бронзоволоса Дідо, Молодий Орел, інтелектуалка Кеддо, багатогранна Лілет, Аґлая Серені, Женев’єв Гожар, Сільвія Яніш і Маґдалина Сливка
Бог подарував фундатору крайової школи живопису Адальберту Ерделі ефектну зовнішність і непересічний талант. І тим, і тим майстер скористався сповна. Звісно, завдяки своїй шляхетності, благородності, вишуканості й популярності він ніколи не був обділений увагою прекрасної статі. Прикметно, що кілька разів мав уже стовідсотково йти під вінець, та, завжди сам і знаходив причину, аби не втрапити в пастку. Головна – аби й далі ніхто й ніщо не заважало цілком відаватися творчості. Але що водночас її постійно живили саме жінки – факт незаперечний.
Як красень умів красуням елегантно розбивати серця й морочити голову
У 1922 році в Мюнхені Адальберт Ерделі створив угорською мовою автобіографічний роман «Дімон». Як пише в дослідженні ректор Закарпатського художнього інституту Іван Небесник, у творі митець, ховаючись під іменем Фелікс, описує своє кохання в художньому інституті Пешта до дівчини з бронзовим волоссям Дідо. Її ім’я, ангельський образ уже роки зігріває йому душу. Натомість красуня, найімовірніше, і не здогадується, ким вона була і є для майстра. Здавалося б, треба поєднати долі, але Фелікс категоричний: мовляв, здебільшого «…дружина для митця – це прокляття, демон», мовляв, «…Дідо для мене більше, ніж дружина», мовляв, вони разом слухають музику, на пароплаві милуються Дунаєм, піднімаються на гору Геллерт, подорожують світом, захоплюючись чудовим витвором – «безконечною країною Господа». На жаль, ні фото, ні портрета цієї дівчини не збереглося.
Колись у Мукачеві митець тричі на тиждень давав приватні уроки дівчині Кеддо. Її родина глибоко цікавилася мистецтвом, літературою, виписуючи газети, журнали, що вельми імпонувало майстру. Одного разу потенційна теща запропонувала йому пройтися з Кеддо попід руку містом. Далі були пікніки у вихідні, походи на гору Галіш, інтелектуальні дискусії, одне слово, врешті між учителем і ученицею зародилося кохання. Ба більше: тричі перекладалася дата їхнього весілля – «аж до цілковитого розпаду Австро-Угорщини». Саме так згуморизував Ерделі. До речі, Кеддо вийшла заміж за друга Фелікса. Після такого фіналу він відновив стосунки з красунею, яку в романі звати Молодий Орел. Дівчина – чудовий знавець угорського красного письменства, шанувальниця творчості філософів Шопенгауера, Ніцше, Канта, літераторів Гете, Вайлда. І знову намічалося весілля, але нібито «наречена не схвалює моїх творчих устремлінь», «ревнує мене до мистецтва» або «хоче бачити мене суто викладачем». Одне слово, гору бере скептичне й негативне ставлення до подружнього життя.
Як уважає Іван Небесник, другий автобіографічний роман «Імен» Адальберт Ерделі написав 1924 року, причому також у Мюнхені. Туж уже карпатець охрестив себе Джексом, котрий спочатку закохується в талановиту художницю Лілет із впливової німецької сім’ї. Пара часто з’являється у вищих колах, ходить у музеї, театри, на концерти оперної й сучасної музики, прогулюється берегами річки Ізар. Особливо карбується в пам’яті серпнева екскурсія на баварське озеро Кімзеє. Вечорами дівчина грає йому на фортепіано твори Ваґнера, Брамса, Шопена, Дебюссі, натомість Ерделі віддячується малюванням її портретів. Поїздка на гірський курорт у Гарміш-Партенкірхен, відпочинок у бальнеологічному готелі з термальними джерелами – також незабутня подія. Побачення Лілет і Джекса тривалі, романтичні, сповнені мрій, щоправда, батько не в захваті від «потенційного зятя з непевним майбутнім». Урешті закохані усвідомлюють, що рано чи пізно їхні шляхи розійдуться. Роман завершується тим, що Лілет поєднує свою долю з лікарем.
Наступною жертвою донжуанських схильностей Адальберта Ерделі стала чарівна донька гімназійного професора Аґлая Серені. Укотре все мало закінчитися весіллям, але митець спокусився на творче відрядження у Францію. Щоденник свідчить: Аґлая плакала, що надзвичайно тяжко розставалася з нареченим, що в Парижі може стати перешкодою на шляху до творчих вершин. Неджентльменський вчинок Бийла! До речі, в грудні 1929 року Аґлая надіслала Ерделі в місто мрій дві свої світлини, на звороті яких по-угорському зворушливо, з надією написала: «Я гарна, я добра, але трохи й хитра» і «Тоді, коли є-м засмучена». Даремно: у художній колонії Гаржілес Ерделі вже давно морочив голову Женев’єв Гожар – доньці архітектора, радника міської управи в Парижі. Чергова красуня навчала митця французької мови, професійно займалася оперним співом, натомість Ерделі, як завжди, мав можливість продемонструвати свій талант портретиста. Згодом у щоденнику з’явиться звичний запис: «Я ніколи не забуду Женев’єв, гадаю, що й вона мене».
Побув жонатим три дні, але через чотири роки на шантаж не повівся
Колись літній Тарас Шевченко упадав лише за молоденькими, прагнучи повернути свою минулу юнь. Приміром, 44-річним втратив голову від 16-річної акторки Катерини Піунової, потім дістав гарбуза від 19-річної кріпачки Хариті Довгополенко, востаннє – від простакуватої 20-річної дівчини Ликерії Полусмак.
А Пабло Пікассо! Метр живопису, будучи вже дідом, сексуальну втіху знаходив також лише з юнками. До чого веду? 7 січня 1947 року перезрілий старий леґінь Ерделі несподівано жениться. Що цікаво: в Ужгородському загсі 55-річний майстер пензля бере шлюб із 26-річною Сільвією Яніш, а не з 31-річною Магдалиною Сливкою, з якою доти вже 14 років жив на віру. Мені вдалося дещо довідатися про пасію митця з вулиці Берчені, 22-А. «Я тоді була маленькою дівчинкою, але й нині чудово пригадую, як до нас долетіла сенсаційна звістка, що Сільвіка виходить заміж за Ерделі. Вибігши на вулицю, побачила їх у кочії (бричці. – Авт.), запряженій конем. Весілля, знаю, зіграли в ресторані «Верховина». Щоправда, художник довго тут не затримався, здається, через місяць Маґда відбила його», – розповідає 72-річна Ольга Сидор-Олексик, сусідка Сільвії Яніш. Натомість інша літня, 81-річна, ужгородка Олена Тендлер із вулиці Тихої ніби уточнює: «Звісно, Маґда про весілля нічого не знала, адже перед тим Ерделі завбачливо попросив її навідати якихось родичів у Берегові. Коли ж вона приїхала й не застала благовірного вдома, то в гніві побила суперниці вікна її хати. І не змирилася з поразкою. Прийшла туди вдруге й сказала: «Бийло, пора йти додому!» Того ж дня Ерделі спакував речі і повернувся на провулок Тихий (нині вулиця Ерделі. – Авт.)». Мабуть, художник просто вкотре побоявся втратити незалежність, стати, мовити б, звичайним сім’янином, тобто й далі присвячувати себе винятково мистецтву. Та хай там як, але й Сільвія Яніш продовжувала боротися за Ерделі. Приміром, 1951 року наважилася на такий собі відчайдушний крок, написавши художнику листа (зберігаю стиль, помилки і мову оригіналу): «Бэла! Прошло 4 года с тех пор, как ты ушёл от меня. Было достаточно времени обдумать наше положение. Я, дальше жить так не хочу. Поэтому мы должны срочно обсудить конечную цель нашей жизни. В противном случае всё. Это может набрать широкой гласности. Для подтверждения о получени настоящего, прошу сообщит мне писменно. Ужгород 1951 1. V. Силвия». Як відреагував митець на шантаж колишньої чи то дружини, чи то коханки, історія замовчує. Одне слово, врешті ніяк не відреагував. «Е, він тим не творився! Та к…а пуджала (лякала. – Авт.) його», – так колись пояснила мені Маґдалина Ерделі. До речі, художник акуратно підшив лист до одного свідоцтва про власність свого батька, а пані Маґдушка все це до кінця життя зберігала.
Сільвія Яніш народилася 1921 року в Словаччині. В Ужгороді зі своєю матір’ю оселилися на початку 30-х років минулого сторіччя. «Дочка ніде не працювала, а Яроші-нийні (її мати. – Авт.) – на пошті. Вели відлюдькуватий спосіб життя. Викручувалися з того, що брали на хату студентів і вирощували квіти. Я дуже любила милуватися з вікна розкішними підсніжниками, тюльпанами, конваліями, шафранами, спіреями, магнолією. Інколи й купувала. Після смерті матері Сільвія й далі щодня продавала квіти на ринку на площі Корятовича, – пригадує Ольга Сидор-Олексик. – Одного разу я випадково в неї затрималася. Слово поза слово – та й тему Ерделі зачепили. Вона байдуже витягла з креденса засмальцьовані ескізи художника. Мала й чудову олійну роботу «Зимова вишня». Дерево так пишно цвіло серед снігу ранньою весною! Сільвія казала, що Ерделі, не маючи полотна, намалював вишню поверх старої картини. І жартував, чи не наробив біди, бо, може, та, заґрунтована, цінніша».
«За Сільвією-нийні ми доглядали близько 20 років. Спочатку моя прабабка Маґдалина Ковач зрідка носила їй обіди, далі вже регулярно – моя бабка Катерина Шауп. Я її виручав, коли не мала часу чи не бирувала (не могла. – Авт.), а згодом і замінив, – зворушливо розповідає вірник римо-католицької церкви Корчі Олтвай. – Сільвії-нийні ми, бувало, зичили й гроші, оскільки вона невелику пенсію діставала. Жила дуже бідно. Часто мерзла, бо не мала ні опалення, ні газу. Топила піч, тому щороку сушила голову, як і де купити дрова. Їсти собі готувала на електроплитці. На Мікулаша, на Різдво, на її день народження ми приносили їй скромні подарунки. Рідко до Сільвії-нийні приїжджали родичі з Будапешта, а саме син її брата Атілла. Останній рік лише лежала. Інколи між іншим могла побіжно згадати про Ерделі. Ні, разом вони жили не два-три тижні й не місяць, а три дні. Казала, що офіційно й не розлучилися.
Маґдалину Ерделі зневажливо називала служанкою. Розповідала, що в молодості мала довге й пишне волосся, як усі захоплювалися її косою, зачісками». Що мене вразило: померла Сільвія Яніш нещодавно – 20 грудня 2008 року. Похована на кладовищі Кальварія поверх своєї матері. Над їхнім місцем спочинку ми з Корчієм схилили голови. Не можу не похвалити сам себе: я доклав неймовірних (!) зусиль, аби дістати фото Сільвії Яніш.
Як відомо, за два місяці до кончини Адальберт Ерделі вчинив нарешті порядно – розписався з Маґдалиною Сливкою. Дружина віддячилася: як могла, як розуміла, так і берегла його творчу, епістолярну спадщину, щоденники, романи, блокноти, бібліотеку, приватні речі. Мною про це писано-переписано, тому повторюватися не буду. Але вперше зауважу одну деталь до теми. Колись я нахабнувато, з гумором запитав пані Маґдушку (просто засвербіло почути, якою ж буде відповідь): «Хто був у вас першим мужчиною – Ерделі? І чи зрадили ви йому бодай раз у зрілому віці? Адже не секрет, що Адальберт, хоч і був прив’язаний до вас, однак часто стрибав у гречку». «Нащо тобі це знати?!» – відповіла старенька риторичним запитанням.
Торік у 97-річного затятого холостяка Ернеста Контратовича я з натяком запитав, трохи сподіваючись на якусь сенсацію: «Чи можете пригадати ще якихось пасій свого вчителя Ерделі?» «Це секрет кожного мужчини!» – відповів корифей, вказавши пальцем на серце. Справді, навіщо все знати: це ж прекрасно, коли особисте життя видатних людей оповите легендами, домислами, фантазіями, плітками!
Про інтимний бік життя геніїв зазвичай звикли говорити делікатно, обережно, адже це не піддається логіці. Зазвичай. Ясна річ, що цими 8 основними жінками далеко не обмежуються любовні подвиги Адальберта Ерделі. Ще були дві Надії, дві Ержіки, одна Ґізіка і т. д. І за цим «т. д.» може бути ще дві-три сотні Жужік, Ілонок та Марійок. Переконаний, що не помилюся, коли припущу, як Ерделі міг розважатися з дівчатами й жінками в Італії, Угорщині, Києві, Москві. Зрештою, і Закарпаття немале, до того ж куди оком не кинь – богині й царівни.
Р.S. Висловлюю подяку за сприяння в написанні матеріалу Іванові Небеснику, Карою Олтваю, Ользі Сидор-Олексик та Олені Тендлер
