Українці не такі. Ми ніколи б такого не вчинили. Наша тисячолітня історія робить нас сильнішими. Ми шляхетні. Ми щирі і щедрі. Ми мудріші… Так, це все правда. Але ми надто безпечні. Ми не вміємо себе захищати. У нас відсутня здорова агресія. А вона необхідна кожній нації і кожній державі. Як, до речі, і кожній людині. Інакше тебе з’їдять.
Світами бродять людолови,
А ти ідеш через імлу,
Поки свою забуту мову
Не вчуєш в грудях, як стрілу...
Богдан Томенчук
Коли письменники кричали, що нас убивали і вбивають за мову – люди сприймали це як перебільшення, як красиву метафору. Бо письменники схильні до яскравих і образних фраз аби привернути до себе увагу.
Коли історики доводили, що справжньою причиною геноциду української нації були не куркулі-одноосібники, не вишневі садочки біля кожної розмальованої як писанка хати, не унітази та телевізори у кожній квартирі… Московити прагнули і прагнуть знищити нашу ідентичність та привласнити нашу історію. Населення країни не хотіло це навіть читати. Бо надто розумно і по-науковому написано.
Коли політичні партії та громадські організації намагалися по-простому, зрозумілою мовою довести електорату прописні істини про Закони існування націй і народів у світі – люди казали, що ті просто хочуть, щоб за них проголосували.
Мовознавці доводили на прикладах словників, розказували і показували процес вихолощення за сімдесят років соціалізму всього українського із української мови окупантами. Блогери знімали ролики про побиття та вбивства, зокрема в Одесі, за те, що ти говориш українською. Журналісти знімали передачі, публікували аналітичні матеріали, наводили приклади… Радикали ставили питання руба… Мало хто дослухався. Ніхто не вірив.
Тепер вірять.
Вірять в Україні.
А у світі ми ще дуже довго будемо пожинати плоди московської пропаганди та політики щодо України. Міф про українців як про трохи інших росіян живучий. Пересічні громадяни усієї Європи переконані, що усі українці говорять російською. У телефонних додатках більшості державних службовців, наприклад у Австрії, немає українсько-німецького перекладача. Для них української мови не існує – тільки російська. У Римі, Венеції, Флоренції та інших містах Італії є десятки російськомовних гідів, а україномовних – один-два. У Будапешті на вокзалі отримати інформацію російською можна, а українською – ні. У знаменитій Галереї Мистецтв у Відні можна взяти навушники і слухати екскурсію російською… Мало того – під картинами нашого Казимира Малевича написано – росія…
Якщо говорити про вміння захищати себе та свої інтереси, то варто ще раз згадати найбільш ліберальну Австрію – країну, прихильну та ніжну до всіх формальних і неформальних, різнокольорових і різноорієнтованих та, навіть, екзотичних особистостей. Тут навіть роботу двірника отримати без знання мови неможливо.
Але українці мудріші…
І добріші… І не агресивні зовсім.
Ми звикли терпіти лайно у себе під носом. Сморід – то нічого. Можна звикнути. Лайно рано чи пізно засохне і смердітиме менше. Можливо. Але воно не засихає. Його накопичується все більше і більше. Воно починає бродити. Та хай бродить! Може з нього вийде добре вино – кажемо ми. Можливо. А у тих горах лайна заводяться хробаки і ростуть, ростуть… Бо на доброму лайні. І раптом одне одоробло, один хробак, один виродок, вихований і спрямований іншими виродками, вилазить і стріляє тобі в скроню…
Але ми не такі.
Ми шляхетні.
Ми мудріші.
Василь Кузан
