З Йосипом Торпоі, директором закарпат­ського Центру українсько-угорського регіонального розвитку, вперше познайомився під час відкриття туристично-інформаційного центру у Берегові. У нього вже тоді були досить сміливі плани. Хоч туризм, як бізнес і пріоритет майбутнього розвитку Закарпаття, тоді лише починав набирати обертів.

А згодом ми ще не раз зустрічалися. І не лише під час туристичних акцій, хоч, скажімо, до питання про відновлення Боржавської вузькоколійки як візитівки нашого краю Йосип також має безпосередній стосунок. Та більше вразила його громадянська позиція – він став ініціатором і натхненником першого сільського референдуму на Закарпатті. Саме таким чином у селі Яноші громада вирішила сказати своє слово щодо проекту влаштування тут сміттєпереробного підприємства, а насправді звалища – практично біля хат, на землях Чорного Мочара.

Можна сказати, що він – людина свого часу. Наш сучасник, який, утім, не хоче ховати голову в пісок, а намагається змінити суспільство, втілювати європейські стандарти в життя. Так, не завжди це йому вдається. Були й розчарування, і невдачі на шляху до мети.

«Цього аж ніяк не оминути, – каже Йосип Торпоі. – Однак у майбутнє Закарпаття я дивлюся оптимістично. Нам пощастило, бо Європа – поряд. Але саме від нас залежить, як швидко ми будемо змінюватися, наскільки готові до цих змін. Аби не залишитися на узбіччі...»

Формула успіху: знання й прагнення бути незалежним

Народився в Берегові, в угорській родині. Не приховує, що має «робітниче» походження – батько працював слюсарем на меблевому комбінаті, мама – медсестрою у поліклініці. Першим випробуванням у дитинстві став садочок. Річ у тім, що не знав жодного слова українською. «Я був типовим закарпатським угорцем, якого батьки вирішили вивчити на «інтелігента», – усміхаючись, каже Йосип тепер. Тому сумнівів не було – лише українська школа, причому з англійським нахилом. Знову довелося долати перешкоди й борсатися у мовних «джунглях». Але не забував і рідну – читав багато. Перша книга – твір угорського історика Ґейзи Гардоні про вождя гунів Атіллу. Тоді й зацікавився історією.

У конкурсі робіт Малої академії наук став першим у області саме в знаннях із історії. Школу закінчив на відмінно. «Переді мною, хлопцем з провінції, почали відкриватися неабиякі перспективи», – згадує Йосип. – Однак, попри молоду кров, вирішив твердо: спочатку – навчання, а потім розваги. Здобував одразу дві спеціальності – міжнародника й юриста, а в університет прийняли без іспитів. А ще було бажання довести самому собі – я зможу!»

Перша робота була тісно пов’язана з навчанням. Адже дипломний проект стосувався саме українсько-угорських взаємин. «Саме в цій сфері я бажав працювати в майбутньому. 2002 року  влаштувався у водне господарство. На той час одним із важливих питань була співпраця із закордонними колегами щодо протидії повеням. Коли почали з’являтися міжнародні ґранти, ми взялися писати проекти. Це був перший досвід. Однак я завжди прагнув незалежності, не хотів ходити під начальством, – розповідає Йосип.

Так був створений Центр українсько-угорського регіонального розвитку. І як перший проект – налагодження тісної співпраці між Закарпаттям та Саболч-Сатмар-Березькою областю (Угорщина). «Саме в той час прийшло зацікавлення туризмом. Я побачив в цьому неабиякі перспективи. Туристичний центр практично став першою ластівкою в області. Зауважу, що для Закарпаття, його дальшого розвит­ку настільки сприятливих умов ще ніколи не було. Можливо, цей час можна порівняти з тими інвестиціями, які заклала сюди чехословацька влада у 1920-х роках. Як ми ці можливості використаємо – вже інше питання.

Хоча видимість легкого й безбідного існування завдяки ґрантам – це міф. Бо що робити, як фінансування закінчується? Практично всі проекти, які починаються з іноземною підтримкою, відтак припиняються»

Однак Йосип вирішив узяти кредит, аби розрахуватися з працівниками й залишитися на плаву. «Бо головне для мене – бачити перспективу. І тепер партнери з ЄС здивовані, що туристичний центр у Берегові досі працює без їхньої підтримки. Отже, можна вижити при бажанні? А в перспективі – відкриття турцентру в Мукачеві».

Утім регіональний розвиток – це не лише туризм. Потрібно розвивати й інфраструктуру. Тому один із проектів, який добіг завершення, – це будівництво шляхів на кордоні (до КПП «Косино» та «Дзвінкове»), який здійснили разом із обласною службою автомобільних доріг.

Нині Йосип, хай як дивно, і далі навчається: спочатку опанував політологію у столичному Інституті стратегічних досліджень. А нещодавно вступив до аспірантури університету м. Пейч (Угорщина). Бо його цікавлять нові ідеї і знання – як рухатися далі, які тенденції у світі. «У туризмі ми також ідемо європейським шляхом. Наприклад, в Угорщині на початку 1990-х почали влаштовувати конференції, зустрічі, обмінювалися досвідом. Надалі взялися за розбудову різних тематичних шляхів. Тобто йдемо по їхніх стопах, але все ще відстаємо на п’ять-десять років. Тепер у наших сусідів стрімкий розвиток туристичного менеджменту (ТДМ). Вони вчаться, як керувати подорожувально-відпочинковим бізнесом на великих територіях. А я хочу втілити цю ідею в нас».

Йосип Торпоі пропонує об’­єд­нати всіх учасників туристичної сфери й координувати їхні дії. Адже наразі всі розвиваються окремо – кожен сам за себе, а це неправильно. Так розвитку ніколи не буде. Всі проблеми слід піднімати на поверхню й вирішувати спільно. 

Нам заважає совкова свідомість

У нас дуже низький рівень по­слуг. Це перше, що потрібно змінювати. Друге – має відбутися активізація громад. Бо люди – мешканці міста, села – мають право вирішувати долю свого населеного пункту. Так сталося й у Яноші, де Йосип збудував свою хату. Влада вирішила за допомогою інвестора звести тут сміттєпереробний завод. Але жодних планів не оприлюднили. Тому в людей виникло відчуття, що на території села розміститься звичайнісіньке звалище. По підтримку звернулися до Йосипа – як до юриста.

«Я вивчив закон про місцеві референдуми, – переповідає недавнє минуле пан Торпоі. – І ми врешті його провели. Більшість мешканців проголосувала проти будівництва. Мене ж, у свою чергу, деякі представники влади звинуватили, нібито представляю інтереси іншої компанії. Це смішно. Адже я лише допоміг людям захистити їхні права. На жаль, у нас влада тісно переплетена з бізнесом. І звикли: як вирішили, отже, так і буде. Однак так справа далі не піде. Цю систему слід змінювати докорінно».

Утім, виявляється, в Україні не так просто бути самостійним. Торік представники Служби безпеки забрали «на експертизу» з офісу Центру українсько-угорського регіонального розвитку комп’ютери. Привід – нібито неліцензійне комп’ютерне обладнання. «Насправді при особистій розмові мені натякнули, що причина в іншому, – каже Йосип. – Просто лишилося старе ра­дянське мислення: якщо контактуємо з іноземцями, значить, працюємо на іншу державу. Дуже здивувало таке ставлення. Я ніколи не відчував себе представником іншої країни. Я угорець за національністю, але й українець, бо живу тут і переймаюся розвит­ком рідного краю».

Тоді вперше й замислився ра­зом із дружиною, що робити, коли тиск триватиме? «Звісно, нікуди їхати звідси я не збираюся, – каже Йосип. – Бо на Закарпатті я вдома. А там, за кордоном, завжди буду чужим. Тут у мене будинок, тут народилися мої троє дітей. І я дуже хочу, аби вони жили у заможній, чистій, цивілізованій, демократичній країні. Так, зміни на краще відбуваються, але вони дуже повільні».

Він не вірить, що Україна колись повернеться до минулого. Хоча тенденції поки що невтішні: населення біднішає, приватизація проходить украй непрозоро. Ситуація досить складна, бо з економічної кризи ми досі не вибралися. Тому Йосип Торпоі вважає, що насамперед нам потрібно змінити застаріле мислення, переймати позитивний європейський досвід. І дуже сподівається на громаду, яка, нарешті, має стати більш самостійною у важливих рішеннях. А для цього всі маємо навчитися захищати свої права...

• туризм