Викладачі – студенти: хто кого обіграє чи… хто кому пояснить правила забави?
Український шашковий матч «Реформа освіти в ім’я якості» розпочався 19 травня 2005 року в норвезькому місті Бергені. Тоді наша країна разом із Росією добровільно підписала Болонську конвенцію і зобов’язалася підтримувати нову форму здобуття знань як єдино правильну і дієву.
Отож, крок України до побратимства з Європою зроблено. Хороші наміри і мета угоди, адже остання базувалася на добротних таки принципах: «контроль якості освіти…», «розширення мобільності студентів…», «забезпечення працевлаштування випускників» тощо. Однак тут є одне «але», котре тягне за собою кілька вагомих суперечностей. Якщо у Європі Болонська система навчання у вишах – це принципи взаємодії суб’єктів освітньої сфери задля блага останньої, то у нас – шашковий турнір без правил. Україна або ці принципи не з’ясувала, або не усвідомила, або ж... невправно впроваджує. Хто ж страждає у забаві, коли грають невмілі руки? Видається, фігурки, якими маніпулюють, а в підсумку – власник неумілих рук. Вважаю, на Болонській гральній дошці найгірше живеться студентам і викладачам, котрі стали жертвами незрозумілої гри недосвідчених шашкістів.
Як випробувач (або випробовуваний) нової європейської системи навчання одного з ужгородських вишів гадаю, що маю право на роздуми про своє існування на гральному полі.
Перший тур забави – організація навчального процесу. Два семестри, один-два модульні контролі в кожному з кожного предмету, оцінка рівня опанування дисципліни за стобальною шкалою. Ця інформація є з’ясованою і відкритою для обох сторін – студентів і викладачів. Усе інше – кількість лекцій, семінарів, самостійних робіт – у нашій ситуації відомо лише його величності Випадку. Рідко котрий викладач має терпіння двічі-тричі (часті карантини, свята – поза грою) змінювати навчальний план зі свого предмету й щоразу інформувати про це студентів. А непогано було б, хоча це справді не так і просто.
У процесі навчання ріже слух фраза «Болонська система передбачає 70 % матеріалу на самостійне вивчення». Логічно, що студенти сушать голову над двома запитаннями. Перше: для чого нам лекційні години, кількість яких нерідко значно перевищує практичні? Друге: чому декотрі викладачі встигають ознайомити аудиторію зі 100 % інформації зі свого предмету, а словосполучення «самостійне вивчення» замінюють на «самостійне закріплення»? Хоча тут слід урахувати сам предмет і кількість годин, наданих на його вичитку. Дивно, а може й не дуже, але ці два фактори зовсім не взаємодіють між собою: на філологічному факультеті предмет «валеологія» слухається два семестри, натомість «історія України» чи «історія преси» лише чверть року. Через завантаженість розкладу непрофільними дисциплінами неважко й забути, на якому факультеті вчишся.
Тур другий: звідки студентові набрати стільки нової вартісної інформації у процесі «самостійного ознайомлення»? Бібліотеки у нас не європейські, а Інтернет – не золота рибка. Аби «викопати» якісну інформацію, потрібні три речі: бажання, час і гроші. Останні вкрай необхідні перед кожним семінаром і модулем, бо гори ксероксів і підручників задарма не дістанеш. До речі, наукова література в обласній бібліотеці дається під заставу розміром не менше 100 гривень. І хоч їх повертають, коли здаєш, та все ж треба мати таку суму, аби отримати книгу. Нагадаємо, стипендія, за яку, вважає держава, студент мав би прожити місяць – 530 грн...
Хвилює й проблема оцінювання знань. Це той етап гри, коли між шашками починається справжня боротьба. Студенти намагаються скласти сесію, викладачі – з’ясувати, як вона складатиметься. Шалений ритм подачі матеріалу відкинув болонський принцип «якісної освіти» на задній план, а відчайдушні шашки продовжують боротьбу: одні – за рейтингове місце, інші – за справедливість і правильність в умовах абсурду.
Шкода, що в цій грі немає партій. Перерви між ними дали б змогу вирішити багато питань. Думаю, шашкам потрібно братися за справу: не дозволити маніпулювати собою і спробувати самим з’ясувати правила забави... А то, як жартома, але справедливо зазначає студентський сайт univer-siti.com, виникає враження, що «у кожному універі своя Болонська система».
