Побувала вчора на концерті Піккардійської Терції, емоції переповнюють та спробую їх впорядкувати. Долоні болять від оплесків, але кожен раз зібравшись аплодувати, ловила себе на думці- раптом не в ритм і зруйную всю ту красу, те щастя , що йде зі сцени. Кожна пісня кожен звук не просто йшли , а чіпляли за серце і осідали в душі.
Їх було семеро, кожен талант, кожен часточка , яка складає велике ціле всього колективу. Та було там і найбільше сонце-барабанщик який стояв позаду. Хто розгледів його, той мене зрозуміє. Вперше бачу таку людину, яка стоячи там позаду , несе таке яскраве світло. Він не просто насолоджувався своєю роботою, а отримував від гри максимальне щастя. Саме це передавало його обличчя, його рухи, його мелодія. Дивовижно.
Жовті Стрічки, Старенький трамвай зал співав від початку до кінця. Коли почали співати Старенький трамвай , згадала як тато в 90-ті з нетерпінням чикав хіт-парад 12-2, де можна було послухати українську музику, там вперше почула цю пісню у їх виконанні і полюбила. Взагалі як тепло зустрічав Терцію зал, як аплодував, як підспівував, як стоячи прощався. Щастя є повсюди, але вчора воно було в Мукачівському театрі з 19.00. Дивилась на людей, усмішки у них не сходили з обличчя, всі залишили свої проблеми за межами залу і насолоджувались красивою музикою.
Дякую за таке світле свято.
Повези мене туди, де природа сама,
Повези мене за місто, де асфальту нема.
Повези мене туди, де зелена трава,
Повези, повези... о-о, старенький трамвай…