Відповідь Аллі Хаятовій на спровокований моєю дотепністю запис…
Обережно, шизофренія.
Читати між рядків.
Зморшки у мене з’явилися набагато раніше, ніж в однолітків. Усе через проблеми із зором.
Щоб втримати світ, який з третього класу чим далі дужче почав розпливатися у мене перед очима, я постійно примружувався.
Лишень думка про необхідність вдягнути окуляри та опісля – впіймати на собі глумливі погляди однокласників примушувала ніяковіти, знічуватися. Тому я без жодних вагань зухвало нехтував оптичними протезами, м’язами прорізаючи дрібні канави в районі очей – щоразу старанно вглиб. У відповідь чув постійні вмовляння берегти зір, як додатковий аргумент – недоречність зморшок на молодій шкірі, як наказ – вдягнути окуляри.
Цей садо-мазохистський терор тривав допоки не додалося клепки, себто до класу 9-го.
Влітку перед школою я засів за шкільну програму із зарубіжної літератури, закохався у книжки, в пізнання. Гете, Пушкін, Байрон, Уайльд… коротше кажучи, підібралася компанія вмілих хірургів. Ніхто з них мене й не думав шкодувати. Важко сказати, чи додалося зморшок на моєму тоді ще майже цнотливому перед віковими змінами принадному юнацькому обличчі, але всередині я відчував глибоченькі «рівчачки свободи». Далі лопати, чи то ланцети в руки взяли… назву лише декількох… Бодлер, Фромм, Уельбек, Оруел, Хакслі, Бодріяр.
Їхні шедеври на/в моєму світогляді вивільняли пори від епохальної зацикленості на тілі, культу молодості. І на відміну від славетного героя-нарциса одного з моїх хірургів, я не збирався нічого приховувати, чи то пак, ні від чого ховатися.
Зрозумів я це, звісно, пізніше. Спершу ж просто читав повсюдно й у різних позах, роздивлявся світ навколо, нагромаджував свободу, /не/свідомо зачиняючи двері до того світу, який останні 50 років нагадував гламурне гетто з перепустками тільки для засмаглих, струнких та самовпевнених… долав час.
За три роки після «прозріння» я добре усвідомив, від чого, начебто, відрікся. Бо опинився як і однолітки в епіцентрі знущань, подібних до шкільних: частинка мене все ж протиснулась на галявину ексгібіціонізму молодості.
Ні, я не тікав, принаймні намагався. Радше роздвоювався. Книги – це був лише один із інструментаріїв, навіть не джерело протесту. В них я шукав не відповіді, а запитання. Так само як і світ навколо.
Я непогано влаштувався. Розум «старів», примножував зморшки, а тіло тішилося від невразливості миті. Увесь видимий та буденний нарцисизм став для мене не більше, ніж забавою, розрадою, аеробікою для думки.
Досі так. Водночас, іншою забавою для мене стало з обережною пильністю вдивлятися у власні зморшки, відчувати їх…
