Будні з відтінками ейфорії і без них
Говорячи про український менталітет, часто згадують такі риси, як звичка довго запрягати, а потім швидко їхати; як здатність зупинятися на півдорозі (Б. Хмельницький під Варшавою, І. Виговський після Конотопу) і згасати після проміжного успіху; як схильність до гетьманства на шкоду спільним інтересам. Не обійшлося без цього і в новітній українській історії.
А взагалі – то, у 89 – 91 думалося зовсім не про згасання народної активності, а про реальну перспективу, важку довготривалу роботу в ім’я України. України української, самостійної, незалежної економічно і політично, демократичної, соборної, правової, соціально справедливої.
Серед пунктів резолюцій установчих конференцій НРУ в Ужгороді і Тячеві превалювали політичні, хоча йшлося і про національно-культурні та соціально- економічні. Перш за все треба було міцніти організаційно, готуватись до виборів та цілодобово вести контрпропаганду, позаяк рух прагнули дискредитувати від самих початків. Навіть жартувати тоді, що комуністи й совки рухом дітей лякають ( як колись гайдамаками, опришками чи песиголовцями).
З реєстрацією НРУ в Мін’юсті не складалося довго, стало зрозумілим, що до виборів у березні 90-го й не зареєструють. Але восени це сталося з Товариством української мови, і ми змогли зареєструвати в центральному правлінні свої районну і первинні територіальні організації.
Верховна Рада останнього радянського скликання хоч і прийняла прогресивний на той час Закон про мови в Українській РСР, у виборчому законодавстві врахувала небезпеки для себе з попереднього досвіду.
Ми зуміли висунути В. В. Бедя кандидатом у народні депутати Верховної Ради на районній конференції ТУМШ, хоча деякі наші активісти ще довго сердились на мене через це. Взагалі, логіка речей – висунення мене в кандидати до Верховної Ради СРСР у 1989 році, численні звертання до мене як дописувача до газет, моє головування в ТУМШ - підказувала якраз на необхідність балотуватись мені.
Але ми таки ставили собі за мету вищі цілі, слова «Україна понад усе» для мене і моїх нових соратників були не пустопорожнім гаслом-декларацією. Я інтуїтивно відчув, та й аналіз подій показував, що В. Бедь зможе якісніше і ефектніше провести передвиборчу кампанію і матиме кращі шанси на загальну перемогу.
Зрештою, так і сталося. Ми перемогли голову облвиконкому М. М. Мальованика, на якого працював адмінресурс. На стареньких «Жигулях», що належав батькові Олега Куцина Івану Миколайовичу, ми втрьох – чотирьох (В. Бедь, О. Куцин, М. Носа, П. Мочар) об’їздили весь район, зустрічалися з сотнями виборців, трудовими колективами ( чим не підходить термін – «пробудити район») і перемогли у першому турі.
То ціла окрема історія, як проти нас нечесно боролись, як уникали зустрічі з нами на виборчих округах виборів до місцевих рад чиновники і як ми шукали по селах їм альтернативу, зрештою, як підтасовували голоси на виборах до обласної та районної рад (саме на ці два рівні місцевого самоврядування націлилось чиновництво, за Мальованика так не стояли, як за себе).
Усе ж депутатами обласної ради від нашої команди стали І. І. Габор і В. В. Марина, а депутатами інших рад – десятки наших активістів. Що означають слова «наша команда», варто уточнити.
Ми організували Тячівську районну асоціацію громадських організацій, до координаційної ради котрої увійшли: від НРУ – Бедь В. В., Куцин О. І., Мочар П. М.; від ТУМ ім. Т. Г. Шевченка – Мурашко В. П., Носа М. І., Черничко В. Ф.; від товариства угорської культури - Борбель Ш.Ш., Зомборі С. З., Шорі Й. Й.; від Асоціації закарпатських румунів – Марина В. В., Мігалко І. І., Ціпле Ю. Г.; від політичного клубу за перебудову сел. Дубове – Балабан І. І., Габор І. І., Мельник О. Д.
Тобто, структуризація в рухові була від початку, і якщо національно – культурні товариства вписувались туди органічно і природно, то політклуб явно тягнув на певну автономію.
Але порозуміння тоді ми таки знаходили, всі рішення приймались консенсусом (за статутом), а висунення кандидатів до ВР і обласної ради відбулось через юридично легітимне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. (Районна комсомольська організація вже після нас теж висунула кандидатом до ВР В. Бедя, незважаючи на намагання райкому КПУ висунути першого секретаря Тячівського РК ЛКСМУ Михайла Немеша. Комсомольці-делегати все ж віддали перевагу В.Бедю, і багато тодішніх «юних ленінців» співпрацювали з НРУ).
Одразу по виборах численна делегація від Тячівщини взяла участь в роботі наукової сесії Великої Ради Руху з нагоди 51-ї річниці проголошення Карпатської України та відкритті пам’ятного хреста на Красному полі, що відбулося 24 – 25 березня 1990 р.
Ще тривала ейфорія. Від того, що Рух створено, від часткової перемоги на виборах, від сотень синьо – жовтих прапорів у кінотеатрі «Ювілейний» у Хусті та на маніфестаціях, від усвідомлення, що нас багато і ми таки народний рух, від промов В. Чорновола, І. Драча, М. Гориня, П. Скунця, В. Яворівського, Д. Павличка і повідомлення про вихід письменників із КПРС, від величезної надії, і впевненості уже, що своя держава буде…
Серед завдань, окреслених у резолюції установчої районної конференції НРУ, були наступні: пропагувати серед громадян матеріали установчого з’їзду НРУ, проводити боротьбу за демократичний перехід влади до Рад народних депутатів, підтримувати прагнення громадян про легалізацію усіх релігій, створити робочий штаб Руху по підготовці та участі у виборах… Це ті програмні засади, де Рух домігся відчутних результатів.
Щодо соціально – економічних та екологічних пунктів, корективи внесло саме життя (наприклад, про відновлення державної торгівлі чи ліквідацію Пістрялівської РЛС).
Але не склалось з організацією власної газети (це вдалося В. Бедю уже в Ужгороді), побудовою нового пам’ятника Тарасу Шевченку в центрі Тячева (дотепер стоїть тільки символічний камінь). Дещо з програмних цілей робилося депутатами й активістами Руху.
І все ж, головними досягненнями і заслугою Руху в районі стало подолання радянської спадщини і совковізму, утвердження демократизму у трудових колективах, обрання до Верховної Ради спочатку В. Бедя, а у 1994 р. – І. Ю. Коршинського, пристойних результатів на референдумі та виборах президента 1 – го грудня 1991 р.
До рухівських справ люди почали долучатись з власної ініціативи. Так з’явились серед районного активу інженер з Усть – Чорної В. І. Кий, вільхівчанин А. В. Шобей, голова колгоспу ім. Т. Г. Шевченка В. І. Рішко, вчителі з Вільхівських Лазів В. Феєр та В. Клемонца, тячівці П. Дідух, І. Білей, В. Добош з Дулова, А. Драгун, П. Холодян з Дубового, подружжя Ромахів із Солотвина, юрист із Буштина І. Прінц, електромонтер з Калин І. Березнар, тересвянці В. Хром’як та В. Мезей, вчитель з Тарасівки І. Руснак, бедевлянці А. А. Маханець, Е. Шуфрич та сотні інших патріотів.
У 1990 – 1991 р. р. потроху змінювалось на краще і ставлення влади до рухівських ідей та рухівців. Рух домігся виділення приміщення для офісу, де проводились засідання, наради, роздавались безкоштовно Біблія в українському перекладі, газети, аудіокасети з національним гімном, символіка.
Восени 1990 р. в Києві розгорнулись активні політичні процеси. Напередодні відкриття чергової сесії Верховної Ради України відбувся трьохсоттисячний мітинг біля Республіканського стадіону і маніфестація центральними вулицями аж до Європейської площі з вимогами не підписувати новий союзний договір, домагатися суверенітету, відправити у відставку Прем’єр-Міністра В. Масола та голову ВРУ Л. Кравчука.
Тоді ж у Києві проходила й республіканська конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, у роботі якої у складі чисельної (~40 чоловік) закарпатської делегації ( П. Чучка жартував: якби літак зазнав катастрофи, Закарпаття залишилось би без національної еліти) довелося брати участь. Із конференції й потрапив на небачені досі маніфестації і почув у всій своїй красі українські січові пісні. Дивлячись на пам’ятники Леніну і героям жовтневого перевороту (який демонтували), що посилено охоронялись міліцією, стало остаточно зрозумілим: Радянський Союз доживає останні місяці, радянсько-комуністичний режим тримається тільки на плечах міліцейських шеренг і ось-ось упаде.
Наступного дня студенти оголосять безстрокове голодування, в якому братимуть участь В. Бедь і О. Куцин і яке увійде в історію, як революція на граніті, а я придбаю на Хрещатику синьо-жовтий прапор, аби вивісити його з вікна своєї квартири 24 серпня 1991 року, а потім подарувати селищній раді (коли ВРУ прийме відповідну постанову у вересні того ж року).
Україна, а з нею й районна організація НРУ, упевнено йшла до проголошення незалежності 24 серпня та історичного референдуму 1 грудня вікопомного 91-го року.
Позаяк В. Бедь здебільшого перебував у Києві як нардеп, а потім взагалі переїхав до Ужгорода, де очолив обласну організацію НРУ, то за керуючого в секретаріаті й офісі Тячівського Руху був О. Куцин. Згодом він і очолив районну організацію НРУ (здається на 2 – й конференції, що відбулася 27. 01. 1991 р.). Тоді ж було обрано секретаріат у такому складі: Куцин О. – голова, Прінц І. Ю. – заступник, Ромах В. І., Ромах М. С., Носа М. І., Білей І. І., Бонка А. А., Кий В. І., Дідух П. П.
Було ще багато акцій, організованих Рухом, з відновлення історичної пам’яті, пікетування органів влади, була й рутинна, але конче потрібна, робота, пов’язана з демократизацією, земельною реформою, депутатською діяльністю, юридичною допомогою греко-католикам та іншим ображеним владою тощо.
Варто зазначити, що під час ГКЧП тячівський офіс НРУ не пішов у підпілля. О. Куцин і П. Дідух активно поширювали листівки про реальні події у Москві та Києві.
Влада таки готувала піднести нам якийсь сюрприз, бо скликали всіх нас — керівників громадсько-політичних організацій — на нараду в Тячево 22 серпня.
За ніч ситуація в Москві змінилася докорінно, а в кабінеті районного очільника П.В. Герича нам запропонували... обговорити соціально-економічну ситуацію в районі, тобто про дефіцити, спад виробництва, відхідництво ( ні до, ні після того подібне не практикувалося). Отож ми хіба-що розрядили свої емоції і скористались нагодою виказати владі все, що про неї тоді думали.
А емоції були... Бо через день - два упадуть пам’ятники Леніну у Дубовому і Тересві, а трохи згодом по інших селах.
І після всіх цих емоцій-переживань наступив день, коли Верховна Рада проголосила Акт про державну незалежність України. Після невдалого путчу паралельно у Москві й Києві засідали парламенти, а два канали телебачення вели прямі трансляції. І хоч день був літній і погожий, я сидів перед телевізором і з нетерпінням чекав логічної розв’язки. Про важливість і значущість цього акту свідчить хоча б такий факт. На засіданні Верховної Ради СРСР терзали голову парламенту Лук’янова за зв’язки з заколотниками. Тоді хтось із залу попросив слова і повідомив убивчу новину: треба негайно формувати делегацію в Київ, бо поки ми тут дискутуємо, хто винен і наскільки, в Києві проголосили незалежність. І якщо три прибалтійські республіки подібне зробили ще 19 серпня, на них мало звертали уваги, а якщо Україна виходить із Союзу, то держави, вважай, і нема. Зрештою, саме так і сталося.
Довгожданий день 1 грудня 1991р. настав. Основна мета була досягнута — Україна стала незалежною державою, яку визнало світове співтовариство ( в числі перших — наші непрості сусіди — Польща і Росія). Після створення СНД ( Союзу Незалежних Держав) М. Горбачов пішов у відставку, червоний прапор у Кремлі зняли, Радянський Союз перестав існувати.
Пригадується анекдот тих часів. Приходить якось колишній радянський чиновник до новопризначеного рухівця і проситься на роботу, мовляв уже він і демократ, і патріот, і з партії вийшов. На що почув відповідь – з партії – то він вийшов, але чи вийшла партія з нього?
Можна іронічно посміхнутись на сентенцію про рухівську владу, та суть в іншому: переконання і спосіб мислення з людини так просто не вивітрюється.
Це в повній мірі відноситься і до рухівців. Адже НРУ тих років був організацією нового типу, «як вияв народної ініціативи за оновлення суспільства, державну незалежність України, побудову демократичної держави», як коліївщина, опришківський рух, рух опору, народні ополчення, партизанщина, дисиденство, самвидав чи Майдан.
Якось мені по секрету розповіли, що в Дубовому під час ГКЧП зібрались місцеві комуністи – ветерани і склали список неблагонадійних, яких варто заарештувати, аби не заважали наводити в країні порядок. До списку внесли понад 70 осіб, навіть більше, ніж тусувалося в первинному осередкові,
Рух був організацією, де попервах уживались комуністи і антикомуністи, націоналісти і російськомовні приїжджі інженери, ображені на радянську владу і обласкані нею, здатні на брудні політтехнології і моралісти в політиці, темпераментні радикали і розсудливо мислячі, щирі українці і громадяни України…
А от про екстремістів не знаю нічого. Як висловився колись П. Дідух: зі зброї в офісі – хіба що канцелярські ножниці.
Чи були в Руху противники? Звичайно. І немало. Це вони сичали по-зміїному на все нове, поширювали страхітливі прогнози, сіяли паніку. Це вони трохи згодом, в умовах кризи 90-х, будуть цинічно кидати нам в обличчя: «Ну, де твій рух? Де твій Бедь? Ну що, цієї розрухи хотіли?» І не тільки нам, активістам, а й нашим дружинам, родичам.
Зрештою, була радянсько-кадебістська система, яка організовувала інтердвіженія, русинські чи новоросійські товариства.
Але попри всілякі протидії Рух з’явився, Рух самоорганізувався, Рух активно діяв і, що найголовніше – виконав свою історичну місію – здобуття державної незалежності України.
Післямова
Все, тут розказане, виноситься на широкий загал не для самовихваляння чи бажання догодити комусь одноосібно. Автор свідомий того, що декому щось не сподобається або що будуть і такі, які вважатимуть себе незаслужено обділеними увагою (допускаю й таке, бо не претендую на вичерпність теми і суто науковий підхід).
Мета моя – показати й донести до читачів, що НРУ самоорганізовувався з ініціативи справді народної, а не насаджувався згори, як згодом будуватимуться всілякі політичні проекти, що незалежність не впала з неба внаслідок краху янаєвців, а таки виборювалась, нехай і беззбройно, але нелегко. І таке виборювання стало можливим тому, що перед цим були УГС, дисиденти, ОУН-УПА і ОУН (м), Холодний Яр, УНР і ЗУНР, Міхновський і Франко, Шевченко і Мазепа, був український народ з одвічним прагненням до свободи і незалежності.
Отож, НРУ – це світла сторінка в історії України, наймогутніший чинник національно-визвольних змагань 1988-1991р.р. та утвердження національної української держави в кінці ХХ ст.
Історія не знає умовного способу. Та уявімо собі на хвильку, що у Верховній Раді першого скликання нема Народної Ради і ніхто не прагне повертати національні символи, проголошувати Декларацію про державний суверенітет та Акт про незалежність, ніхто не підтримує голодуючих студентів, ніхто не стримує Кравчука на переговорах про новий союзний договір… Чи розвивались би події так, як вони відбулися насправді.
Звичайно, все могло повернутися по-іншому. Або законсервуватися у старому радянському вигляді ще на кілька десятиліть…
Рух був і виконав свою місію.
Чи міг він зробити більше і краще і чи були трагічні помилки? На жаль, були. І найбільшою, трагічною, помилкою було не перетворення його на партію чи відбрунькування УРП, ДПУ, ХДПУ і подібних, а розкол на НРУ і УНР (згодом УНП) у 1999 році, на який наклалося ще і вбивство В.Чорновола. За десятиліття націонал-демократи так і не змогли оговтатись і об’єднатись. Навіть після Майдану цього не сталося.
Колишні фундатори Руху зараз розкидані по різних фракціях, партіях, організаціях. Так само по-різному склались політична і життєва доля земляків-рухівців. Але всі вони так чи інакше долучились до боротьби за державну незалежність і кожен в міру своїх сил і розуміння ситуації доклав і докладає певних зусиль, аби ця незалежність наповнювалась реальним змістом.
17 жовтня 2009 року в Ужгороді з ініціативи Закарпатського обласного організаційного комітету з відзначення 20-ї річниці НРУ за перебудову, очолюваного Віктором Бедем, пройшли урочистості, куди були запрошені майже всі активісти-рухівці, які відстоювали незалежність у нашому краї. (Газета «Срібна Земля» про це детально розповідала на своїх сторінках).
Доброю згадкою про цю подію, як і про події двадцятирічної давнини, мають послужити спеціальні ордени, виготовлені оргкомітетом, якими нагороджено майже три сотні активістів-рухівців.
І серед нагороджених – ціла плеяда земляків з Тячівщини. Зокрема, Шобей А.В., Носа М.І., Ромах М.С. удостоєні Орденів «Честі та доблесті» (як зазначено в посвідченнях – за відданість та героїзм, виявлені під час національно-патріотичних змагань за Україну) і «20 років Народного Руху України за перебудову».
За активну участь у боротьбі за здобуття державної незалежності України та з нагоди 20-ї річниці НРУ Орденом «20 років Народного Руху України за перебудову» нагороджені: Мочар П.М., Рущак В.І., Паш В.П., Прінц І.Ю.(Буштино), Дідух П.П., Дідух З.П., Бонка А.А., Кантур С.С., Савчук А.І., Шушвал О.В., Орос К.М., Молнар Н.Д., Борбель Ш.Ш. (Тячів), Тиводар М.П., Гринчишин Г.П. (Ужгород), Касич О.М., Маханець А.А., Дебич О.М., Маркуш В.М., Маркуш В.В., Вайнагій В.Д., Шуфрич Е.З.(Бедевля), Шобей О.А, Рішко В.І. (Вільхівські Лази), Мотичко В.П., Левринець І.В. (Руське Поле), Ромах В.І. (Солотвино), Хром’як В.В., Тернавський В.М. (Тересва), Кий В.І. (Усть-Чорна), протоієрей Мирон Хвуст (Терново), Добош В.В. (Дулово), Мельник О.Д. (Дубове), Руснак І.І. (Тарасівка), Свида В.В. (Округла), Паш Ю.Ю. (Новобарово). Посмертно таким же орденом удостоєно Цеха В.Ю., Левдара М.П., Вайнагія М.А., Шобея В.В., Ваканича В.В., Павлюка І.Д., протоієрея Василія Ряшка, художника Тегзу В.В., письменника Чендея І.М.
У зв’язку з 20-річчям НРУ витало питання: чи можливо воскресити або заново організувати РУХ?
Сумнівно, або швидше – неможливо. З огляду на роздільне святкування рухівського ювілею в Києві і на подібне в Ужгороді склеїти докупи осколки Руху справді неможливо. Та й чи потрібно?
Я. Кендзьор так і сказав: такого руху вже не буде. О.Доній висловився за створення якоїсь платформи – 90 (чи 91,чи 89). В.Кириленко просто назвав фракційну групу і партію – «За Україну»…
Але щось навзамін народного руху таки могло б з’явитися. Ну хоча б ветеранська організація рухівців чи, ширше, - учасників національно-визвольних змагань 80-90-х років… А вже від активності, згуртованості, взаємотерпимості, налаштованості на незмінне й актуальне – «Україна понад усе!» - і залежало б, наскільки діяльним і корисним могло б стати таке об’єднання. Адже маємо приклади і напівмертвих громадянських утворень, і доволі активних.
Адже і тоді , і, на превеликий жаль, сьогодні є за що боротись і до чого докласти рук.