22-річна Вікторія – заступник командира гірсько-штурмової роти в 3 гірсько-штурмовому батальйоні 128 ОГШБр. Дівчина родом із Дніпропетровщини й у старших класах школи вагалася, який обрати фах – готельно-ресторанний бізнес чи ЗСУ.
Зрештою, ЗСУ переважили, хоча серед рідних Вікторії не було кадрових військових. Минулого року Вікторія закінчила Національну академію сухопутних військ імені Сагайдачного, після чого вибрала 128 ОГШБр.
– У нас рейтингова система – хто має вищі бали, може самостійно обрати місце служби, – пояснює Вікторія. – Я була 12-ю з 90 випускників, тому обрала 128 ОГШБр. Про цю бригаду чула тільки хороші відгуки.
За званням Вікторія лейтенант і в своїй роті веде напрям ППП (психологічної підтримки персоналу).
– Тут бійці різного віку, є й старші, одному, наприклад, незабаром 59. Хтось зі старших іноді може сказати, що я йому як внучка. Водночас усі розуміють, що я офіцер, і що ми один колектив, одна рота. Я жодного разу не стикалася зі зверхнім ставленням – ні з боку підлеглих, ні з боку командирів. Навпаки – відчуваю повагу й підтримку. Не можу сказати, що в армії просто, особливо на війні. Тут трапляються речі, яких не вчили в академії, але коли виникають труднощі, їх треба долати.
Основні посадові обов’язки Вікторії вказані в назві її посади – психологічна підтримка персоналу. Яка особливо затребувана після виходу піхотинців із бойових позицій.
– Зараз така війна, що хлопцям доводиться безвилазно сидіти на позиціях місяцями. І після їхнього виходу видно, як це давить на психіку. Я спілкуюся з ними, намагаюся вирішити проблеми. Хтось відкривається й розповідає про все, що його турбує. Після цього йому стає легше. А якщо розумію, що не можу допомогти на своєму рівні, звертаюся в Групу психологічного супроводу та відновлення, щоб вона попрацювали з бійцем. Чи буває, що треба підвищувати голос? Дуже рідко, але так – можу гаркнути, що аж горло болить! – сміється Вікторія. – За натурою я м’яка, делікатна й думала, що в армії стану твердішою. І трохи стала, але, мабуть, ще не настільки, наскільки хотіла…
Позивного у Вікторії немає, однак бійці іноді жартома кажуть, що вона наче квітка – окраса штурмового підрозділу.
– Я вважаю, що в армії є місце і для чоловіків, і для жінок – тут для кожного знайдеться робота. Якщо чоловік потрібен десь там, на «нулі», то жінка може служити трохи далі від лінії вогню. Але є й такі жінки, що дуже добре воюють.
Щодо особистої мотивації у Вікторії проста відповідь:
– Мій дім недалеко від адміністративної межі з Донецькою областю, зараз там гаряче, тому рідні змушені були виїхати в безпечнішу область. А ще восени 2024-го загинув мій дядько, котрий служив у Нацгвардії, – добровільно долучився до Сил оборони, підписав контракт. Усього на 5 років старший за мене, був мені наче брат. Тому мені є за що й за кого воювати…
