Мабуть, ніхто з моїх колег не буде сперечатися з тим, що журналісти – прогресивна і передова частина суспільства. Хто ж, як не ми, донесе до «звичайних смертних» слово правди, розкаже, чим насправді займаються політики та чиновники. Хто, як не ми, дасть змогу простій людині відчути себе героєм (нехай і героєм всього лише публікації), дізнатися про життя інших, почути і побачити сильних світу цього (бо такими сильними робимо їх ми, медійники). Хто ж, як не ми, захистить і відстоїть права ображених та несправедливо покараних. Хто, як не журналісти, донесе до решти суспільства передові ідеї, наукові відкриття, найпрогресивніші тенденції в усіх сферах життя (які без медій були б лише надбанням вузького кола спеціалістів), хто розвіє історичні містифікації (хто ж?!). Наївна риторика?..
Не знаю, чи всі погодяться зі мною, але я абсолютно переконана, що на даному етапі розвитку нашого хоч євразійського, та все ж інформаційного суспільства, саме журналісти, медіа, ЗМІ (називайте, як хочете) несуть основну відповідальність за формування як національної свідомості, національної самоусвідомленості, національної ідеї, так і громадянського суспільства та багатьох інших речей такого ж порядку важливості. Бо телевізор стоїть в кожній хаті. І бодай одна газета в ту хату раз у тиждень приноситься. Тому мене то смішить то бісить, відчайдушне кивання колег, то в бік політиків, то в бік письменників, то в бік «суспільних авторитетів» (чи просто «аффторітєтав»), мовляв, давайте, формуйте для нас усе національне, свідоме, громадянське, а ми все це (коли ви його сформулюєте, гарно оформите і надрукуєте на красивому папері) вивчимо-завчимо, як урок у 2-му класі. І от тоді вже ми ТОЧНО знатимемо, ЯК нам будувати наше світле майбутнє, як «працювати з масами»!
«Нема, нема, достойних героїв в українському (закарпатському/ ужгородському) політикумі», - скрушно хитають головами інші колеги, весь час забуваючи чомусь, що отих самих «недогероїв» героями роблять саме вони. Бо чомусь «пресуха» (цей професіоналізм точно передає саму суть події) якогось чергового «кандідата» згуртовує колег значно більше, ніж висвітлення аполітичні акції громадського протесту або ж відстоювання студентами своїх прав. І виправдань цьому можна знайти мільйон: «така наша редакційна політика», «шеф-редактор все одно пропустить лише те, що «нада», «це ніхто читати/дивитися не буде, «людям треба спорт-секс-скандал (ну, максимум ще – палітіку), про які ви акціїї кажете?!», «наш кандидат там не був, тому ми про це не пишемо», «зараз вибори, наша площа дорога, можете розмістити це повідомлення (виступити в телеефірі) на правах реклами», до банального – у «кандідата» буде фуршет» чи – «нам жеж треба якось сім’ї годувати?!»
Ну що ж, тоді варто чесно зізнатися самим собі, шановні колеги, що ми з вами ділимося всього на кілька категорій – 1. політичні піарники (про принциповість, ідейні чи моральні критерії вибору «підопічного» говорити не будемо, ок? це така ж рутинна та прагматична робота, як і чищення йоршиком клозету. От тільки ненавиджу, коли хтось, «облагороднюючи» клозет, робить вигляд, ніби розсаджує рідкісний вид рослин, занесений до Червоної книги), 2. збирачі та обробники статистичних даних і прес-релізів (ноу коментс), 3. «вічні інтерв'юери» (вони можуть і з народом поспілкуватись. Час від часу намалювати портрет чергового фрезерувальника, сільської вчительки чи таксиста-контрабандиста. Тільки біда от у тому, що всі ми разом (можливо непомітно навіть для самих себе) малюємо (формуємо, показуємо, моделюємо, навіюємо) таку картину світу, яку сьогодні маємо. І чесно кажучи, виходить у нас переважно якесь недолуге (бо округле і замкнуте) наслідування Малевичу. Тому нема чого, шановні, після чергової виборчої кампанії обурено тицькати у власноруч відретушовані полотна з портретами політиків, розтиражовані мільйонами репродукцій, із зойками «Фе, та вони усі потвори! А оті кілька симпатичніших - то просто фотошоп!». Колеги, це ж усе ми малювали. Це все ЗАВЖДИ лише ми малюємо. Пора це усвідомити.
Про наболіле. На учорашній (всеукраїнській) акції протесту в Ужгороді на підтримку української мови та проти прийняття сьогоднішньої редакції «Закону про мови в Україні» (авторства регіоналів, литвинівців та комуністів) не було жодної телекамери! І була лише ОДНА радіоведуча, яка прийшла з метою висвітлення заходу. ОДНА. Звичайно ж, питання мови – це ж така далека від журналістики сфера. Кому це треба? Та яка різниця, якою мовою писати? Якою редактор скаже, такою й будемо! А електорат, звісно ж, підкаже. Сумно… Хоча, воно й зрозуміло, усі журналісти зараз дуже зайняті. Треба ж народові в подробицях (з коментарями експертів) показати-розказати, як старанно наші політики косять, миють, фарбують, чистять двори, встановлюють дитячі майданчики та роблять все те, що мали б робити попередні 5 років!...
P.S. Було б несправедливо не сказати все ж, що існує ще одна категорія журналістів. Її представників (на жаль!!!) можна перелічити на пальцях однієї руки. Тим більшу вдячність і повагу маю до них. Це люди, які дійсно усвідомлюють ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ своєї професії (як би пафосно це не звучало), і кайфують від цієї відповідальності, не перекладаючи її на плечі інших. Ці люди просто вірять, що саме ВОНИ здатні змінити світ на краще (ну бодай на краплиночку). Такі люди дійсно є, і я їм за це неймовірно вдячна. Без них слово «журналістика» сприймалося б мною, як якийсь стьобний архаїзм.