Туапсе аж до війни працював директором школи. Через поганий зір у діючу армію його не взяли (у дитинстві пошкодив зір і був звільнений від військового обов'язку), тому він продовжував педагогічну діяльність у школі, яку було переведено у штольні. У березні 1942 року гітлерівці зробили перші масовані авіанальоти на Туапсе, який був важливою військово-морською базою Чорноморського флоту. Фашисти перетворили його на купи руїн. Але місто жило, боролось. Багато жителів стали бійцями народного ополчення, винищувального батальйону. Вчительська сім’я Шевченків теж пішла на боротьбу з ворогом: Дмитро Михайлович був призначений командиром загону №1 Сочинського напрямку, а Юлія Марківна – рядовим бійцем. На фронті вони перебували до кінця осені 1942 року, аж поки не були евакуйовані разом з багатьма іншими цивільними наказом начальника штабу оборони міста до Грузії. У 1944 році дідусь був нагороджений медаллю "За оборону Кавказу".
В серпні 1944 року Дмитро Михайлович Шевченко був відкликаний Наркоматом освіти України для роботи у звільнених від окупантів територіях і призначений завучем Бершадського педагогічного училища.
29 червня 1945 після підписання договору між Радянським Союзом і Чехословацькою Республікою, з Україною було возз’єднано Закарпаття. З метою ліквідації неписьменності і малописьменності Міністерством освіти УРСР у визволений край було відправлено сотні досвідчених педагогічних працівників, одним з перших серед них був Дмитро Шевченко. Для прискореної і якісної підготовки вчителів в Ужгороді запрацювало педагогічне училище, де Дмитро Михайлович працював завучем та викладачем педагогіки і психології аж до відкриття на його базі у 1951 році Ужгородського державного учительського інституту. А з вересня 1951 року обіймав посаду завуча Мукачівської середньої школи № 2, на якій працював аж до пенсії. У 1953 році був нагороджений орденом "Трудового Червоного Прапору", у 1955 став Відмінником народної освіти України, а у 1969 році першим на Закарпатті був нагороджений відзнакою Міністерства освіти "Відмінник освіти СРСР".
Його дружина, Юлія Марківна Шевченко (Хворостян), вчителька початкових класів Мукачівської ЗОШ № 2, також за педагогічну діяльність у 1953 році була нагороджена орденом "Знак Пошани". Наслідували батьків і їхні діти: донька Владлена Дмитрівна Дегтярьова та син Павло Дмитрович Шевченко працювали вчителями та директорами мукачівських шкіл, донька Галина Дмитрівна Цепурдей - суддею цивільної колегії Закарпатського обласного суду, після відставки – редактором юридичного відділу газети "Срібна Земля".
Чоловік Владлени Григорій Васильович Дегтярьов (1926 р.н.) був мобілізований до армії після визволення рідного Кіровограду, 17-річним. Приймав участь у боях з жовтня 1944, був командиром відділення 56 армійського запасного стрілецького полку Четвертого Українського фронту. Нагороджений медалями "За відвагу" і "За бойові заслуги". По закінченні війни служив у Мукачеві, після демобілізації довгий час працював вчителем у ЗОШ № 20, був одним з ініціаторів та активним учасником створення міського музею Бойової Слави (музею "Пам’ять"). Помер у жовтні 2012 р.
Дідусева сестра Дарина (1904 р.н.) у травні 1942 року добровільно вступила в Червону Армію, у складі 27-ї окремої моторизованої інженерної бригади брала участь у бойових діях на Південному, Закавказькому, Північно-Кавказькому, Степовому і Другому Українському фронтах, пройшла весь шлях бригади від Кавказу до Чехословаччини. Була нагороджена орденом "Червона Зірка" та медаллю "За бойові заслуги". Її син Леонід Афанасович Воронцов (1921р.н.) під час війни з Японією командував взводом 37 окремого батальйону 47-ї окремої мотоінженерної бригади Другого Далекосхідного фронту. Повернувся з війни з орденами "Червона Зірка" та "Червоний Прапор".
Дідусевий племінник Григорій Степанович Лановий (1907р.н.) з серпня 1941 командував окремим бронепоїздом № 3, з 1942 року і до кінця війни був командиром 61-го окремого дивізіону бронепоїздів, пройшов з боями всю Україну, спочатку від Дніпра на схід, потім – у наступі – від Донбасу до Карпат. Закінчив війну у званні підполковника, був нагороджений орденом Леніна, двома орденами "Червона Зірка" та двома орденами "Червоний Прапор", медалями.
У дідуся нашої мами Олексія Пилиповича Сорокатого (народився 1916 року в селі Пудлівці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) війна забрала трьох братів.
Першим, у грудні 1941, пропав безвісти наймолодший – 22-річний Михайло Сорокатий. За деякими даними він загинув у партизанах.
30-річний Антон (1914 р.н.) встиг повоювати лише півроку. Червоноармієць, стрілок 465-го стрілецького полку 167-ї стрілецької Сумсько-Київської, двічі Червонопрапорної дивізії 1 -ї Гвардійської армії Четвертого Українського фронту. Приймав участь у визволенні Закарпаття. Нагороджений медаллю "За відвагу". У наказі про нагородження сказано: - "Нагородити помічника навідника 1 -й кулеметної роти червоноармійця Сорокатого Антона Пилиповича за те , що на висоті 603 14-15 жовтня 1944 року він вогнем з кулемета знищив 2 вогневі точки і 8 солдатів противника".
Загинув 8 листопада 1944, був похований у братській могилі в селі Ясенов (12 км на захід від Ужгороду). У 1946 році перепохований на військовому меморіалі в місті Михайлівці (Словаччина).
Найстарший з братів Сорокатих – Йосиф на фронті був з червня 1941 року, воював на Південно-Західному, Південному, Четвертому і Третьому Українських, і Першому Білоруському фронтах. У червні 1941 року біля Полтави був поранений. Командир гармати батареї 45-мм гармат 899-го стрілецького полку 248 стрілецької Одеської дивізії. Нагороджений медаллю "За відвагу", орденом "Червона Зірка". З полком пройшов славний бойовий шлях від Волги до Одеру, учасник визволення Миколаєва та Одеси. Загинув 19 квітня 1945, був похований у братській могилі кладовища Червоної Армії міста Кюстрин (Німеччина, 60 км на схід від Берліна), нині це Костшин- над- Одрою Гожувского повіту Любуського воєводства Республіки Польща.
Наш прадідусь Олексій Пилипович Сорокатий на фронт попав весною 1944 року. Був мінометником 3-го стрілецького батальйону 985-го стрілецького полку 226-ї Київсько-Глухівської ордена Суворова стрілецької дивізії. За те, що 23 липня 1944 року в районі села Черемхув під час прориву оборони противника влучними пострілами з міномета знищив кулеметну точку противника та її розрахунок, був нагороджений медаллю "За бойові заслуги". На щастя, він, як і другий мамин дідусь Павло Микитович Расчупкін, повернувся з війни він живим.
Павло Микитович воював з 5 листопада 1942 року на Південно-Західному, Воронезькому, Першому Українському та Першому Білоруському фронтах, учасник боїв на Прохоровському плацдармі (Курська битва). Також був нагороджений медаллю "За бойові заслуги".
Всю інформацію про подвиги наших рідних ми нашли на сайті "Подвиг народу", це – електронний банк документів, де є накази по військах про нагородження і нагородні документи, в яких описується подвиг, за який солдат отримав нагороду. За описами в нагородному листі – скупими канцелярськими словами – ми побачили своїх рідних на тій жахливій війні. Ми з вами ніколи не бачилися, але нам так вас не вистачає, нам так важко без вас. І нехай земля всім вам буде пухом. Скоро – День Перемоги. Для нас же це назавжди буде ДНЕМ ПАМ'ЯТІ.
Ніна та Катерина Цепурдей, учениці Мукачівської гімназії, для Мукачево.net
