«Я хочу їсти!» Така заява дитини нині викличе хіба що схвальну усмішку у більшості батьків

«Нарешті!» І вони побіжать на кухню готувати своєму улюбленому чаду вечерю, як у ресторані, – лиш би їло!!!

Хвала Богу, нині маємо можливість (та, ніде правди діти, хто краще, хто гірше) та все ж щоденно досита годувати своїх дітей. Чого не можна сказати про тих наших земляків, які жили у тридцятих, та й сорокових минулого сторіччя.

Пригадую, як моя мама, заможну сім’ю якої (своїм коштом дід у селі й школу збудував) радянська влада виселила у тридцяті до Тернопілля – з дітьми, у холодних вагонах, без речей та продуктів, розповідала про голодних, що приходили до них вимінювати коштовні речі на... картоплиння. Просили дати хоч щось поїсти, готові були працювати на будь-якій роботі. Звісно, ніхто ніяких речей у цих нещасних не брав. Ділилися тим, що було, хоча й самі потерпали від голоду. Кілька сімей і залишилися жити поряд у занедбаних хатах. Та це вже були «благополучні» повоєнні сорокові. Минула вій­на. Світ оговтувався від страшної руїни. Люди поволі, та все ж налагоджували життя.

Але примара нещастя (це комусь нині може здатися дивним) для багатьох людей виявилася реальною й у… 90-і минулого сторіччя. Ні, хвала Богу, до голоду під час розвалу Союзу не дійшло. Людей просто загнали до черг за… хлібом. Наприкінці ХХ століття, у найбільшій хлібній краї­ні світу! Пережили комунізм. Стали на ноги. Вижили.

А тим, що зимували в 32–33-му вижити не дали.

Днями всі порядні люди вшановували пам’ять безневинно вбитих комуністами у ті роки. Добре, що наш край не зазнав цього лиха. Добре, що наших дітей не змордували голодом. І добре, що нині ми розуміємо лихо своїх братів та вшановуємо загиблих. 

Але я не розумію, як можна було забирати кусень не те що хліба, а квасолину від дитини, яка просить їсти.

Я не розумію, як можна було змушувати голодних обідраних дітей повзати замерзнутими полями у пошуках гнилої картоплі, щоб не вмерти з голоду.

Я не розумію, чому мого батька, у сорокових 10-річного хлопчика, ледь не розстріляли за те, що він посмів узяти з поля додому трохи пшениці.

До чого треба дійти, щоб змусити людей у центрі Європи, які живуть на найродючіших землях, умирати від голоду!!!

Я цього не розумію!

Я вважаю, що такі нелюдські вчинки пробачити не можна. І кожен «мєдвєдік», який нині дозволяє собі у дуже витончений та дипломатичний спосіб глумитися над померлими матерями, чоловіками і дітьми має бути засуджений. Якщо не людьми, то Богом, який, як відомо, «не фраєр і з палицею бити не прийде». Але всі ми рано чи пізно прийдемо до нього... А наш народ завжди жив і буде жити на своїй, Богом даній йому, землі.

Петро ПОЛІХА