Певно, із усіх жителів Довгого свій родовід із найдавніших часів знають Паничі. Найповажніший із них Іван Йосипович Панич, кандидат психологічних наук, доктор економічних наук із психології управління, топ-менеджер, балетмейстер знаменитої колись Верховини, і розповів мені дещицю із цікавезної історії свого роду.
Юлія Паніч народилася 1763 році і похована у місті Нові Сад у Сербії. Вона мала двох синів: Йосипа та Івана. Хлопці були дужими та не дуже багатими. Але заробити грошей хотіли. Це бажання привело їх до війська Наполеона. Вони завербувалися, отримали за це певну суму, пройшли навчання і пішли воювати. Взяли участь у поході Наполеона на москву 1812 року. Але, дійшовши до Закарпаття, вирішили, що війна – то не їхня справа. Вирішили залишитися на Срібній Землі. Один одружився в селі Давидково, а інший, поживши трохи тут подався на Сигет (Румунія). У 1860 році уже син давидківського Паніча був поліцейським у Довгому. Звали його Йосип. А дід нашого доктора економічних наук, теж Іван Йосипович, народився вже у Довгому 1877 року.
У діда Івана Йосиповича Панича було три сини: Степан (1902 р.н.), Карло (1905 р.н.) та Йосип (1907 р.н.). Карло закінчив Пражський університет та був інженером. Будував нашу вузькоколійку від Довгого на Кушницю та Березники. На тому будівництві працював і мій дід Іван Васильович Кузан. А наймолодший із Паничів Йосип був гентешом (м’ясником). У нього народилося 4 синів і дві доньки: Іван, з яким я вів цю розмову у чудовому ресторані Шарм, Степан, який проживає в Довгому, на старовині, а інші живуть у світі.
Іван Йосипович Панич, дід Івана Йосиповича, був уже багатим чоловіком. Він володів 30-ма гектарами землі. Його син Йосип примножив багатства до 64 гектарів. Усі землі по вулиці Боднарівській та Полуневок від центру села і до річки Боржава належали Іванові Паничу. Крім того він мав 16 гектарів лісу та 12 гектарів саду у Задницькій Бистрій. Жили Паничі у саменькому центрі села, на П’яцу, у великій хаті, де, крім усього іншого, був і «вендиґлӳв», тобто Мотель.
Варто сказати кілька слів про роботу ліцензованого гентеша, яка у ті часи була не тільки прибутковою, але і дуже регламентованою. Велике село, як наше, мало право мати трьох гентешів і одного по роботи із гусьми для євреїв. Йосип Панич мав ліцензію і платив податки. Крім того він міг мати не більше одного учня (помічника) в рік. Його учень після завершення навчання складав іспит. А якщо він отримував незадовільні оцінки, то ліцензію забирали від його вчителя. Та Йосип був добрим учителем. У його домі завжди було вдосталь м’яса і до м’яса. У його домі завжди шанували і культивували гідність, честь, порядність та науку. І самий Іван, і його друзі Боднарівський Василь, Боднар (Фанта) Михайло, Порада Іван, Німчук Василь (наш академік) знали по 4-6 мов. У суботу та неділю всі вони одягали білі сорочки, чорні фраки, білі рукавички, хромові чоботи і виходили на П’яц. Хтось ішов до церкви, а Іван Панич сідав у однокінну бричку і їхав до Хуста на відпочинок. Повертався наступного дня так само у випрасуваному яскравому вбранні.
Закарпаття у різні часи належало до різних держав. Але всі ті держави шанували право власності. Ґазди – це люди, на яких тримається устрій села. Це люди, які можуть і вміють заробити самі та дають заробити іншим. Вони мають авторитет, до них дослухаються. Таким чином у всі часи майно ґаздів примножувалося. Але тут прийшли «визволителі» московіти, які насправді були окупантами, але вже мали досвід брехливої пропаганди і називання речей та процесів чужими іменами. Для них було метою не примноження багатств народу, а нищення всього, руйнація устрою, перевертання з ніг на голову всього, бо хто був «нікєм» той має стати «всєм». А хто із себе щось представляв, хто був самодостатнім та мудрим – того комуністи нищили.
1945-1946 роки стали для родини Паничів найстрашнішими у всіх відношеннях. Перше, що зробили окупанти руками місцевих комуністів, так це забрали землю від усіх землевласників. Багатьох, хто робив спротив, відправили у совєцькі концтабори в сибір. Йосип Панич спротиву не робив, адже у нього залишилися інші засоби для існування родини, у тому числі і Мотель. А для того, щоб забрати Мотель, у частині будівлі якого знаходилося і помешкання родини, потрібні були якісь підстави.
«Найсправедливіші» совєцькі суди у ті часи користувалися придуманим Миколою Єжовим принципом «презумпції винності». Тобто, людина вважалася винною, якщо вона не могла доказати свою невинуватість і непричетність до певного злочину. 1946 року між Довгим і Липецькою Поляною вбили совєцького міліціонера. Оскільки свідків ніяких не було, то виявити вбивцю було неможливим. Але у полі зору силових структур окупаційної влади уже був Йосип Панич. А він час від часу їздив до Хуста цією ж дорогою. Тому арештували його. Але жодних причин убивати міліціонера у того не було, у вбивстві, як на нього не тиснули, він не зізнавався. Та і довести свою невинність теж не міг. Як і міліція не мала жодних доказів проти нього. Але, як казали навіть у вісімдесяті роки: «Була би людина, а стаття знайдеться!». Йосипа Панича засудили і відправили у тюрму в Абакані на шість років. Повернувся він у 1952-му.
Сім’ю Паничів вигнали із власного дому і переселили у невеличку хату, доля господарів якої залишається невідомою. Дружина Йосипа навчилася виготовляти штучні квіти. Усі весільні букети, «косиці на реклик» молодому та дружбам, усі вінки на голови наречених та на довжанські могили купували від неї. Сам Йосип продовжив займатися улюбленою справою уже без ліцензії, але… Тюрма його зламала – він почав випивати. Та залишався високопорядною інтелігентною людиною за будь яких обставин. Своїх синів Івана та Степана теж привчив до порядності, відповідальності, привив любов до праці, до науки та ненависть до совєцької влади і до комуністів узагалі.
Хоча… Треба сказати, що в Закарпатті загалом та у Довгому зокрема було багато людей, які справді вірили в ідеї комунізму. Або вміли добре пристосовуватися. Разом із тим вони не втрачали людського обличчя та своїми вчинками та поведінкою популяризували ці ідеї, робили їх привабливими. Хоча користувалися при цьому культивованими совєтами подвійними стандартами. Для того, наприклад, щоб зробити комусь добро, потрібно було самому порушити закони писані і закони моралі. Щоб комусь щось дати – самому треба було вкрасти. Але це тоді називалося «взяти». Бо бралося не чиєсь конкретно, а те, що належало всім. Тобто – нікому. Трохи заплутано, але, сподіваюся, ви зрозуміли.
Головою колгоспу імені Максима Горького довгий період керував призначений окупантами довжанин Василь Петрович Ковач. Цей чоловік знав, що від Паничів його благодійники совєти забрали всю землю, на якій тепер господарював колгосп. Знав і про сад, який раптом став колгоспним. Василь Петрович, як порядна людина, кожної осені вантажив повний віз мішків із найкращими яблуками із того саду і поночі, щоб ніхто не бачив, відправляв той віз Паничам. Так тривало довго, аж поки сад, під чуйним керівництвом комуністичної партії та особисто Леоніда Ілліча Брежнєва, не був знищеним повністю. Як і все, за що бралися комуністи.
Від совєцького комуністично-колгоспного ладу постраждав і старший син Йосипа Іван. Але це вже було значно пізніше і уже в іншій державі. А як то сталося – розповім наступного разу. Бо і так мої матеріали занадто великі. Могли би бути хоч наполовину коротшими. Погоджуєтеся?
На фото: у ресторані Паничів на П'яцу.
Василь Кузан
