За місяць роботи у Чорнобилі, хоч і через два роки після аварії, Віктор Мишковський розплачується онкозахворюваннями – своїми і сина

У 1986-му, в рік вибуху реактора, і 87-му молодий фельдшер Ужгородської поліклініки Віктор Мишковський сяк-так ухилився від «вахти» з обслуговування ліквідаторів і працівників ЧАЕС, на яку відправляли бригади медиків із кожної області. Втретє, у 88-му, не мав куди подітись – в СРСР усе було добровільно-примусово.

«Тоді мені виповнилося 25 років, – розповідає пан Віктор, – ми працювали у Чорнобильській зоні місяць. Бригада закарпатських медиків складалася із 30 чоловік. Прийоми, обстеження проводили у поліклі­ніці Чорнобиля – з 14 години і до 23-ої. Тільки-но перша зміна закінчувала роботу – всі одразу ж до нас. Вивозили хворих у лікарню міста Іванків. Усього бувало – і кровотечі, і лейкемія. А щодо радіації… Як ото сніг рипить під ногами, так там асфальт рипів. Дозиметри нам видали, та хто на них дивився? Пам’ятаю, коли поверталися додому, в Києві весь одяг новий купили, а старого позбулися».

Невдовзі у Віктора погіршилося здоров’я. А «обвал» почався після дифтерії у 1994-му. Рік не працював, практично не ходив, отримав інвалідність. «Жив» у лікарнях, реабілітаційних центрах в Ужгороді, Львові, Вінниці.

«У таких випадках, коли тебе спіткала біда, – пояснює, – хапаєшся і за соломинку. Що ми робимо, коли нам погано? Хоч віримо, хоч ні, а звертаємося до Бога. Тоді я почав молитися».

Щойно Віктор Степанович більш-менш одужав, захворів його п’ятирічний син Степан, який народився уже після «вахти» у Чорнобилі в 1990 році. Він став чи не найпершою в нашій області дитиною зі страшним діагнозом – лейкемія.

Подалися до Києва, в інститути, лікарні. Медики не тішили – кістковий мозок уражений на 97 відсотків. У столичних лікарнях провели два роки. І... таки перемогли хворобу!

Пан Віктор визнає, що сам тоді б нічого не зробив. Допомагали друзі, знайомі і зовсім чужі люди. З особливою вдячніс­тю нині згадує земляка Ігоря Пукшина (згодом той став заступником глави Секретаріату Президента Віктора Ющенка), родину закарпатських медиків Бричів. Хтось, бувало, діставав ліки (досі не стираються з пам’я­ті їх назви), на ввезення яких в Україну тоді навіть не було ліцензії. Часом препарати для сина треба було знайти так терміново, що летів літаком у Жуляни, віддавав дружині і вже за кілька годин був знову в Ужгороді.

Проте ті, хто знає долю цієї родини, розповідають: сина врятували тільки завдяки тому, що батько шукав допомогу всюди, стукаючи у всі двері. Ходив по банках, підприємствах, просив гроші, звертався до людей через газету. Допомогу надавали навіть колективи ужгородських шкіл і дитсадків. Нині ж сам Віктор наголошує на іншому: «Лікарка – тепер головний дитячий гематолог МОЗ України – Світлана Донська казала нам: дитину врятували ви. Вірою в Бога, молитвою. А ми, медики, лише виконували протоколи лікування».

Згодом було ще багато чого. У сина виявили одразу два гепатити – В і С. Справа в тому, що навпроти лікарні був військовий інститут зв’язку, і коли маленьким пацієнтам терміново потрібна була кров, брали її у курсантів і без будь-яких перевірок одразу вливали. Відтак страшні віруси виявлялися майже у кожної другої дитини.

Степана знову лікували – вже у гастроентеролога обласної дитячої лікарні в Мукачеві, щороку їздили на обстеження в Київ. Хлопчик теж прилучився до церкви – з восьми років священик запропонував йому прислужувати у храмі, співати у церковному хорі.

Зараз Степан уже студент природничо-гуманітарного коледжу в Ужгороді, але вчиться заочно, бо вже другий рік живе в Італії – монахи-селезіани, греко-католики взяли його під свій прихисток. Як відомо, гепатити В і С нещадно вражають печінку, а тому лікування від цих недуг складне, тривале і дуже дороге.

Батько ж, Віктор Степанович, переніс пухлину голосових зв’язок. А зараз… лікує в Києві рак шлунка.

Найбільше, що вражає при розмові з цією людиною, – абсолютна, якась світла доброзичливість. Жодного нарікання на долю, ніякої озлобленості. Навіть на державу, яка зламала життя не лише йому, а й синові.

Розповідає: бувало, ще за Кучми рідні хворих дітей знаходили гроші на лікування за кордоном, клініки, які бралися допомогти, вже «сиділи на чемоданах» із малюками, котрим щодня гіршало, – і не могли виїхати. Або ж нині не виплачують вчасно інвалідам Чорнобиля компенсації.

Мишковський переконаний: злістю, поганими не те що вчинками, а навіть думками шкодиш насамперед собі. Багатьох із тих, хто їздив із ним на роботу в Чорнобиль, хоч і аж через два роки після власне аварії, нині вже немає серед живих. Деякі спасували перед проблемами, знаходили порятунок в алкоголі. А пан Віктор каже: «Мені добре. Щоранку встаю і молюся. Коли щось роблю, а не виходить – згадую, що не звертався до Бога. Тільки-но це зроблю – Всевишній допомагає»…

• ЧАЕС
• Віктор Мишковський
• фельдшер