У середині 1980-х у Закарпатті з’явилася пісня, яка могла коштувати своїм авторам свободи. Вона народилася в атмосфері тотальної русифікації, страху перед КДБ і тихого спротиву совєцькій системі. Історія першої спільної роботи Степана Гіги та поета Василя Кузана – це не лише про музику, а про життя, вибір і протест у часи, коли за слово українською могли покарати. Далі - текст автора блогу.
Наша зі Степаном Гігою перша пісня мала політичний підтекст і тому я змушений розказати трохи про умови, у яких ми жили і творили її. Відповідно, і про суспільно-політичну ситуацію в країні. Стратегічною метою совєцької окупаційної влади було повне знищення України як такої і перетворення українців на складову «єдіного совєцького народа». Для реалізації цього задуму перед комуністами-окупантами і їх місцевими прислужниками ставилися конкретні тактичні завдання. Назву тільки кілька основних: знищення села, русифікація міста, насаджування московського патріархату, нейтралізація вільнодумців…
Оскільки ми зі Степаном жили у селах (Білки від Довгого у десяти кілометрах) і між нами тільки чотири роки різниці, то я тут акцентуватиму увагу тільки на селі. Жителі сіл є носіями ментальної пам’яті, носіями традицій та мови. У селах люди мають присадибні ділянки, господарство, тримають худобу тому вони є більш незалежними від влади. Саме тому найбільш жорстокі удари совєцької системи були по селу. Коротко це виглядало так. Сільським жителям до середини 60-х років не видавали паспорти, щоб вони не могли кудись виїхати. Колгоспники працювали за трудодні – тобто були рабами. У сімдесяті їм почали платити мізерну зарплату, яка була у кілька разів меншою, ніж у робітника. Працювати зобов’язані були всі, інакше судили за «тунєядство».
Відтак, після роботи та у вихідні сільський житель мав працювати на власній ділянці, у хліві та по господарству доти, поки не «падав на зуби». Думи були тільки про виживання. Забезпечення села продуктами та товарами широкого вжитку було у совєтів на останньому місці. У величезному селищі Довге було всього чотири продуктових магазини і один м’ясний. У сімдесяті роки купити у тих магазинах щось було просто неможливо. Майже всі полиці були заставлені сіллю і оцтом. За сметаною та маслом наші люди їздили у Берегово та Сваляву. А у черзі за хлібом потрібно було стояти по кілька годин. Коли у наш гастроном привозили хліб із нашої ж таки пекарні, то черга стояла як у мавзолей: від входу в магазин до повороту, що аж біля церкви. Церкву, до речі, закрити комунякам не вдалося, а у Степанових Білках у церкві зробили музей атеїзму. Та це ще не все.
Майже всіх поголовно заганяли в хори і змушували співати про те, що ми – найщасливіші люди у світі. «Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт чєловєк!» У Довгому у ті часи було сімнадцять хорів. Навіть хор працівників торгівлі був та хор медичних працівників. І всі ці хори виконували подвійну роль: пропагандистську та русифікаційну. Їх створювали зовсім не для того, щоб зберегти пісенні традиції краю. Знаменитий хор «Боржава» мав у своєму репертуарі 60% російських ідеологічних пісень, а, до прикладу, наш шкільний хор – 100%. І так було у всіх школах. Рідко у якій співали одну-дві українські пісні. Та якщо такі десь і були, то співалася «Хлопченя з розумними очима» – пісенька про Леніна. У нас із Степаном було багато спільного у дитинстві, але дещо нас і відрізняло. Наприклад, він зі шкільних років знав, що буде артистом, співатиме на великій сцені. І йшов до цього наполегливо і докладаючи чимало зусиль. Бо… У ті часи дуже багато чого робилося і діставалося «по блату».
А ні у нього, ні у мене волохатої руки ніде не було. Тож поступав Степан Гіга в Ужгородське музичне училище аж чотири рази. І був чи не єдиним студентом, який вступив без документу про закінчення музичної школи, але закінчив навчання екстерном – на рік раніше, ніж однокурсники. У Іршавську музичну школу у свій час його не прийняли – не знайшлося місця. А основ музичної грамотності вчив безкоштовно талановитого школяра Михайло Копинець – золотий чоловік, якого Народний артист постійно згадував із вдячністю. Я, хоча і уявляв себе сивим бородатим письменником ще у третьому класі, конкретної мети не мав.
Я не уявляв, що на письменника можна вивчитися і про інститут літератури ніколи нічого не чув. А в Ужгородський університет я вступив теж через чотири роки після закінчення школи. І теж після армії. Ми всі, починаючи із старших класів, протестували проти совєцького ідіотизму, проти брехні та несправедливості, що нас оточувала. Протестував хто як міг: хтось зачіскою, хтось одягом, хтось курив, хтось пив… Більшість молоді після школи втікала в «русифіковані міста». Там треба було жити в гуртожитку і ставати в чергу на отримання квартири. Квартирами влада купувала людей – затикала їм писки і таким чином теж перетворювала на мовчазних рабів. Бо вижити на мізерну зарплату було важко. Але іншого життя ми не бачили.
І ось у 1986 році мені випало щастя побувати аж три тижні у студентському будівельному загоні в Угорщині. За кордон тоді не випускали майже нікого, бо існувала «залізна завіса». Нас лякали Заходом, бо там жили кровожерливі «дикі імперіалісти», які запросто могли зґвалтувати, пограбувати і вбити кришталево чистого і відданого ідеям партії совєцького чоловіка. Про цю свою поїздку я вже писав, а тут скажу тільки у двох словах. У мене в Угорщині відкрилися очі! До того я був сліпим кошеням у руках системи.
Там я побачив, що комуністи нам не просто брешуть, а відкрито знущаються з народу. Що у сусідній країні у магазинах є все і все набагато краще, ніж у нас. Що за два тижні там можна було заробити собі на дублянку, на яку у нас потрібно було відкладати гроші рік-два. І то – купити її було майже неможливо. Отже, звідти я повернувся переконаним антикомуністом, а згодом став ще і свідомим націоналістом. Саме тоді у моїй творчості появилися бунтівні тексти з політичним антикомуністичним змістом. Степан дійшов до протесту проти совєцької влади іншим шляхом і тоді ми у цьому питанні були вже однодумцями. Та продовження про першу пісню буде завтра, якщо вам цікаво, звичайно. Скажу тільки, що за неї ми зі Степаном ледь не потрапили за ґрати.
Отже, восени 1986 року я написав вірш, точніше пісенний текст, у який вклав усю свою ненависть до комуністів та їх брехливої політики. Але простих текстів я не писав ніколи і не пишу тепер. Зміст був просякнутий сарказмом, іронією, сатирою та болем за рідний народ. Такий собі крик душі. Назва була ніби і проста – «Пісня про українців». Я собі і подумати не міг, яка історія очікує на моє творіння.
Писалося мені дуже швидко, майже блискавично. А справа була на якійсь із лекцій у великій математичній аудиторії В-1. Хто читав лекцію – вже не пригадаю, але добре пригадую, що то мені не було цікавим узагалі. Щось наштовхнуло мене на ідею, я вирвав із блокнота два листочки і майже без правок написав. Потім перечитав, переписав начисто і чистовик передав комусь із друзів почитати. А чорновик заховав у сумку.
Мої однокурсники переписували пісню собі, па передавали оригінал далі. Він до мене так і не повернувся. А на курсі у нас було 150 студентів. Трохи менше, бо до четвертого курсу частина відсіялася.
Мушу зізнатися, хоча це може виглядати як похвала самому собі, але то чиста правда. На той час я вже був популярним поетом не тільки в університеті, але і в місті. Я організовував поетичні вечори на математичному факультеті і до нас приходили навіть філологи. Зали були переповненими. Крім поетів-ровесників я запрошував таких метрів, як Петро Скунць, Василь Вовчок та зірка союзного масштабу Фелікс Кривін. А одного разу навіть Іван Драч був. Я займався тоді у двох літстудіях, одна з яких була при газеті «Молодь Закарпаття» і вів її Василь Басараб. Університетською студією багато років керував професор Василь Поп.
Літстудії, особливо перша, давали дуже багато знань і нових знайомств. Завдяки цим знайомствам я почав ходити на поетичні вечори у кафе «Форум» (нині «Кактус»). А туди приходили не тільки письменники та їхні шанувальники та шанувальниці, але і вже знані тоді барди Роберт Голованенко та Сергій Соболь, з якими ми відтоді дружимо. На жаль, Сергій раптово нещодавно покинув цей світ. «Форум» був таким собі ужгородським «Купідоном», куди приходила літературна та музична еліта міста. Я би, може, тут і не згадав про цю каварню, але саме у ній хтось із шанувальників прийшов до мене і показав текст моєї пісні. Пошепки він сказав таке: «Василю, будь обережним. За таке можуть і посадити». Як виявилося, «Пісня про українців» поширилася не тільки по університету, але і по місту та області.
Саме переписаний кимось текст потрапив у руки Степанові. Та це вже було в 1987 році. І ось у квітні, а був прекрасний сонячний день, ми зустрічаємося на пішохідному мості.
- Василю, – одразу радісно вигукнув Гіга, – я тут таке написав на твої слова. Мусиш послухати. І повів мене у танцювальну залу філармонії – це поруч.
Степан сів за рояль і одразу почав співати. У мене мороз пішов по шкірі. Потужний голос співака виривався через розчахнуті вікна і, як мені тоді здавалося, гірким докором летів над усією Україною.
Під час третього виконання я почав підспівувати, а вп’яте ми вже обоє співали на повний голос. Я, правда, трохи відчував, що не дотягую до рівня майбутнього Народного артиста, але старався дуже. Після ще кількох виконань пісні дуетом ми вирішили закріпити перший успіх і попрямували у каварню «777», що була поруч. Краєм ока, заходячи вже у чудовий невеличкий заклад, я помітив дві постаті підозрілої зовнішності, що піднімалися сходами у філармонію. Як сказали нам згодом – то були офіцери КДБ, що за дзвінком когось зі своїх агентів ішли арештовувати двох не благодійних митців. Чергова показала у якому напрямку ми попрямували, але вона не бачила куди ми зайшли. Тож чекісти, контора яких геть близько від пішохідного моста, повернулися на службу без нас. А ми ще довго смакували кавою, біля якої стояли келішки з коньяком, що їх періодично наповнював кельнер. Той напій теж був смачним, якщо що.
«Пісня про українців» не була записана на студії ніколи. Вона виконувалася десь колись на закритих вечірках, серед людей, яким можна було довіряти. А згодом, після проголошення Незалежності України, вона взагалі втратила свою актуальність. Чудовий текс теж зник і я про нього геть забув. Аж ось, кілька років тому, на фестивалі Квітки Цісик у селі Ліски неподалік Івано-Франківська до мене підійшов чоловік, якого я одразу і не впізнав. Виявилося, що він учився паралельно зі мною на філологічному факультеті. І той чоловік переказав, точніше прочитав мені мій вірш по пам’яті. Виявляється, він теж переписав, а потім вивчив текст у 1986 році. Листок викинув, аби, якщо прийдуть совєцькі спецслужби, не довелося його їсти. Бо це, зізнаюся вам, геть не смачно. Навіть якщо на листкові не якийсь текст, а портрет американського президента з водяними знаками – їсти таке не рекомендую.
Якщо це потрібно, дорогі читачі, то можу продовжити згадувати цікаві історії. Їх у нас зі Степаном багато… Так не хочеться казати: «Було»…
Василь Кузан, фото з тих часів
