Закарпатець-фотограф – про те, як став європейцем і вивчив п’ять мов
Зустріти давнього знайомого, якого не бачив з десяток років, завжди цікаво. Є про що згадати, дізнатися, як склалося життя… І мені приємно було випадково у натовпі на центральній площі у Берегові розгледіти знайоме обличчя, яке важко сплутати з іншим. Цю невтомну людину з фотоапаратом в Ужгороді добре знають – Андрій Едельман завжди робив світлини для багатьох найбільших закарпатських газет 1990-их – «Закарпатської правди», «Фесту», «Карпатського краю».
Цього року Андрію виповнюється 50. Карколомної кар’єри він не зробив, але залишив по собі добру згадку – не стільки за свою фотомайстерність, скільки за свій незламний оптимізм. Ніколи, здається, і не мріяв стати знаним фотохудожником – його цікавить більше саме життя у своєму темпі, аніж ефемерна слава, яка сьогодні є, а завтра зникне, як тінь…
«Життя – цікава річ, кожен із нього бере своє, – посміхається він. – У той час, коли Сергій Ратушняк вперше балотувався на голову міста, я жартував, що треба було і мені висунути свою кандидатуру. Бо хто тоді знав Ратушняка? А Едельмана знали всі! З нинішнім мером Ужгорода ми вчилися в одній школі й працювали на одному заводі. Щоправда, я був на «Турбогазі» простим робітником, а він створив в одному з цехів свій перший кооператив… Однак не жалкую, що так склалося моє життя».
Нині фотограф мешкає одразу в двох містах – угорському Солноку, де живуть його батьки, та у Празі, де працює… консьєржем у мотелі. Але назавжди залишається людиною, щиро закоханою в Закарпаття. І невиправним оптимістом.
– Андрію, розкажи про себе. Бо скільки років знайомі, а я практично нічого про тебе не знаю.
– Це довга історія. Дідусь був до війни досить заможним підприємцем у Кошице – мав власну невелику фабрику з виробництва солодощів. Фірмові цукерки «Лола» – це перші вафлі у шоколаді, й назву свою отримали на честь моєї тітки.
Бабуся була родом із Виноградова, а брат дідуся одружився із її сестрою. Ось так і поріднилися дві сім’ї. Однак війну не пережили. Дідусь помер буквально за день до визволення концтабору від виснаження і голоду. Бабуся померла у Німеччині, куди її вивезли на примусові роботи. Але мій тато, тоді підліток, вижив і повернувся додому... За іронією долі батьки назвали його Адольфом. Це було цілком пристойне довоєнне єврейське ім’я. Коли він повернувся у Кошице, то побачив родинний будинок у суцільних руїнах – не залишилось там ані вікон, ані дверей – загалом, нічого. Батька взяв до себе колишній працівник дідусевої фабрики. А десь через рік він почав розшукувати своїх родичів – дізнався, що в Ужгороді живе його рідний дядько. Ці пошуки виявилися вдалими, але закінчилися досить несподівано – кордони намертво закрилися і батько залишився на Закарпатті. Де народився і я...
– Як ти захопився фотографією?
– Одним із найцінніших подарунків, які я мав у житті, був старий фотоапарат відомої фірми «Балда», німецький, із розсувним міхом. Він і досі стоїть на почесному місці вдома. Спочатку, тобто до армії, я лише фотографував, а батько проявляв плівку. Згодом влаштувався на завод «Більшовик». Моє хобі стало у нагоді – запрошували на різні заходи. А одного разу познайомився із Юлією Петрівною Зейкан. Вона запросила мене до редакції «Закарпатки», де я із задоволенням працював позаштатним кореспондентом – аж до розпаду Союзу. Однією з перших газет незалежної України була новинка «Карпатський край», редактором якої став відомий закарпатський письменник Іван Долгош (автор роману «Колочава». – Авт.). «Ти хочеш у нас працювати?» – запитав мене. «Не знаю, чи впораюся…» – відповів я. Редактор до мене претензій не мав – виділив навіть окреме приміщення. Однак газета проіснувала недовго – Іван Іванович помер від інфаркту…
Батьки згодом переїхали в Угорщину. Тато (за освітою філософ, викладав в ужгородському університеті) нині пише наукові праці з історії євреїв Закарпаття, одна з книг вийшла за кошти музею Голокосту в Ізраїлі. А мені дуже важко було влаштуватися на чужині, і насамперед через те, що не знав угорської мови. Більше подобалася Прага – там живуть мої тітки. Тому й опинився там – працював у журналі «Празькі вогні», газеті «Руська Чехія». Досі вважаюся їхнім позаштатним кореспондентом.
– Чим займаєшся зараз?
– Працюю у маленькому празькому готелі, хоча паспорт маю угорський. До речі, нещодавно став членом спілки журналістів Чехії і цим дуже пишаюся. Вважаю себе просто європейцем – знаю п’ять європейських мов. Такі вимоги життя.
– Як склалося твоє особисте життя?
– Якось не склалося. Мав кохану жінку, вже все йшло до весілля, однак тут мої батьки вирішили поїхати… А я вагався. Тож вона вийшла заміж за мого друга. Безглуздо якось вийшло. Визнаю – сам винен. Однак наперед передбачати не вмію. Тим паче у 34 роки вважав, що все життя ще попереду.
– І що плануєш робити далі?
– Звісно, як і будь-якому фотографу, мені слід зробити свою виставку. Однак знаю, що у цій царині зараз нічим уже не здивуєш. Хоча, можливо, комусь буде цікаво подивитися на світ моїми очима.
– А який він, на твою думку?
– Сучасний світ?.. Він зараз дуже динамічний, швидкий, у постійному русі. Тому і мій фірмовий стиль – це зйомки на ходу. Просто йду по вулиці і знімаю людей у їх повсякденному житті… Цікавить мене і тема єврейського життя Ужгорода. Можливо, я колись це зроблю – таку виставку.
– Однак євреїв тут залишилося не так і багато…
– Але вони таки є. Знаєш, якось першому прем’єр-міністру Ізраїлю Бен-Гуріону сказали: «Ви знаєте, у вас у кнесеті такі неспокійні євреї – і кричать, і сваряться, ніяк згоди не дійдуть». «Але інших у мене немає», – відповів той. Достатньо і тих, хто залишився.
Підтримую зв’язки з колишніми ужгородцями через Інтернет. Знайшов режисера Лева Луцкера та його сестру Беллу. До речі, вона зараз знімається у телерекламі ковбаси у Німеччині. Ось так буває.
– Якісь цікаві випадки із життя пригадаєш?
– Із фотографією у мене пов’язано багато курйозів. Якось мій знайомий Степан Лендєл запитав: пам’ятаєш, ти фотографував Володимира Кличка? Я здивувався: адже ніколи не бачив жодного з братів, хіба по телевізору. І ось Степан мені показує знімок, а на іншому боці – справді, моя печатка. Виявляється, що молодший Кличко десь у 15-річному віці був в Ужгороді, де відбувалися юнацькі змагання з боксу. Тому вважаю, що фотографія ніколи не помирає, вона як жива матерія: чим старіша – тим цікавіша.
– Чи вдалося тобі здійснити свою заповітну мрію?
– Що потрібно нам у цьому житті – бути багатим і щасливим? Усе залежить від самої людини. Мені головне просто жити. І фотографувати. Прикро було дізнатися, що більшість моїх однокласників уже пішли з життя… І я теж минулого року переніс операцію – через інфаркт. Але тепер знову, повний сил та енергії, мрію подивитися світ, бо нарешті з’явилася така можливість. У планах уже цього року – Ізраїль і, можливо, Америка, а далі – по колу. Цей кругосвітній вояж почав, як бачиш, із Закарпаття. Приїхав разом із членами фото-клубу Солнока – показую їм наш чудовий край. Сюди, мабуть, і повернуся врешті-решт. У мене і квартира залишилася на вулиці Шопена, вирішив її не продавати. Про всяк випадок…
