Дар малювання в Емілії Мартон

8
0

з’явився після смерті матері

Художниця з Перечина взялася за пензель 35-річною. Талант до живопису у жінки прокинувся внаслідок стресу

– Із старшим на шість років братом Віктором ми народилися й виросли у дружній сім’ї вчителів, – розповідає Емілія Василівна. – Моє дитинство пройшло на річці, у лісі. Тож любов до природи закладена до мого серця змалку. Неабияке враження справив на мене вчитель музики Пастор (на жаль, імені його не пригадую). Щодня, ідучи до школи повз його будинок, милувалася японськими яблунями, декоративними кущами, квітами. Його обій­стя потопало у буйній зелені й цвітінні.

Незабутнім для мене став й Іван Крайник, диригент хору Перечинського лісохімкомбі­нату. Цей колектив співав номери з опери, сцену з Івана Сусаніна. Дочка Івана Івановича акомпонувала мені в музичній школі, я грала на скрипці, а вона – на піаніно. Після закінчення восьмирічки та музичної школи за класом скрипки вступила на заочну форму навчання в Дрогобицьке музучилище. Відразу влаштувалася на роботу. Так пропрацювала 14 років музкерівником у дитсадку сусіднього села Сімер. Водночас була вчителем музики у школах Перечинщини. Торік пішла на пенсію.

Вісім років тому передчасно пішла із життя мама Емілії. І внаслідок стресу через втрату найріднішої людини молода жінка почала малювати.

– У житті так буває: коли зачиняються одні двері, то відчиняються інші, – вдається до філософії жінка. – Взяла аркуш паперу і намалювала тушшю чорно-білі іриси. Згодом купила акварельні фарби й стала зображати природу. Любов до останньої, прагнення зберегти її переслідує мене все життя. Спочатку малювала невеликі картини, з часом їхній формат збільшувала. Мені складно підрахувати, скільки створила полотен, бо багато подарувала знайомим, рідним. Але це понад 60 робіт.

На стінах у квартирі Мартонів висить із десяток картин. На них – жіночі портрети, церкви, балерини.

– Мені подобаються портрети старовинних майстрів. Ось намалювала копії «Форнаріни» Рафаеля, портрет молодої жінки Тиціана, «Антонії» Франсиско Гойї, – показує. 

Зізнається, що портрет матері не може намалювати.

– Дуже тяжко психологічно, – пояснює. – Ось картина жінки з ангеликами. Це моя подруга Яся, яка трагічно загинула молодою. Яся жила в Києві, я декілька разів приїжджала до неї в гості.

Емілія Мартон не брала участі у виставках і не організовувала персональних вернісажів. Над однією картиною працює 2–3 місяці.

– Я не малюю а-ля пріма – відразу, а так, як старовинні художники. Спочатку роблю контур, потім накладаю один шар фарби, даю висохнути. Щоб удосконалюватися, читаю спеціалізовану літературу.

Жінка розповідає, що бачила віщий сон.

– Коли мені було 23 роки, зайшла до кафе «Верховина» в Ужгороді. Купила морозива з вершками, присипаного горішками, смакую. До мене підійшов незнайомий чоловік напідпитку, став запрошувати до ресторану. Назвався художником Ечі Семаном, казав, що він живе неподалік і кликав до своєї майстерні. Я йому відмовила. Більше з ним ніколи не зустрічалася й не розмовляла. 

Після смерті матері снить­ся мені, що стіни нашої квартири завішані картинами. На них церкви, природа, портрети. Біля мене стоїть Ечі Семан. З ним обговорюємо полотна. Уві сні не знала, чиї це роботи. Тепер усвідомила, що я бачила власні твори.

Емілія має ще незвичне хобі – колекціонує річкове каміння.

– Люблю ходити по річці, мілководдям, і розглядати лінії сонця, як вітер пише по воді, дивитися під ноги й збирати каміння. Для мене це не тільки захоплення, а й своєрідна медитація. Радію, коли серед сірих каменів знаходжу голубі, зелені, особливе ж враження на мене справляє вулканічний туф...

 Тетяна ГРИЦИЩУК

фото автора

Коментарі

Ще немає коментарів, будьте першим!

Читайте також