Ніколи про це не розповідав. А сьогодні маю такий настрій, що розкажу. Але одразу хочу попередити – це історія не для чутливих. Якщо маєте м’яке серце і надто вразливу тонку душу – краще не читайте.
Я досить багато виступав перед військовими: у частинах, на полігонах, у госпіталях… Бувало таке, що після виступу мені пропонували залишитися в частині на посаді заступника командира з морально-психологічного забезпечення. Навіть заступником батальйону одного разу. Але я відмовлявся. Можливо, тепер був би вже генералом. Чи Героєм. Були моменти, коли я жалкував про свої відмови, але… Як сказав мені підполковник у Івано-Франківському ТЦК 25 лютого 2022 року, коли ми з Тарасом Майстришиним прийшли реєструватися на фронт:
«Ідіть і займайтеся своєю справою. Своїм словом ви зробите для перемоги більше, ніж сотні ракет. Повертайтеся додому, а якщо буде потрібно – ми подзвонимо».
Так і роблю. Пишу, публікую… Люди читають і дякують. Інколи пишуть з передової. Як не дивно, а не тільки поезія патріотична, філософська чи лірична, але і публікації про моїх родичів на фоні історії, мої веселі розповіді про дитинство подобаються воїнам. Вони викликають приємні спогади із їхнього власного життя, покращують настрій та піднімають бойовий дух. Чомусь за червень найбільше відгуків прийшло після публікації розповіді про дядю Толю.
Але я не про це. Відволікся трохи. Вибачте.
Якось Олександр Тимченко, ще до повномасштабного вторгнення, за підтримки Міністерства Оборони організував поїздку по госпіталях. Запросив двох поетів: мене і Василя Матолу з Ужгорода. На певному етапі нашого турне, після кількох звичайних уже виступів, ми потрапили в госпіталь – з відомих причин не буду його називати тепер. Зустрів нас заступник начальника цього військового медичного закладу, запросив у кабінет, розповів коротку історію госпіталю і раптом запитав:
«А чи не ризикнули б ви виступити у психіатричному відділенні? Бо і артисти, і письменники, які приходили до вас, іти туди відмовляються».
Ми погодилися.
Поки хазяїн кабінету віддавав відповідні розпорядження, поки ми очікували і пригощалися чаєм, він розповідав.
У людей, виявляється, досить хибне уявлення про такі відділення. Бо це ж не психіатрична лікарня у її звичному розумінні. Тут лікуються молоді хлопці, які у певний час не змогли справитися з собою. Нерви не витримали, дах поїхав від побачених жахіть і страхів. Бо війна… Вона ж іще повністю не відкрила свого хижого обличчя. На нас ще очікують неймовірно вбивчі відкриття. Ось наприклад. Лежить у тому відділенні молодий лікар. Він після закінчення вузу і практики одразу з товаришем відправився на передову. Доїхали вони до місця призначення, вийшли з машини і йдуть отак от поруч назустріч командирові, що перед бліндажем їх зустрічав. Раптом чути неподалік вибух, різкий свист і хрускіт… Ніхто не встиг зорієнтуватися. Оцей наш молодий лікар дивиться на колегу, а тіло того, вже без голови, зробило два кроки по інерції і повалилося на землю. І ось…
Ще кілька подібних ситуацій і кров у наших жилах похолола. А був спекотний сонячний літній день.
Після почутого наші з Василем нерви напружилися до неймовірності. Тимченко тримався добре, адже він пройшов Афганістан. Але ж виступати не йому.
По дорозі до актової зали ми обмірковували і зважували кожне слово і фільтрували кожен текст через сито свого розуміння ситуації. Ось і корпус із вікнами в решітках. Заходимо, проходимо через довгий коридор. У коридорі кілька ліжок. На одному лежить хлопець із відкритими світлими очима і дивиться в селю (у такій самі позі ми його побачили і коли виходили після виступу). Внутрішня напруга у кожного зростала, ми почали пітніти.
Не знаю чи ще хтось колись відчував щось подібне. Не уявляю як таке може бути. Але коли ми зайшли у залу – там було майже темно. На чотирьох великих вікнах були тільки решітки, за вікном яскраве сонце, а тут – сутінки, майже ніч. У переповненій залі було понад півтори сотні присутніх і всі вони, як один, сиділи опустивши очі, втупивши погляди у підлогу.
Нас представили, кілька слів сказав Олександр і надав слово Матолі. Той вийшов, сказав одне чи дві слова і замовк. Клубок підійшов до його горла і він утратив можливість говорити. Але посидів, заспокоївся і виступив після мене.
У мене досвіду виступів перед великою кількістю глядачів багато. На співочому полі Бойківських фестин було і понад двадцять тисяч присутніх. Але так важко говорити не було ніколи. Після кількох слів я почав читати тексти. І сталося диво. Десь після третього вірша мужні чоловіки почали піднімати голови і дивитися вперед – у залі провиднілося, ніч повільно перетворилася на день. Сонячні промені, поділені на рівні квадратики, розігнали темінь. Точніше, не промені її розігнали, а погляди воїнів, які відчули, що ми такі самі слабкі люди, як і вони. Що ми теж не завжди можемо справитися зі своїми нервами, з психікою, з емоціями… Але разом ми сильні, як ніхто на світі. Разом ми здолаємо і хворобу, і ненависного ворога-окупанта, і відбудуємо сильну і процвітаючу вільну Україну.
Потім були і питання, і слова вдячності, і, навіть, жарти. Як і завжди, після кожного з виступів. Та такого відчуття повноти виконаної місії, як тоді, я не відчував ніколи.
Тепер їжджу менше, але пишу більше. Бо «слово письменника вартує сотень ракет».
Василь Кузан, на фото: я того літа
