«Тобі ніколи мене не зрозуміти», подумав Максим, втомлено поглянув у запилене вікно невеличкої кав’ярні, що затишно розмістилась в тіні бічної Ужгородської вулички.
Молода дівчина студентської зовнішності з русою косою та голубими наче морські глибини океану, охайно вдягнена та як завжди скромна, але в той же час привітна та ввічлива обережно поставила чашку запашної кави на стіл перед відвідувачем.
- Будь-ласка, - опускаючи очі, - ваша кава.
Максим підніс духмяний напій і з насолодою вдихнув неповторний, наче французькі парфуми, аромат свіжої кави. Перший ковток і думки павутиною почали окутувати його мозок.
«Тобі ніколи мене не зрозуміти, а я ніколи не зможу сказати тобі про свої почуття. Про той біль, відчай коли тебе немає поряд, коли твої очі котрими марю безсонними ночами не поряд, коли твоє тепло віддаляється не вселенські відстані. Ні, я ніколи цього не зможу зробити. Я невдаха і боягуз і навіть якби зміг, чи потрібен тобі такий як я. Простий поет що марить королевою, котра не просто стала музою, а якимось нав’язливим примарним, шаленим привидом.»
Максим поглянув зробив ще один ковток кави насолоджуючись смаком та ніжним наче дитячі обійми присмаком.
За вікном закохані пари гуляли вузенькими вуличками ніжно обіймаючи один одного, а сонце привітно ніжило молоді обличчя...
«Чому так завжди, ось саме так, завжди?» - подумки сама себе запитала Наталя. Кава приємно зігрівала молоді долоні, а духмяний аромат наповнював невеличке приміщення. Присівши на край підвіконня, вона задумливо перевела погляд на картину за невеличким, з полущеною фарбою та брудним склом, вікно. На подвір’ї, біля смітника, ліниво спав великий рудий пес. Сонце весело гуляло по його носі сонячними зайчиками що відбивалися від вікна мансарди. По смітнику нишпорила ще не стара, але зморщена та сідувата жінка. Потертий одяг, брудна хустина, злипле волосся переконувало випадкового спостерігача про те, що доля була не занадто доброю до неї. Невесела посмішка свідчила про те, що жінка знайшла щось путнє.
«Невже і мене це колись чекає?» - сумно подумала Наталя – «Чому я студентка філологічного факультету з червоним дипломом працюю в цьому занедбаному місті? Чому я нікому не потрібна, чому ніхто мене не цінить? Навіть він. Навіть йому я не потрібна, а хоча навіщо? Він такий гарний, впевнений в собі, а я шаріюся при першому ж погляді на цього молодого хлопця. Він відомий поет, а хто є я? Я марю ним, але напевно так ніколи до нього не промовлю тих бажаних слів»
Ковток духмяної кави наче щось перевернув у Наталі всередині.
«А чому ні? Це ж моє життя, моя доля. Хто зробить перший крок за мене? Тільки я сама...», - думки Наталі обірвав чийсь тихий оклик.
Кава приємно зігріла Максима не тільки з середини, вона наче розтеклась своїм ароматом по неіснуючим жилам душі.
«Я повинен це зробити сам. Якщо я не зізнаюсь цій царівні, я не зможу ні їсти, ні писати, ні жити. Я кохаю її шаленою несамовитою любов’ю і якщо вона скаже «НІ», то це буде крахом всього. Я зникну з її життя, зникну з цього міста назавжди. Але ж я не знаю навіть її імені...»
Максим забрав свої речі, встав і пішов впевненим кроком на зустріч своєму коханню.
- Дівчино, я не знаю як, Вас звати, але я не можу... я не можу більше жити без Вас. Я кохаю тебе, - червоніючи і непомітно перейшовши на «ти» промовив Максим, - кохаю!
Вона вперше стояла і дивилась на нього не опускаючи очей. Потім просто підійшла і лагідно поклала голову на плече.
- Я, Вас, теж. Я теж тебе кохаю.
Ще кілька хвилин так і стояли обійнявшись несміливий поет Максим, що вже майже рік ходив в одну і ту саму кав’ярню, та молода випускниця філологічного факультету Наталя, що за браком коштів пішла працювати офіціанткою в маленьку кав’ярню з брудними вікнами, але такою запашною кавою. Кавою, що дала впевненість та назавжди зблизила ці два закоханих серця.
Вони так і стояли тримаючи в руках чашки з кавою ...