Берегівчанка Ірина Юріївна Култан позавчора відзначила 100 років від дня народження.

Ірина Юріївна Култан, що в нашому місті проживає із середини сорокових, позавчора відзначила неабиякий ювілей – 100 років від дня народження. Передостанній день березня – це дата її появи на світ білий. Газета „Берегово” сердечно вітає довгожительку та бажає їй многая і благая літ у добрі та здоров’ї – аби і в 110 років ми писали про неї не тільки як найстарішу берегівчнаку, але і як найповажнішу мешканку всієї України. У моїх журналістських блокнотах та архівах – вісім розповідей та інтерв’ю з тими краянами, що прожили сто й більше років. Адреси найрізноманітніші: Свалявщина, Іршавщина, Мукачівський і Тячівський райони, Берегово. І ось нова зустріч з ювіляркою в рідному місті – Іриною Юріївною Култан, що на світ Божий з’явилася у селі Тросник (Виноградівщина) рівно століття тому. Було це не те, що давно, а навіть дуже давно: 30 березня 1911 року. Ровесниками сторічної жінки були мої дідусі та бабусі по татовій і маминій лінії... А мила, привітна, дотепна та бадьора Ірина Юріївна – сьогодні найповажніша жителька Берегова (навіть у всьому районі немає інших сторічних людей) та єдина, кому доля подарувала стільки щасливих і радісних весен. З нею цікаво бесідувати. Вона має цупку пам’ять і тямить чимало подробиць зі свого сторічного життя: події тридцятих-сорокових років, Другу світову війну в тому числі, які вона називає переворотами. Знає, хто такі були Бенеш, Масарик, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Горбачов... А ще згадує, як уперше в ролі учительки переступила поріг школи у Жденієві на Воловеччині в 1933 році. То було погідного і теплого осіннього дня. Перед її очима ще й тепер ті бідненько одягнуті та взуті в постоли верховинські учні, які були спраглими до знань, але не зажди могли втілити свої мрії. А ще тямить переїзд у низинне Закарпаття, зокрема, як із чоловіком опинилася в Берегові, своє міське депутатство, операцію очей у Львові, недільні служби Божі, які й зараз не пропускає тощо. Про постоли, деревлянки, гуні, петики, череси знає не з розповідей, горяни усе це носили на собі... Уміла коноплі мочити, на терлиці бити, волокно чесати на щітці, а відтак прясти і ткати. Дерев’яні хати без сіней та з двома віконцями, де люди жили разом із домашньою живністю, уроки при гасовій лампі, згорблені постаті лісорубів, старі парти-лави, стрижка овець – ось що приходить на тямку цій невгамовній жіночці. 

Зважаючи на те, що інтерв’ю з унікальної біографії ювіляркою відбувалося у переддень її дня народження, я найперше запитав, чи, мовляв, перевела пані Ірина стрілки годинника на літній час? Вона, лукаво усміхнувшись, мовила, що довшою доба від цього не стане, але зробить це неодмінно – як усі, так і вона. А ще ніяк не могла зрозуміти, навіщо це – то весною вперед стрілки годинника переводять, то восени перекручують їх назад. А потім полинула спогадами у своє дитинство, у село Тросник, де народилася в багатодітній родині. У сім’ї було 15 дітей (9 хлопців і 6 дівчат), щоправда, дев’ятеро з них померли ще в дитинстві, і тільки шестеро вижили. Останнім кілька років тому помер рідний брат Олексій. Її ненька Марія мала прізвище Егреші. Неймовірно, але факт: ця доволі ще енергійна та життєрадісна жінка за свої літа 36 425 разів зустрічала ранкове сонце й стільки ж разів проводжала його за обрій на спочинок. За цей час на її життєвому календарі минуло 1194 місяці й 5203 тижні. Ніколи не сиділа склавши руки, завжди була при роботі – як не в школі, то вдома. Ще й нині, в сто років, вона завжди привітна та щодень ошатно вбрана. Глянеш на неї й не скажеш, що цій жінці так багато літ. А нещодавно сусіди побачили, як вона з криниці несла в руках два відра води – щоправда, неповних. Хотіли допомогти, але Ірина Юріївна вирішила самотужки впоратися з цим, здавалося б, непосильним завданням для сторічної бабусі. Вона сама хвіртку закриває, на телефонні дзвінки відповідає, щонеділі набирає номер сусіда Юрія Гудя та просить, щоби той повіз її до церкви Богу помолитися. Каже: „Я Богу молюся, а він мене за це любить, тож і нагородив сотнею років життя...”

Якихось особливих секретів довголіття вона немає. Їла та й нині харчується всім, що смакує, хоч ніколи не переїдала та завжди міру в застіллях знала. А ось воду пила  й нині старається вживати тільки свіжу, джерельну. Каже, що свого часу вичитала, нібито неякісна вода провокує болячки, тож на цьому акцентувала кілька разів, коли мова заходила про те, що ж сили й здоров’я додає. По лікарнях у своєму житті не залежувалася, хоча коли грипувала – жодних пігулок, допомагали трав’яні чаї. А ще згадала, як дохтор Ліннер із колегами у берегівській лікарні їй апендицит вирізав. Сталося це наприкінці тридцять шостого року – під часу уроку в Жденіївській школі її почало боліти в правому боці, тож вона хутко зібралася, сіла на автобус, який курсував між Нижніми Воротами (на той час вони мали назву Нижні Верецьки) та Мукачевом, і подалася до рідні. У Тросник прибула аж під вечір. Склала в кошик білизну, капці та почимчикувала на станцію, аби ще того ж дня прибути в лікарню Берегова. Це були перші її відвідини медичного закладу.  Тоді їй пощастило, що потрапила до такого умілого хірурга. А коли народила дочку, то життя рятував Фединець. Це вже було в Мукачеві. І перший, і другий мали найсучаснішу на той час медичну освіту, руснаки вважали їх світилами, боготворили цих мудреців, що нерідко творили чудеса. А потім іще кілька разів були лікарняні палати...  Приміром, коли почав псуватися зір, довелося їхати до Львова, де їй зробили складну операцію. Опікувався нею син Борис, із 1939 року народження. Мав вищу освіту, працював у лісотехнічному інституті. У 57 літ помер – зовсім молодим. Добрий був, як кусень хліба. А ось  дочка Магдалина на чотири роки від нього молодша, нині мешкає у Мінську. Приїхала з чоловіком Валерієм,  який тут колись служив у спецвійськах (ГРУ), а згодом працював у білоруській службі безпеки, на мамин ювілей. Раніше Ірина Юріївна коротала зими в столиці сусідньої країни, але там, у доччиній квартирі, їй затісно. Хоча по-людськи тепло й весело, бо й зять добродушний і веселий, і вся рідня її обожнює. По-іншому й бути не може, адже берегівська довгожителька й сама цікава співбесідниця. Згадує, як тяжко жилося у 20-30-х роках минулого століття, коли повсюдно домінувала ручна праця. Люди, бувало,  і вмирали від непосильного труда, навіть у Троснику таке траплялося. Каже, що батьки мали 25 гектарів землі, тож скільки треба було сил, аби навести лад на такій площі, аби її зорати, засіяти, покопати, скосити тощо. Вона ж за фахом педагог, усе життя вчила дітей вишивати, ліпити, в’язати, вирізати, клеїти, гачкувати тощо.  Ручна праця у школі була в пошані. А почалося її сходження по освітянській драбині з початкової освіти в рідному селі, де вона провчилася 5 років, далі була чотирикласна горожанка в Севлюші, а вже згодом – торговельна, де навчання тривало 3 роки. Розповідає, як із Ужгорода в 1931 році приїжджала екзаменаторка, що фактично й давала добро на вчительський диплом. Суворою була, вимогливою, але справедливою. Для родини, для села освіта – явище неабияке. Ще ціле літо вона жито жала на батьковій ниві, а вже наприкінці серпня поїхала на роботу аж у Жденієво.Так розпорядився освітянський начальник у Сваляві, куди вона в лакованих черевиках і модерній білій сукенці прибула поїздом, подолавши шлях через Берегово, Батєво, Мукачево. Там і заночувала, і тільки зрання подалася у гірське поселення, де за кілька років вивчила побут горян, знала багатьох людей із Жденіївського рукава, зокрема, сіл Збини, Щербовець тощо. Там, на Воловеччині, й познайомилася зі своїм чоловіком Іваном, який від неї пішов на світ інший на 81-му році життя. Має сторічна ювілярка двох онуків і 5 правнуків. А ще не любить довго вилежуватися в ліжку, каже, що нічого безпричинно валятися в постелі. Із сучасних досягнень техніки найбільше дивується мобільному зв’язку. Каже, що про таке раніше в казках розповідалося, а ще порівнює, коли, в які часи жилося найкраще. Непогано було за чехів, тоді культура була на найвищому рівні. Українську владу не ганить, але через слабкий  зір не читає газети, тож політикою цікавиться мало. Під час останніх виборів вона не пішла голосувати на дільницю – до неї додому навідалися цілим гуртом. А якби треба зараз віддавати свій голос, то неодмінно б попрошкувала сама – виконати свій громадянський обов’язок. Що цікаво, її, вчительку ручної праці, дуже шанували в усі часи: і за чеської влади, і за мадярів, і в радянські роки, коли аж 12 літ була депутатом міської ради. Хотіли навіть призначити  головою міськради, але в останню мить спохопилися – вона була безпартійною, а без членства в КПРС  такі посади людина не могла займати.  

До речі, на цей раз чи не все місто збирається вшановувати столітню ювілярку, в тому числі закарпатський губернатор Олекаандр Ледида  й берегівський мер Іштван Гайдош вирішили поздоровити найстарішу берегівчанку. А вона також радо чекає всіх у гості. Навіть клумби на подвір’ї уже  покопала, а потім прибирання довершили племінниці, що  живуть у неї на квартирі. Від них не бере ніяких грошей, буває, що продуктами розраховуються (бульби, квасолі, городини принесуть, і цього їй достатньо). А відтак наварить для  дівчаток борщ чи суп і разом всідаються за стіл  вечеряти. До мудрих слів цієї  літньої жінки, лице якої помережано зморшками, прислухаються. А вона наголошує на простій життєвій мудрості: не гнатися за чимось  суєтним і марнославним, а щиро любити життя. А ще завжди бути в русі, працювати. Завчасно лягати спати й рано вставати.     

Попрохав її пошукати для газети фотографії з сімейного архіву, однак не вдалося, бо під час хатнього ремонту їх так заховали, що не знайти. А світлини – це її минуле, це вік, що вчора почав відлік сто першому року. Сфотографувавши для газети Ірину Юріївну, написав статтю. І раптом мені переказують, аби прийшов до ювілярки та перефотографував, мовляв, бабуся хоче не в буденному засвітитися перед читачами, а вирішила зазнімкуватися в урочистому вбранні. Як було не виконати просьбу старенької? Я хутко сів у авто й помчався до неї. Ось він, знімок мудрої вчительки з Берегова І. Ю. Култан, якій зозуля щедро накувала  сто років. А позавчора автор цих рядків одним із перших по телефону привітав щасливу ювілярку. 

• Ювілей
• Берегово
• 100 років