Із усіх моїх тіток тітка Поланя працювала найбільше. Я не можу пригадати жодного моменту, коли б вона просто сиділа спокійно і відпочивала. Завжди в роботі, завжди з мотикою, готова копати, допомагати рідним чи сусідам чи то садити картоплю, чи обкопувати, чи брати урожай.
Найчастіше її пригадую саме з мотикою, бо невеличка ділянка у неї була у кінці нашого спільного зі стриями та тіткою Анцею саду. Вона приходила саме тоді, коли оці сільськогосподарські роботи були на часі.
Інколи батьки запрошували тітку на обід. Вона сідала завжди на крайчику стола і їла поспіхом, здавалося, ніби крадькома. Говорила мало, не розповідала жодних історій. Тільки одна фраза навіки приросла до всіх згадок про неї: «Мушу вже йти. Бо треба робити».
Тітка Кузан Поланя (не Поліна, бо саме Поланя записано у церковній книжці) народилася 5 жовтня 1924 року. До речі, із шести дітей мого діда двоє народилися у жовтні, троє у травні і один у лютому. Поланя була другою дочкою у сім’ї. через три роки народилася Анна і лише через п’ять років – перший син. Тому певний час сестри жили у жіночому царстві. І виховувалися у традиційному закарпатському патріархаті, де чоловік – це все, навіть якщо його місяцями чи роками немає вдома.
Важке і щасливе дитинство Полані закінчилося швидко. Вона вийшла заміж за Білея і пішла жити за потік. Під Маркусів – це за якийсь кілометр від батьківської хати.
Сімейне щастя тривало зовсім недовго. Чоловік Полані, здається то було у далекому 1957 році, знайшов кращу долю, а дружину із двома малими синами покинув. Тітка сама виростила і виховала Юру та Михайла. Виховала їх справжніми господарями, добрими чоловіками та хорошими батьками. І у Юри, який одружився в Харкові, і у Михайла, який залишився жити з мамою, народилося по два сини.
І Юра, і Михайло, звиклі працювати з раннього дитинства, швидко навчилися заробляти гроші. Завжди одягалися вишукано, враховуючи моду, але не приділяючи їй аж занадто багато уваги. У сімдесятих роках Юра частіше приїжджав у Довге з Харкова і був тоді геть не схожим на сільських хлопців. Якось прийшов до нас у джинсах LEVIS. Про такі ми чули тільки у пропаганді, тільки як про атрибут буржуазного життя ворожого нам західного світу. Усі гірчанські хлопці тоді із широко розплющеними очима та із захватом дивилися на володаря екзотичних штанів. Якби Юра прийшов у шапці Мономаха, то це не викликало би таких емоцій, як оті дивовижні джинси. А Юра пишався. На питання: скільки вони коштують? відповідав якось хитро таємничим голосом – два рублі, що на харківському жаргоні означало дві сотні. Страшні гроші!
Після служби в армії, де Юра встиг закохатися, він одружився і влаштувався на роботу. Правильно вихований молодий чоловік у другій столиці України не хотів говорити чужою мовою. За це його звільнили з роботи. Звісно, знайшли іншу причину. Історія повторилася ще раз. Але годувати молоду родину треба. Змушений був пристосуватися, аби вижити. Тепер спілкується вдома слобожанською говіркою, щедро пересипаною чужими словами. А в довгому говорить по-нашому. Материнська мова не забувається ніколи.
Михайло усе життя їздив на заробітки. Бо в селі знайти роботу із достойною оплатою неможливо. Їздив переважно на схід, відтак найкраще заробити можна було у москві. Тож там і заробляв на прожиття. Синів своїх теж навчив усіх будівельних професій і почав брати їх із собою.
Вплив мегаполіса відчувався. Михайло теж любив одягатися по-модному і не дуже зважав на думку сільських сусідів. Він чи не єдиний чоловік у Довгому любив носити різнокольорові хусточки на шиї під розстібнутим ворітником сорочки. Це виглядало екзотично і виділяло чоловіка серед інших. Якось, коли я звернув увагу на його чергову хусточку, він із гордістю сказав: «Це моя Оксанка мені подарувала». Безмежно любив свою дружину.
Любив… Бо у 2003 році у тій самій москві його вбили.
Поїхав чоловік на заробітки, а повернувся у труні…
Таке досить часто трапляється із закарпатцями, які споконвіку заробляють гроші на чужині. Але переважно чоловіки гинуть через порушення правил безпеки чи через інші нещасні випадки. А тут – убивство. Та вбивць українців у московії ніколи не шукали. Вбили, то вбили. Списали. Справу, якщо і відкривали, то дуже швидко закрили. А страхувати життя у нас не прийнято…
Мати пережила сина на дев’ять років. Відійшла у 2012-му.
До речі, син Михайла Віталій купив землю і хату від стрийни Марії Мигальової. За кілька років він розвалив там усе старе і побудував надзвичайно красивий і комфортний будинок за європейським зразком та найсучаснішими стандартами. Адже уже багато років працює у Чехії і продовжує долю родичів-заробітчан.
Офіційно тітка Поланя працювала у протитуберкульозному диспансері. Оскільки заступитися за неї не було кому, то там над нею знущалися. Інакше це назвати не можна. Її приймали на роботу на кілька місяців, відтак звільняли. Потім знову приймали і знову звільняли. А для отримання пенсії потрібен був безперервний стаж. При роботі у шкідливих умовах та при безперервному стажі у тітки мала бути більш-менш нормальна пенсія. Але отримувала вона копійки. Це була настільки мізерна пенсія, що навіть наша революціонерка стрийна Марія Федорова зголосилася добитися справедливості. Але… Бюрократичну стіну не проб’єш…
Жодна людина в селі не зможе і не могла ніколи сказати жодного поганого слова про мою тітку Поланю. Тільки добрі спогади про світлу і надзвичайно працьовиту жінку. До речі, від важкої праці на старості у неї теж пальці на руках повністю не розгиналися. Як у її сестри Анни від доїння колгоспних коров.
Уся родина береже світлу пам'ять про світлу людину тітку Поланю.
Василь Кузан
