Мене знов зустрічає нічна тиша, що ніжно пестить душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один. І тоді моїм товаришем ставала тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє. З висоти на мене дивляться мільйони очей, в якусь мить здається, що одне, а потім інше злегка мені підморгує. Частенько відповідаю взаємністю.
Гуляючи темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невеличких пагорбів. Це – я наближаюся до річки, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле?
Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити можу, мабуть, нічим крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переростає у хвилюючий бурун.
«От як розсерджуся, як завирую, як порву всі греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Все що їм не треба, звозять тут, до мене, а хіба я смітник? Ну скільки можна вже терпіти оті гори сміття і тонни бруду. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру. Бо вже несила опиратися смерті. Ні дня без цих нечистот не прожити…
Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Думаю, лагодитимуть дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, стрибаючи з одного каменя на інший, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не лагодили пошкодження, а навпаки забирали каміння та вивозили пісок. Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. Мабуть, знов якийсь куркуль будував тоді чергову віллу? Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи у восени, то змила б всіх у Чорне море.
У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче? Коли підійшов ближче, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі. Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук.
У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і вся риба попереверталася. Назбиравши в мішки котра побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно глибокого плеса. А по обіді, але вище по течії прийшло ще двоє душогубців із молотками: лупили так, що камені тріщали навпіл, бідненькій рибці нікуди було сховатись в ту мить…
Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі хтось забув закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило не на жарт. Переповнилось моє штучне єство, насилу тримаючи тичбу мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через бетонну перепону. Пластмасові пляшки, так мужньо падали донизу, їх навіть не лякала страшенна висота. Того дня на мені відбувся масовий парад різнокольорових пляшок.
Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде… Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе потужні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось закричало. Пакунок потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя. Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати каміння, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», - один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішка було потоплено – так подумали малі кати – пішли геть посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі білий мішечок виринув на мілині. Гострими зубами тварина розірвала промоклий пакунок. З маленької дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи побігла в кущі. Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем камінню. Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути те, що на таку жорстокість дітей примушують самі батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову втекла в своє укриття. Вночі мій шепіт доповнив писк із кущів. Вона народила.
