Донька й чоловік Марії Савко померли у Великий піст

84-річна Марія Савко з села Малий Раковець Іршавського району на Закарпатті 47 років молиться за односельців — ”робить Псавтирю”. У Великий піст у жінки померли донька та чоловік.

— 1 квітня 1961-го раптово захворіла і померла моя 18-річна дочка Марія, — схлипує Марія Савко. З шафи дістає коробку. Показує фотографії з похорону. — 16 березня 1991-го помер чоловік Василь, з яким прожила 50 років. Я собі пояла (дала обітницю. — ГПУ”): доки буду годна, то робитиму Псавтирю й молитимуся за упокій померлих і здравіє живих.

Односельці та жителі сусідніх сіл замовляють Савко молитви. Кажуть, гарний Маріїн голос вирізняється з-поміж інших у церкві. Одну молитву жінка вичитує впродовж тижня. За таку працю дають хто скільки, 20–50 грн.

Марія мала вісьмох братів і сестер. Серед дівчат була найстаршою, тому батьки віддали її 16-річною — за сільського хлопця Василя. Йому було 27 років. Нині жінка живе в одному дворі із сином Іваном та його сім’єю, але в окремій хаті. Її будувала ще з чоловіком. Донька Ганна мешкає у центрі села. У Савко дев’ять онуків та десять правнуків.

— Банувати’м (жалкувати. — ”ГПУ”) не годна, ош няньо ня уддав за діда, хоч леґінів і сватачів у ня було доста, — виймає з шухляди свої фото у молоді роки. На голові пов’язана хустка. — Василь був чесним, що міг, то робив. Ми жили в єдній хижі з його матірьов і сестров, уживалисьмеся. Хижа була нічого собі так, айбо дале почав дах протікати. А я любила би була нову, то ми почалися строїти. Було тяжко, бо чоловік захворів і за вісім років нич не бировав робити, не міг даже їсти.

У юності Марія Савко найнялася до євреїв у Білках, що за 11 км від Малого Раковця. Пропрацювала 12 років.

— Приходила’м до них два раз на тиждень. Мила плаття з дев’яти сімей, прибирала у їхніх хижах, брала’м додому білизну зваряти. Зелман, у якого у буфеті прибирала, давав по дві буханки хліба. Файно платили, на місяць виходило тими старими грошима до двох сотень. Жиди казали, ош і піндзію у них зароблю. Але 1961-го вони пішли до Америки. Проробила’м усьо життя, а трудової книжки так і не мала’м ниґда. Держава ми дає з осені п’ять сотень гривень.

У селі Марію Савко прозивають Танцошкою.

— 65 років тому ішла з відрами у криницю на воду. А чоловік гнав на пашу корову. Біля дороги сільські хлопці розважалися, співали, іграли на гуслях. То була неділька Божа. Один леґінь каже: ”Василю, будьте добрі, пустіть вашу жону уд нам мало затанцювати”. ”Най іде, — відповів він. — Не треба вам буде і музику — будете репкати у відра”. Збоку стояла сусідка, в якої були дві невіддані доньки, й обидві мали байстрюків. І вона ся дуже всердила, що мене кличуть хлопці до танку, а її дівок — нєт. Зосерця сказала: ”Танцошка”.

Доти Марію Савко дражнили Чиришинькою (черешнею. — ”ГПУ”).

— Баба Олена, няньова мати, була дуже файна — кругловида, мала червоні лиця. Мама тоже файна. І нас, дітей, за красу Чиришиньками називали, — пишається жінка.

— Баба на ходу римує, — кажуть про Савко односельці. — Кладе руки на пояс, пританцьовує і наспівує коломийки.

Для ”ГПУ” жінка згадує пісню, яку почула 6-річною. Її співала її баба Марія над вінком. Його плели для сусідки, яка виходила заміж.