У лютому 1983 року нас вивезли на бойові навчання за полярне коло. Ешелон із штабною технікою та особовим складом теж потрібно було охороняти. По черзі ми стояли на платформах у голові, середині та хвості поїзда. Свою годину я відстояв за паровозом.
Треба сказати, що одягали нас добре. Поверх шинелі ми одягали довгу, аж до землі, дублянку, а поверх чобіт взували валянки. Хутряна шапка зав’язувалася і добре захищала від вітру обличчя. А рукавиці були двопалі із дубленої шкіри вовною всередину. Автомат був таким холодним, що при доторканні до металічних частин голими руками пальці моментально примерзали.
Коли ешелон зупинився у місці призначення, то температура повітря була мінус 47 градусів. Цілий день техніку розвантажували, бо антифриз тоді був лише у кількох генеральських машинах. У всі інші заливали кип’яток. А воду у відрі можна було нагріти тільки у одному маленькому станційному приміщенні, де у пічці горів вогонь. Та поки кип’ячу воду солдат доносив до середини ешелону – вона вкривалася тоненькою плівкою льоду. А якщо уже у порожнє відро плюнути із відстані півтора метра, то слина у повітрі замерзала і з дзвоном ударялася об метал. Сеча у повітрі не замерзала, але уже на поверхні снігу утворювала такі собі жовті сталагміти, які виблискували на сонці і прикрашали одноманітний білий пейзаж.
Солдати жили у великих наметах приблизно на тридцять чоловік. Стіни намету зовні обкладалися великими блоками, вирізаними зі снігу. Посередині намету ставилася буржуйка, у якій постійно горів вогонь. Підлога устелялася «лапніком», це звичайні гілки ялини. А ліжками, які складалися під стінками по колу, служили дерев’яні щити. Спати доводилося ногами всередину. Коротке волосся, якщо уві сні необережно випростаєшся, примерзало до брезенту палатки, але ногам було жарко, бо пічка від соснових дров була аж червоною.
Нашим завданням було незмінне – охорона штабу. Штаб розташовувався у лісі десь за два кілометри від нашого намету. Штаб – це дві великі машини «бабочки», які розташовувалися задом, впритул одна до одної. Бокові стіни фургонів розкладалися, як крила метелика (звідси і назва). У результаті виходив великий зал, який теж обігрівався буржуйкою. Біля цього польового штабу були два пости: при вході і з іншого боку трохи на віддалі. Ми стояли в караулі по шість годин. Потім шість годин відпочивали у своєму шатрі і знову заступали на пост. Таким чином дванадцять годин на добу без вихідних доводилося стояти на морозі, любуючись неперевершеним видовищем – північним сяйвом. Це був єдиний плюс тих навчань.
Одного разу, а це була ніч, замполіт нашого батальйону капітан Булах чергував усередині штабу, а я при центральному вході. Близько півночі він вийшов надвір і спитав чи я не граю в шахи? На мою ствердну відповідь запросив усередину, пригостив чаєм і ми зіграли кілька партій у цю чудову гру.
Саме в ту ніч на іншому посту, де стояли солдати іншої військової частини, стався інцидент, який потряс не тільки весь округ, але і весь Союз. Звісно, лише військову його частину, бо інформація ніде не оприлюднювалася. Дзвінок про надзвичайну подію прозвучав саме тоді, коли ми з капітаном грали у шахи. А сталося страшне.
У одній із військових частин, що брали участь у навчаннях, служив такий собі українець на прізвище Музика. Призвався він тільки восени, то належав до «духів». Оскільки знущання над ним навіть на полігоні не припинялися, то він, доведений до відчаю, того дня відмовився виконати якесь доручення одного з «дідів». І ось уночі, коли Музика стояв на посту, на ГАЗ-66, критому брезентом, приїхала зміна караулу. Із машини вийшов той саме «дід», який удень ображав солдата, і направився до нього зі словами: «Зараз я тобі покажу, як треба поводитися зі старшими». Музика ж діяв згідно статуту. «Стій, хто йде?», «Стій, стріляти буду!», але «дід» не реагував на слова часового і прямував до нього, погрожуючи по дорозі. Після попереджувального пострілу у повітря Музика опустив автомат і розстріляв свого однополчанина. Відтак у нього почалася паніка і він, певно у стані афекту, почав поливати автоматною чергою машину, аж поки не випустив усі тридцять патронів. Живим із пораненою правою рукою залишився тільки водій. Він встиг вискочити з кабіни і заховатися за колесом автомобіля. Саме він розповів потім усе, що сталося на тому посту.
Шість трупів поїхало до батьків із похоронкою: «Загинув при виконанні почесного обов’язку». А через кілька місяців солдата Музику, який спочатку втік із місця події, але потім здався, бо вижити в умовах Заполяр’я навряд чи зміг би, судили. Військовий трибунал розташовувався у шостому під’їзді штабу округу в Ленінграді. Тобто там, де проходило моє основне місце служби. Я бачив того хлопця, коли його виводили з машини і вели у приміщення, бо ніс того дня службу на п’ятому посту, тобто, у п’ятому під”їзді. Невисокого зросту, нічого особливого, але у погляді було щось приречене, втрачене, якась розгубленість і страх. Він наче шукав підтримки, але ніде не знаходив її.
Скільки дали мужньому землякові – я не знаю. Інформація залишилася закритою навіть для тих, хто працював у штабі. Але… Ця історія додала страху «дідам» у всьому Союзі. У нашому батальйоні мені неодноразово казали: «Це ваш бандерівець розстріляв наших невинних…» і при цьому остерігалися мене ще більше. На той момент я вже був «черпаком».
© Василь Кузан
Фото тематичне
