Роздуми з приводу
Обидва мої діди служили в угорській армії. Але ні Юрко Гаврош, ні Юрко Пеца так і не були визнаними ветеранами Другої світової війни, хоча й пролили на ній свою кров. Зрештою, як і Іван Чендей, Федір Потушняк, Марко Бараболя та десятки тисяч інших закарпатців, яких загребли на фронт у чужу армію чужої країни. При першій нагоді вони дезертирували з ненависного війська чи здавалися в полон. Та їхнє втрачене в окопах здоров’я, їхні рани чи післявоєнні табори ніхто ніколи не визнавав. Бо вони були -- “врагі”.
“Освободітєлями” були ті, що насаджували колгоспне рабство, нищили церкви, гвалтували історичну пам’ять, будували однопартійний рай. Для них були почесті, пільги, концерти на 9 травня.
Для України, як і для більшості країн Європи, Друга світова війна була ще й братовбивчою, в якій українці в різних шинелях (совєтських, угорських, румунських, словацьких, польських, німецьких чи партизанських) часто дивилися один на одного в приціл автоматів.
Але на відміну від нас, процес примирення колись ворогуючих сторін в Європі давно завершився. І ніхто не робить різниці між солдатськими хрестами. Усі військові цвинтарі в пошані і порядку. Бо ж чи винен солдат, що політики розв’язують війни і женуть його під примусом на смерть?
Дико стає від того, коли бачиш, як ті ж примітивні політики знову розпалюють війну, заробляючи очки на давно згаслому вогнищі Другої світової. Знову обличчя перекошені від ненависті, бо ж де це видано, щоб і Українську повстанчу армію визнати воюючою стороною?
У Бабиному Ярі стоїть величний дерев’яний хрест. Це пам’ятник 621 українському патріотові, яких тут розстріляли гітлерівці разом з іншими понад сто тисячами мешканцями Києва. Кров членів ОУН такого ж кольору, як і червоноармійська. І боліло їх не менше. Та помирали вони з іменем України на устах. Бо це був усвідомлений вибір на користь майбутньої держави. Держави, яка 15 років не може оцінити цієї жертви.
На тому хресті вирізано усього шість прізвищ. Олена та Михайло Теліги, Іван та Надія Рогачі, Іван Ірлявський, Наталка Винників. Саме вони стали символом руху опору в окупованому Києві. Троє з них – закарпатці. Молоді життя, покладені на вівтар України.
Моїм дідам, яких одягнули в шинелі німецьких союзників, нема чого ділити з тими, хто загинув від рук гітлерівців. Бо це була не їхня війна. Не моя. І не наша. А тому примирення не те, що можливе, воно – необхідне.
Але там, де є фанатизм, там нема розуму. Нема компромісу. Нема бажання зрозуміти іншого. А без цього -- ніяка сучасна цивілізація неможлива. Примирення – проблема не ідеологічна. Це проблема спілкування. Зрештою це – рівень культури, освіченості, толеранції, співчуття, широти кругозору. Поколінню, яке виховувалося на ненависті, важко зрозуміти, що світ насправді не чорно-білий. У ньому нема поділу на “руських” і “німців”.
Є просто ЛЮДИ. І вони -- ІНШІ. Не такі, як я. І з цим треба жити.
Олександр ГАВРОШ
«Старий Замок «Паланок»
