У 1991 році етнічні німці виїжджали з Казахстану до Німеччини. Захід, як магнітом притягував людей. Ризикнули і Крігери, хоч це зробити їм було надзвичайно важко: на руках вже мали четверо дітей. Наймолодшому сину тоді було лише два рочки. Нині це переселення пані Валентина згадує з посмішкою, але тоді їй було не до сміху.

 

 Все ж, усе склалося якнайкраще. Віктора, главу сімейства, який прекрасно володів російською та  німецькою мовами, відразу взяли працювати в адміністрацію. Там трудиться й донині. Саме з місцевими чиновниками почав їздити до столиці України. Потім зародилася ідея благодійності. Місцеве товариство « Допомога народу України» - це дітище Крігерів. Сім’ю підтримала вся громада. Німці побували з гуманітарною допомогою в різних областях України, але найбільше припало їм до серця Закарпаття. А коли син Вольдемар женився на красуні з Перечина, дружні зв’язки з нашим краєм стали ще міцнішими.

 

 Нещодавно група представників Ужгородщини побувала в гостях у своїх німецьких друзів, про що вже писала наша газета. З візитом-відповіддю відвідали наш район і німці. На засіданні Невицької сільради бургомістру Мюлінгена Манфреду Юппнеру та голові правління цього благодійного товариства Віктору Крігеру було присвоєно високе звання «Почесний громадянин Невицького». Про все це наші читачі вже мали змогу прочитати в нашій новинці.

 

 3 червня цього року виповнилося 10 років благодійної діяльності цього німецького товариства. До речі. У Мюлінгені діє 30 різних товариств: музикантів, вчителів, пожежників тощо. Така колективна форма впливу у Німеччині дуже поширена. З нагоди ювілею товариства Крігерів німці влаштували велике свято, на яке запросили і делегацію з Ужгородщини.

 

 І ми вирушили в дорогу. 1500 км відділяють наш край від Мюлінгена. Проїзд через Угорщину, Австрію і Німеччину, безперечно, навіяв чимало думок. У цих країнах, навіть візуально, було чому повчитися. Полями  крокують височенні вітряки. Їх лопасті, здається, крутяться без перестанку. Особливо багато вітряків в Австрії. У Німеччині ледь чи не кожний дах на будинках помережаний сонячними батареями.

 

Звиклі до економії іноземці не лише дбайливо використовують електроенергію, але вже давно навчилися її виробляти. І себе забезпечують нею і ще й надлишки її продають державі. Вражали акуратно оброблені поля, жодного запущеного  клаптика землі ми не побачили. Рівнесенькі, як стіл, дороги і неймовірна всюди чистота. Почищені до блиску сміттєві баки, декоративні травники, альпійські гірки, квіткові клумби  – окраса кожного обійстя. Грядок з городиною біля хат не бачили. Згодом довідалися, що в цьому нема потреби. Рослинництвом  тут займаються фермери.

 

За вікном автобуса пробігали ліси, полонини, річки, гори. Якби хтось забув, що він за кордоном, подумав би, що мандрує рідним Закарпаттям. Природа абсолютно аналогічна. Але все настільки доглянуте, охайне, що любо-мило глянути. І як сказав герой одного відомого фільму: за Батьківщину прикро.

 

 Приїхали, нарешті, до Мюлінгена. Були приємно здивовані, коли на одному з будинків побачили український прапор. Догадалися, що саме тут мешкають Крігери. Згодом наші рідні прапори побачили і на балконах інших членів товариства « Допомога народу України». Це було хвилююче явище. Все таки прекрасно, що маємо за кордоном чимало друзів. Значить, Україна, хоч і повільно, але крокує в Європу.

 

 Господарі ще до святкування ювілею організували нам цілий ряд пізнавальних екскурсій. Ми побували у фермера, власника птахофабрики Ганса Хьюнінга. Усе виробництво тут механізовано, комп’ютеризовано. А починав пан Ганс з ферми, на якій утримував 400 курей. Потім з дружиною – голландкою Джейн взялися за цю справу з усією серйозністю. До речі, свій перший капітал фермер ще замолоду заробив у Канаді.

 

 Нині на фабриці 60 тисяч курей. Для таких, як ми, туристів зроблено спеціальне відділення за склом. Був якраз час  годування птиці. Корм заправляли соєвою олією, іншими ж добавками. Жовтки в яйцях жовті-жовті. Наші жінки жартували, що наступного року за яйцями для великодніх сиркових грудок приїдемо сюди. Пан Ганс запевнив, що такі яйця можна буде придбати скоро і в Коритнянах, бо він, мовляв, стане інвестором ТОВ «Карпатиагропродукт» Директор цього товариства Василь Симчера це підтвердив. Він прибув  до Німеччини разом з нами І розповів, що вже давно співпрацює з Гансом Хьюнінгом. Пан Ганс уже в літах і фактично передав фабрику сину, але, звичайно, допомагає і порадою, і ділом.

 

 У нашій делегації було З сільські голови: Марія Коваль –Мазюта з Кам’яниці, Олександр Біро з Салівки і, звичайно, Михайло Лаба з Невицького ( ініціатор тісних взаємозв’язків з німцями),  заступник голови районної ради Віра Данко, директор районного центру соціальної служби для сімей, дітей та молоді Олена Іскра, два депутати районної ради: Василь Хмельницький та Василь Тегза, депутати Кам’яницької сільради Тетяна та Віталій Ганичі. Їм, звичайно, цікаво було дізнатися, як працює тут комунальна служба.

 

 Побували ми і  в комунальників. Усіх вразив машинний парк. Яких тільки механізмів тут нема! Приглянулася всім універсальна машина: миє дороги, підмітає, взимку сніг розчищає, сіллю посипає, гілки з дерев обрізує, роздрібнює їх на січку, колодязі чистить тощо. От нашим селам би таку! Звичайно, поцікавилися ціною цього чудо-витвору. Сама машина коштує 200 тисяч євро, а всі накладки на різні операції по 20-25 тисяч. Сільські голови лише скрутно головами хитали: їхні бюджети такої розкоші дозволити їм не можуть.

 

Мають комунальники свою теплицю. Вирощують квіти для клумб, а також у горшках. Дають квіти в оренду для прикрас різних урочистостей Величезному лавру у бочці вже 35 років. Він – прикраса не одного свята. Люди, які працюють в комунальній службі, не перепрацьовуються: все механізовано. Всюди – пульти управління, комп’ютери. Щоб належно оцінити все це – це треба бачити своїми очима.

 

 Побували ми і на тваринницькій сімейній фермі, де 60 корів доїть… робот. Ферма належить родині Макуса Трабера, який давно зажив собі славу прекрасного господаря.

 

 Мали ми приємну зустріч з місцевою владою. Бургомістер Манфред Юппнер був у відпустці і нас приймав його заступник пан Шілінг, також Манфред. До органу самоврядування тут входять 5 сіл. Вони невеликі, але в кожному є все необхідне  для нормального  життя. Торік у Мюлінгені спорудили нові дитячі ясла. Це за спеціальною державною програмою. Уряд розпорядився, щоб усі діти, віком до 3 років були охоплені дошкільним вихованням.

 

Справа в тім, що з кожним роком в Німеччині народжується все менше дітей. У ясла, як це не дивно звучить, але чітко виписано у всіх документах приймають діточок від 0 до 3  рочків. Отже відразу після народження дитину можна віддати сюди. Тут є всі необхідні умови: прекрасні меблі, є навіть пеленальні столи. Ясла – платні, але де в сім’ї, наприклад, четверо дітей – то батьки не платитимуть нічого. Взагалі, оплата розділена так: 40 відсотків іде з бюджету області, 40 – з району, 20 – батьківська плата.

 

 Особливий інтерес у нашої делегації викликав спортивно – оздоровчий культурний центр. Важко собі уявити, що в одному, на вигляд невеликому, будинку може бути і спортзал, і сцена, роздягальні, душеві, кухня, тренажери. Переважно це все заховане і відкривається при потребі. Компактно, красиво. Одне одному не заважає, бо фактично приховане від людського ока і з’являється на світ Божий, наче за помахом чарівної палички. Не дивно, що такі центри – мрія і Кам’яницького, і Невицького голів. Михайло Лаба вже почав цю мрію втілювати в життя. Як вже говорилося, Михайлу Михайловичу фактично належить ідея тісної співпраці з родиною Крігерів. Отже, і плоди їхньої благодійної допомоги він пожинає першим. Другою, вочевидь, буде Марія Коваль-Мазюта. Не виключено, що і салівський голова Олександр Біро буде третім.

 

 А вчитися у німців таки було чого. Я особисто познайомилася з Крігерами років вісім тому, коли вони привезли ліжка з підйомниками для Середнянської лікарні. Вже тоді дивувала щирість цього благодійного товариства «Допомога народу України». Роки відшліфували дружні відносини і вже не одне село відчуло допомогу німецьких друзів. Актив цього товариства великий – 55 осіб. На цей раз для місцевої школи придбали нове обладнання для хімічного кабінету, а старе ( це за їхніми мірками) вирішили відправити на Ужгородщину і воно вже поїхало до Кам’яницької школи. Це за 10 років був вже 52  каміон,який подолав дорогу до України.

 

 Ювілей перетворився у справжнє свято. Воно проходило у селі Цоцнег. Усіх тепло привітав заступник бургомістра Манфред Шілінг. Потім присутні заслухали звіт про діяльність товариства. Весь час грав місцевий духовий оркестр. Линули чарівні мелодії місцевих солістів. А коли на сцені з’явилася кам’яницька «Материнка» - це було щось особливе. П’ять разів співачки переодягалися. Прекрасні костюми вабили зір. Оплески не замовкали ні на мить. Валентина Крігер майстерно справилася з роллю перекладача.

 

Співали кам’яничанки про своє рідне село, про кохання, про мамину сорочку, яка зігріває нас в далекій дорозі. Кожний виступ глядачі сприймали на «біс», а танцюристів Володимира Нанинця, Нелю Стегуру, Андрія Коваля, Галину Обшитник взагалі не хотіли відпускати зі сцени, так само, як родинний дует Раховських. До речі, афіші про цей концерт були заздалегідь розвішані по селах. Виготовлено було запрошення та величезний банер з фотографією танцюристів. Салівський голова Олександр Біро щиро дивувався, як кам?яничани майстерно станцювали угорський чардаш.

 

 Члени товариства прийшли на свято зі своїми власноруч приготовленими солодощами, випічкою, які продавали за помірною ціною на цьому вечорі. Це вже стало традицією у такий спосіб поповнювати казну товариства, адже кошти йому вкрай потрібні. Чого тільки вартує відправити каміон до України! Не залишилися осторонь і кам’яничани. Вони приготували бограч і тисячу штук голубців, якими німці із задоволенням смакували.    

 

 Цікаво, як би ви оцінили поступок сусіда, якщо той би повідомив до міліції, що у вас лунала музика після десятої вечора? Або, що ви зламали дерево, чи заїхали автівкою на квіткову клумбу?

 

 Для німців це не дивина. Одного вечора на вулиці, на якій ми мешкали, створився справжній переполох. Сусід зателефонував до міліції, що з нашого автобуса витекло трохи масла. Боже, як перелякалися Крігери! За декілька хвилин вичистили асфальт до блиску, від масляної плями не залишилося і сліду. У нас на неї і уваги би ніхто не звернув: така вона була маленька.

 

 Село, як писанка. На квітниках розставлені різні статуетки, прикраси. Ніхто не боїться, що вночі їх вкрадуть. До речі, ніде ми не бачили високих парканів. Їх взагалі нема. Акуратні доріжки між будинками відгороджені хіба що гарно підрізаними декоративними кущиками.

 

 Свято у німців вдалося на славу. Виступаючи, Михайло Лаба заговорив німецькою. Це викликало в залі бурю оплесків. Михайло Михайлович вручив господарям прапор Невицького, альбоми з фотографіями перебування німецької делегації на Ужгородщині.   Надовго запам’ятають німці по жіночому теплий виступ заступника голови райради Віри Данко. Отримали господарі багато подарунків і від кам’яничан.

 

Можна було б ще багато цікавого розповісти про цю поїздку: і про те, як нашого симпатичного Олександра Біро «атакували» симпатичні японки, які загубилися і просили допомоги. Ми жартували, що це  Біро шукає японські інвестиції для свого села. Вражали, як німці переносили у відрах жаб на другий бік дороги, щоб вони самі її не переходили і не створювали проблем транспорту.

 

Для цього для них підставляли відра, в які вони падали, а потім їх  «транспортували» туди, куди вони прагнули перебратися. Ми вдячні за поїздку до Швейцарії – цього прекрасного, чарівного краю з казковими водопадами. Можна було б  розповісти, як німецькі даішники карають за порушення  на дорогах всіх, не зважаючи на посади і ранги. Брат Шумахера перевищив швидкість і на шість місяців позбувся прав водіння, а в одного члена угорського уряду навіть забрали автомобіль на штрафний майданчик.

 

 Розповісти можна було б багато, та газетна площа цього не дозволяє. Та й чесно кажучи, так не хочеться особливо вихваляти чужий світ. Чим ми, українці, гірші від іноземців? Що в нас не так? Чи ми дурніші? Хочеться вірити, що настане час, що і ми відсилатимемо каміони з благодійною допомогою в інші країни. І порядками в нашій державі захоплюватимуться іноземці, і наше сонячне Закарпаття стане таким же привабливим, як Швейцарія. І в нас буде чому повчитися. Обов’язково буде! Дай Боже, щоб той час настав якнайскоріше!