Едік Федоричко захворів. Заслаб настільки, що його поклали лежати у лікарню. Про цю прикрість нам повідомила наша класна Магдалина Йосипівна Синетар. А сказала про це вона так і таким тоном, що нас стало соромно. Бо які ми друзі, якщо Едік уже три дні лежить у стаціонарі, а ми його ще не провідали.
- Могли би взяти солодку воду, чи вафлі, чи цукерки шоколадні то піти до однокласника, якщо ви справжні друзі, – підсумувала вчителька свій виступ на уроці української мови. Той урок був третім того дня. Ми вчилися тоді у шостому класі. Надворі був жовтень, бо сонечко пригрівало добряче, а листя вже опадало з дерев.
Ми були справжніми цімборами Едіка і тому вирішили купити і воду, і вафлі, і цукру – саме так ми тоді називали цукерки. На наступній перерві на одну із останніх парт вивернули усі кишені. Хтось свої копійки вже встиг потратити, а комусь того дня і не дали, тож назбирали всього п'ятнадцять копійок – вистачило б тільки на вафлі. Цього було замало для відвідин важкохворого друга, який може – так нам здавалося – і не повернутися до нашого прекрасного товариства та до рідної школи.
- Гроші можна десь заробити, – висловив припущення Федя Дутка.
- Чи пляшки назбирати і здати, – запропонував Іван Ловга.
- Пішли до Фіркані. Я бачив, що вона у дворі підмітає. Допоможемо, – сказав я. І це була розумна пропозиція, бо назбирати порожніх пляшок хоча б на рубель у той час було неможливо. Але по дорозі до Фіркані ми таки пройшлися по ярках. Не найшли жодної.
Бригада юних тимурівців прийшла до жінки у двір і запропонувала свою допомогу. Я не скажу: прийшли Тимур і його команда, бо на роль лідера у нас претендувало кілька осіб. Фірканя здивувалася нашій пропозиції, але швидко винесла ще один віник і лопату. Ми позамітали не тільки у дворі, але і на вулиці перед воротами. Сміття та опале листя викинули туди, куди показала хазяйка. Після цього жінка погладила по голові Мішу Нєргеша, бо він був найближче до неї, подякувала всім і запросила приходити ще. Ніяких грошей вона не запропонувала, а просити ми всі соромилися. Але і приходити до неї більше не стали.
Уже біля школи виявилося, що наступний наш урок давно почався. Тож вирішили не заважати іншим учитися, а краще випробувати долю ще раз. Зайшли в магазин «Супутник» і подивилися на те, що потрібно було купити для хворого. Усе було красивим, яскравим, але надто недоступним. Хтось із дорослих відвідувачів розрахувався при нас залізним рублем. У Івана Гудебняка загорілися очі і він покликав усіх на вулицю.
- Хлопці, – із невимовною радістю майже викрикнув він, – у мене є ідея. Мою бабусю недавно нагородили медаллю. То медаль з одного боку така сама, як залізний рубель! Тільки жовта…
- Не підходить, – засумнівався я. – Медаль з вушком… Та і на тамтій стороні щось написано… Не те, що на монеті…
- А ти бачив щоб продавщиця перевертала рубель? – розвіяв сумніви спостережливий Ваня Ловга.
- Вушко можна відпиляти, – потер руки Вітя Гергель.
Сказано – зроблено. На трудовому навчанні нас навчили добре затискати деталь у лещатах і користуватися ножовкою та пильником. Робота проводилася таємно у когось вдома. Про школу ми забули взагалі.
Наш рубель вийшов дуже схожим на справжній. Щоб позолота не псувала його вигляд ми замастили писок Леніна трохи графітом, трохи солідолом, трохи ще якимось брудом. Потім протерли засаленою ганчіркою і залишилися задоволеними. Можна було приступати до операції «Цімбор». На той час нас залишилося шестеро. Бо комусь потрібно було йти з коровою, а хтось, як Василь Турок, взагалі кудись зник.
Зграйка піонерів із червоними галстуками, вірних ленінців, майбутніх комсомольців, гідних синів комуністичної партії та юних будівників комунізму за якийсь час уже юрмилася біля гастроному. У «Супутник» ми вирішили не йти, бо там нас упізнають, у «Боржаві» було забагато світла, а у «Гастрономі» на той час одна лампочка у лівому дальньому куті не світила. То якраз там, де різнобарвною фольгою виблискували і приваблювали неймовірно красиві і, певно, надзвичайно смачні шоколадні цукерки. Треба сказати, що на той час ми вже досить таки проголодалися.
Пляшка солодкої води «Дюшес» коштувала тоді двадцять дві копійки, вафлі «Артек» – п'ятнадцять. Взяли дві пляшки води, дві пачки вафлів, а на решту «Білочки» і «Каракуму». Порожню пляшку приймали за дванадцять копійок, то домовилися, що пляшки здамо потім і купимо собі цукру. Це буде нагорода за наші труди. Продавчиня ніби проявила солідарність із чемними піонерами, що переминалися з ноги на ногу, бо «рубель» зі зворотного боку розглядати не стала. Велика здобич аж сміялася у руках юних аферистів, внучат Ілліча, коли ті, тобто ми, покидали місце злочину.
Вже на повороті біля великої церкви хтось із нас засумнівався:
- Дві пляшки Едік не вип’є… То для нього забагато…
- Він захоче нас пригостити, – припустив ще один справжній друг. Через кілька хвилин ми вже передавали пляшку по колу, смакуючи неймовірну газовану воду, від якої аж у голові паморочилося.
- У лікарні, – почав говорити вже я, – хворим дають пити дуже смачний компот і кисіль. Моя мама там працює. Я, коли ходив до неї на роботу, то пробував.
Двічі повторювати таким кмітливим хлопцям, як ми, ніколи не потрібно. Не встигли оглянутися, як і друга пляшка спорожніла.
- А коли моя мама лежала в лікарні, то їй не дозволяли їсти солодкого, – сказав, ніби між іншим, Вітя Гергель.
Першу пачку «Артеку» розпакував Гудебняк. Три вафлі легко розділили на шістьох. Із другої пачки, яка раптом сама собою розпакувалася, вирішили одну вафлю таки лишити Федоричкові. Бо він – не мама Віті Гергеля і, можливо, їсти солодке йому не забороняють. Дві інші поділити на шість частин було важко, але ми справилися. Цукерки «Білочка» були смачніші за «Каракум», бо вони були з горішками, а «Каракум», як нам здавалося, з піском. Щоб не носитися з пляшками ми повернулися в магазин і на виручений капітал купили ще «Білочки». Для Едіка, в результаті всіх наших комерційних операцій, ми несли дві «Каракумки» і одну вафельку у пожмаканій обгортці.
У палату нас не пускали, бо була тиха година – усі хворі після обіду спали. Але хлопці із червоними галстуками так щиро просилися і так натхненно обіцяли дуже тихенько і лише на хвилинку, що медсестра таки дозволила. Федоричко, побачивши друзів, на радощах аж викрикнув. Ще за кілька хвилин нас усіх вигнали на вулицю, бо ділитися тихо враженнями про смак «Дюшесу» і «човколадного цукру» було просто неможливо. На тумбочці у Едіка залишилася одна вафля із покришеними краями і дві деформовані та обм’яклі від дружніх гарячих дитячих долонь цукерки.
Із почуттям виконаного обов’язку, із гордістю за себе, як за справжніх друзів і дорослих чоловіків, ми розійшлися по домівках.
Наступного дня у нашому класі знову був міліціонер. Продавщиця гастроному пальцем показувала йому на нас: «Оцей був. І оцей. І цей теж був…»
На допитах ми всі в один голос твердили, що рубель знайшли на вулиці, а що він не справжній – не знали. Я дуже сумніваюся, що нам повірили. Але виходу у них не було – у нас ніхто ніколи нікого не здавав.
Зате кілька наступних днів ми здавали Магдалині Йосипівні по три-п’ять копійок – кому скільки давали вдома. Потім вона віднесла зібране у магазин. А вже за свої кровні купила солодощів і передала в лікарню від нашого імені. Бо Едік Федоричко, тепер шанований і цілком здоровий Федір Федорович, ще і донині вдячний нам за відвідини та подарунки, що їх отримав від нас у важкі свої дні на лікарняному ліжку.
Василь КУЗАН
