Поїхали ми сьогодні знімати 121-шу серію безкінечного сюжету на тему незаконного видобутку гравію з Тиси. Де тільки ми вже не знімали цю «сантабарбару». Колись і голову села одного піймали на бізнесі цьому, і дільничного міліціонера. Давно то було…. Тепер дісталися до виноградівської Гетині. Приїхали, виходжу з машини. Люди дивляться занепокоєно якось. «А ви що самі, без охорони?»-питає один дядечко і міряє мене зверху вниз. «Ну так. А що треба?» Люди перешіптуються: «Що точно самі поїдете?Він дуже нервовий. Бити може.» «Ого- думаю собі! – А в суботу свято меду. При параді маю бути! А тут така перспектива!»
Одним словом, сідає з нами сільський депутат і їдемо на Тису. По дорозі, на місці колишніх силосних ям, кипить робота: засипають гравій у вантажівки. А того гравію стільки вже, що й оком не охопити. Кілька вантажівок, тракторець. Оператор бере камеру, я – мікрофона і йдемо питати, що ж то народ там робить і чи має на такий промисел дозвіл. Ще й двох кроків не встигли ступити, як народ той засуєтився дивно так. Чую крики якісь. Тракторець давай навтьоки по полю. Дядечко такий солідний, у джинсах і футболці білій, здалеку мене сверлить очима крізь темні окуляри. Думаю, мабуть, це той що вдарити може. В мій бік дивиться той дядечко і за телефон хапається. Дзвонить комусь. Видно, що нервує.
Підходжу ближче. Ніби симпатичний, такий підтягнутий, спортивної статури, бритоголовий. Чую, угорською так вже кляне на нас у телефон….Ха! Я ж то угорську тепер трохи «тудом». «Ой!,- думаю.- Лишенько мені!» «Доброго дня!» - кажу. Не встигла я й представитись, а дядько розвернувся спиною і як дремане у верболози! «Господи,- кричу.- Та куди ж ви втікаєте! Я не можу за вами так швидко бігти!» Ноги мені заплітаються, біжу навздогін і щось там намагаюся пояснити. Що документи хочу поглянути, дозволи. Що мені важлива його думка. Бо ж, може, то люди у селі від заздрощів на нього наговорюють, що дармовим гравієм торгує. Добігла я до корчів якихось. Дядькові широкі плечі
біліються далеко між густих кущів. Долинає голос звідти. Чую, підмогу викликає. А що вже лається!!! Жах! Видно питають його, хто ми такі. А він каже: «Та один …( тут звук пі-і-і-і-і-і-і-і ), ще один ( тут знову звук пі-і-і-і-і-і-і) з камерою і баба біла з мікрофоном!» «Ого!-думаю.-Як мило! Чоловіків облаяв, а мене снігуронькою назвав!»
Минуло зо п»ять хвилин. Точно! Підмога їде. Мерседес такий гарний, сріблястий, із затемненими вікнами. Пішов дядько туди. Щось киває в мій бік. «Ну, - гадаю собі- час «Ч» настав і для мене». Дзвоню і собі. У
разі найменшої небезпеки я зобов»язана дзвонити керівництву. Записують прізвища, імена, номера автівок. Записують, де я знаходжуся і хто поруч зі мною. Бажають успіху, я дякую і йду працювати далі. Їдемо на берег Тиси. У руслі гігантські загати з дерев. Весь берег, ніби велетенськими кротами проритий. Озерця утворилися. Пам»ятаю, інспектори з рибохорони розповідали мені, що такі озерця є смертельною пасткою для мальків. А то ж нерест якраз.
Депутат каже, що сьогодні вже не працювала техніка у руслі. Що гравію вже навозили і тепер лиш продають його. Їду у сільраду. Голова села стинає плечима: «Нема дозволу у того підприємця. І в бюджет він грошей не сплачує. Колись йому дозволили очищати русло ріки. Але то вже роки пройшли.» «А як же так виходить, що на землях села орудує той дядько, а ніхто толком не знає, що й до чого?»- не вгамовуюся я. «Та ми вже недавно збиралися з головами сіл і обговорювали цю проблему. То не лише в Гетині така ситуація»- відповідає мені голова села. З усього я розумію, що всі в курсі проблеми, але вирішити її не можуть, чи то не хочуть.
А тут люди в селі шепнули, що родичається наш бізнесмен з кимось із районного водного господарства. Що, мовляв, тому йому все сходить з рук. Перепитую у знаючих осіб. «Ага, - кивають, - так і є. Родича має там!» Їдемо до водників. Керівника нема. Заступник вичерпно пояснює: «Жодних дозволів на видобуток гравію і на розчищення русла у названого підприємця нема! Таке право має одне-єдине підприємство. Процедура складна і проходить через область». Оце так! «А чому ж ви не покараєте того, хто гравій дармовий черпає?» «А не можемо ми, -відповідає водник. – Нема у нас таких повноважень»
Одним словом, приїхали… Ну і що тепер? На Тисі техніка вже не вигрібає гравій. А те, що повні силосні ями ним засипані, то й що? Може, то купив собі бізнесмен той гравій, а не начерпав його з Тиси? Хоча…Якщо міліція захоче, то притиснуть. Ще й як притиснуть. Ну…Я собі думаю так. А як буде – не знаю.
