Вечір
Рознесли по дворах препузаті корови
Переповнені вим’я і втому в очах,
За селом кругле сонце заливається кров’ю
І ґаздиням нагадує: ще день зачах.
Розігнало качок із ставка надвечір’я,
Вони в березі мокрім незвично мовчать.
Прохурчить сиротливо моторка з узгір’я,
Зазиваючи з дому недостиглих дівчат.
Біля хвіртки на лавці сусіди гуторять,
Їм на плечі лягає пилюга й печаль.
Сірий будень відходить в небесні простори.
А мені за цим днем все рівно трішки жаль.
Ластівоча заметіль
Без любові схне акація й осика,
А тополя їм жалю ще додає,
І щодня, немов сніжинки, листя сипле.
І ніхто за ним сльозинку не проллє.
Серпень зажурився вдвох із кленом –
Гульнемо, гадалося, сповна,
Думалося: вічно буть зеленим,
А воно зненацька – враз, і сивина.
А воно уже про вирій і дорогу
Галасує ластівоча заметіль
Й засіває у душі якусь тривогу
Щоспасівки уже котрий рік поспіль.
Сонце не пече, проміння тулить
І стає уже й не сонцем, тільки тлом.
А воно уже і літо промайнуло.
А тепла, вважай, отак і не було.
Скрипка плаче
А за тим пригірком плаче скрипка гірко,
Виливає душу вранішній вербі.
А понад вербою одинока зірка
Шле привіт прощальний і мені, й тобі.
Приспів
Що було – відгуло , відшуміло,
Швидко сплила-минула весна.
Наступає з-за обрію сміло
Позолота осіння, сумна.
Там, де ми стрічали сонце золотаве
І раділи щиро вранішній зорі,
Жовтокоса осінь стелить вже отави,
І пульсує пам’ять: це ж було… торік.
Це було, було вже. Не верне ніколи.
Вже давно у морі та вода з ріки,
Інші хвилі врунять, інші квіти в полі,
Відлетіли в вирій гамірні пташки.
Що було – промчалось, мов бешкетний вітер,
Тихо відлетіло в голубий Дунай.
Лиш калина сумно простягає віти,
Скрипка сумно грає: «Веснонько, прощай!»
Оленочка
Я прожив собі спокійно аж до серпня,
Вересень десь павутину тихо плів.
Та одної миті спокій став нестерпним –
Незвичайну жінку я зустрів.
Приспів;
Ой Оленочко, Оленко, Оленятко,
Ніжне сонечко моє, немов малятко.
Таємницю я тобі відкрити мушу –
Полонила ти мою серпневу душу.
Доля вузол заповзялася в’язати,
Ой ти доле моя, доленько моя.
Як же нам разом від щастя не ридати?
Незвичайна жінка – мов зоря.
Незвичайна жінка сяє, ніби промінь,
Мов би спраглому цілюще джерело.
Мов пекучий і щемливо-ніжний спомин.
Сонце, що дарує нам тепло.
ХХХ
Серпень. Спокій. Вечоріє.
Превбраження – Спас.
Напосіли думи-мрії.
І на серці – вальс.
Літечко ледь-ледь жевріє.
Спресувався час.
Трохи сумно. Серце мліє.
Гарний день погас.